Страница 26 из 30
Стародавні японці навіть погляд на мертву тварину вважали таким, що оскверняє тіло й душу, й проводили спеціальний ритуал очищення, під час якого уникались будь-які контакти з людьми. Як надгнилий овоч може зіпсувати здоровий, так зустріч з чиєюсь смертю обезвладнює дух. Чутлива людина не залишається байдужою ні до чужої смерті, ні до страждань. Реакція японців на смерть як приховану загрозу вчить помічати такі речі, як помічають перший сніг, його забруднення, як помічають першу зелень ранньою весною чи жовтий листок наприкінці літа. Безконечні вбивства на екрані, як і гори мертвих тіл у реальній війні чи після катастрофи, притуплюють почуття з метою зняття напруги. Не можна сказати, що людина не розрізняє смерть та її імітацію, проте непомітно осипається пилок з крилець її душі. Нездатність співпереживати веде до жорстокості. Ми вже не можемо уявити себе на чиємусь місці, бо в нашій свідомості утворилась мертва зона, німа й сіра. Ще важче уявити собі світ, у якому не чути биття серця цієї людини (чи просто іншої істоти), місця, яке порожнє, а проте ніхто його не може посісти. Ми вважаємо, що тільки дерева мають коріння, а всі інші живі істоти пересуваються. Тому й виникає ілюзія, ніби без когось можна обійтися, стерши його зі свідомості, наче з цілого Всесвіту. Знання про смерть можна порівняти з похоронним дзвоном, що імітує биття серця, яке вже не б’ється в тілі. Дзвін закликає нас почути його. «По кому подзвін? — питає англійський поет Джон Донн і сам відповідає: — Він по тобі». Ось що станеться з тобою завтра чи через кілька років. Ми повинні налаштувати наші почуття, щоб удари дзвону співпадали з ударами нашого серця. Цивілізація створила безліч засобів, щоб уникнути емоційної напруги, що призводить до щораз більшого занепаду культури почуттів.
Французького мислителя XVIII століття Жана Ламетрі прокляли цілі покоління співвітчизників за те, що він насмілився порівняти людину з машиною. Зараз це порівняння нікого особливо не ображає, бо сучасна людина привчила себе до думки, що економічні, політичні та соціальні механізми підкоряються не гуманності, а суспільній необхідності.
Переживання смерті людини — гуманне почуття. Переживання смерті Бога чи богоподібної істоти має сенс лише тоді, коли переживається як особисте почуття, що важко досягнути людині, розвинутій інтелектуально. Мудрість завжди чинить опір суспільній необхідності. Вона не здатна завдати болю й не врізається анатомічним ножем в тіло й душу живої істоти. Вона спостерігає за нею й рятує їй життя, навіть, коли знає, що не врятує. Мудрий не мовить про мертвих погано, вилущуючи зі спогадів лише те, що вміщує у собі безсмертна душа.
Коли везли саркофаг з тілом Тутанхамона по Нілу, сучасні єгиптяни стояли вздовж берега й голосили, як три тисячі років тому. Розкопані руїни Успенського собору в Галичі й знайдені там останки князя Ярослава Осмомисла привабили тисячі прочан з усієї Галичини, і щодень правилась служба під відкритим небом — зворушливе дійство у храмі, що протривав у пам’яті від XI до XX століття. А Генріх Шліман плакав над долею Трої, пошукам якої присвятив ціле життя.
На страсну п’ятницю в кожній галицькій хаті запинають дзеркала, що означає присутність мертвого тіла Христа. Коли містика проникає в життя як обряд, то залишається там надовго. Тільки так ганебна смерть Ісуса могла стати тріумфом духу.
«45. Від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев’ятої години. 46. А близько дев'ятої години Ісус скрикнув міцним голосом, вимовляючи: «Елі Елі, лема савахтані», — тобто «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?»
Спершу оточуючі сприйняли це за передсмертне марення, а дехто сподівався, що Бог прийде визволити Ісуса. Однак той, ковтнувши оцту з губки, простягненої на списі, помер. Потім, як оповідає св. Матвій, завіса в храмі роздерлася згори донизу й стався землетрус. Завіса символізує відгородження безсмертного Бога від смертної людини. Відтепер віруючий може відчути присутність Бога в усьому сущому.
Будда, котрий сидить під деревом, заплющивши очі, перебуває в кожній речі, що означає: так, як ми відчуваємо себе, ми повинні відчувати інших. Любити — це впізнавати себе в іншому.
Якщо Бог плаче, то він мусить плакати в кожному з нас, інакше Його просто не існує. Англійський поет Вільям Блейк пише поему «Книга Тель», присвячену мертвонародженій дочці, щоб витіснити горе втрати. Ненароджена душа повертається у царство духу. Вона звертається до хмаринки, питаючи її, чому вона не жаліє, що ось-ось розтане. «Ні, я сумую, але мене ніхто не чує. Десь існує місце, куди повертаються ті, хто зникає тихо й безмовно». Тель розмовляє з черв’яком, таким нікчемним і сліпим, і дізнається, що і його любить Бог, і його життя має сенс.
Кожного разу Блейк здригається, побачивши нещасне дитя, дитя, що вмирає. Він наповнює містичні видіння людським теплом, як творець і як батько, і як Отець, для якого смерть може бути справедливою і несправедливою, раною і бальзамом. Права рука забирає, а ліва дає. І тому продовжує залишатись у брутальному світі, де чутливість, якщо й існує, то лише у вигляді гримаси, де матері вбивають власних дітей і в покірному отупінні йдуть на шибеницю.
У романі Дж. М. Кутзее «Містер Фо», в якому дія відбувається у XVII столітті, жінка знаходить в канаві брудний закривавлений згорток, а в ньому мертву новонароджену дівчинку. Вона оплакує її так як мати. Перед нею стільки ж жорстокості, скільки й за нею. Але ніхто не проклинає світу, бо в ньому є Бог, який оплакує кожне загибле створіння, навіть, якщо воно жодного разу не розплющило очей. Цієї миті хтось також вмирає — той, хто міг би жити.
Антігона заплатила власним життям, бо не могла пережити, щоб тіло її брата залишилось непохованим і неоплаканим. Земля — це останній притулок, у якому нікому не можна відмовити. У Середньовіччі вважали, що смерть робить всіх рівними, перетворюючи тіла на однорідну субстанцію. Але пам’ять повертає нерівність, бо вона сильніша. «Я жив лише у гомоні вогню, Із запахом його тепла. Я був мов корабель, що тоне серед криг».
Тепло і холод, світло і темряву лише смерть може об’єднати в одну стихію. Хмарка, ніким не помічена, розпливається в небесній блакиті чи краплею падає на рукав… Відчай змінюється зворушенням, бо починаєш розуміти, що все на світі пов’язане таким чином, щоб ми могли його порівнювати, навіть ототожнювати з власним існуванням. І я раптом помічаю, що вірш Поля Елюара, який я пам’ятаю ще з ранньої юності, не про самотній зимовий вечір, а про всепоглинаючу стихію смерті. Хоча вірш не охоплює всього: у ньому немає такої характерної для європейської традиції згадки про смерть як сон чи про життя як сон, а мені хотілося, щоб він не був таким гарячим з одного боку і холодним зі спини. А втім, блиск і сяйво вірша заворожують, випалюючи почуття, спогади, тлін з його моторошним запахом…
Передчуваючи близьку смерть, хворий на рак, український поет Леонід Первомайський бачить з вікна чийсь похорон з «неприкаяними музикантами», вінками, «срібним автобусом». Це реальне, а може, нереальне видіння, викликає у нього жах. Він знає, по кому подзвін. Смерть притягує його, змушує простежити увесь сценарій міського квапливого похорону, а потім вчинити суд власному життю, так само квапливо вилущуючи з власної поезії золоті слова і срібні рядки, щоб бодай на мить відчути недаремність життя. І це таке людське бажання — ще трохи пожити, аби побачити весну, ще побути між людьми — від нього здушує горло. Ми не знаємо ні дня, ні години нашої смерті, а все інше уявляємо надто добре. Тому завжди існує незавершеність буття, яку так тонко відчували люди зі Сходу, доки у їхній світ не увірвались жорстокість та рабство.
IV. ЛІТО
З тьми «невідомого» з'явивсь я на світ, і перший віддих, і перший рух мій в темряві материного лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці закривають тебе від мене і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь у нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю ймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.