Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 24 из 30

Коли ти можеш розмовляти з місяцем, сонцем, деревами, річкою, зникає самотність, відчувається потреба конкретизувати події, які повторюються від віку: чекання, побачення, шлюб, зрада. Вони стають неповторними завдяки живому голосу людини, котра виспівує слова. Цей голос належить людині, яка відчуває природу й вкладає у пісню особисте. Це — не сцена театру, не виступ фольклорного гурту, хоча іноді й таке виконання зачіпає до глибини душі, зрошуючи коріння, що його ми вже давно не відчуваємо. У пісні можна відшукати все, як у великого поета, такого, як Шевченко, котрий часом зливався з народною піснею, ставав її автором, а часом віддалявся, шукаючи інших форм, що зближували поезію зі священними текстами. Навіть глузування Шевченка народжувались з великого болю.

Коли я дивлюся на пагорби, яри, скелі, вони видаються мені наче вкритими товстим шаром забуття, і ввижаються обриси давніх «тернових» і «білих» міст, присипані землею кам’яні фіґури, тлінні останки племен, що не мали писемності і навіть не були слов’янами, проте залишили по собі образи, обряди і забобони. А тоді собі думаю: що ми залишимо по собі? Пустий щебет, слова, як стерті монети, безліч помилок, на яких вибудувана історія, що не залишає місця почуттям… Здається, історія пишеться тоді, коли з’являється щось нове, а людське життя проходить один і той самий шлях: дитинство, юність, зрілість, старість, та і його історія обтинає мечем чи спалює у вогні, і тоді із сотень життів залишається одне, яке проходить увесь шлях від дитинства до старості. І раптом виявляється, що це повторюється історія, бо неспроможна вийти з колеса насильства, а кожне людське життя — неповторне диво, навіть найкоротше. Не тільки людське життя, а й життя кожної істоти має свій власний світанок. Хіба це не варте благоговіння, хіба кожне життя не залишає по собі знаків, творячи книгу, прочитати яку можуть лише одиниці?

У дитинстві я любила горбочки, де сонце вже розтопило сніг, де при самій землі цвіли стокротки, або мороз, квіти, що, здавалось, ніколи не в’янули. Просто стебло видовжувалось і зникало в густій траві, що виростала потім. Боги, як звірі, народжувались взимку, коли дні починали довшати, а потім ховалися поміж дерев, і про них не згадували аж до дня їхньої смерті, а відтак земля нашаровувалась на їхні мертві тіла — реальна земля і земля забуття. Може, через це й з’явилась ідея воскресіння: повернути минуле, щоб воно продовжувало жити серед нас, щоб ми його бачили, щоб прочитали. Бо це потрібно. Ось що примушує серце битися сильніше. І ще:

весняний ранок, коли тільки зійшов сніг і землю заливає золоте світло

коли дивлюся на Уріж через річку, як там цвітуть черешні; і коли дивлюся з Урожа на ліс, облямований квітучим терном

спогад про себе малу, таку захищену від холоду людського світу, що помічає найменшу дрібницю

запах блідо-рожевих квітів шипшини, яка зацвітає після яблунь і перед сільськими ружами.

У моїй пам’яті продовжують жити краєвиди, від яких я відлучена, бо живу тепер у місті. Проте я опиняюся там, коли забажаю, викликаючи їх до себе. Це наводить на думку, що людина та й інші істоти є носіями й хранителями усього побаченого. Це щось більше ніж досвід, бо його можна змінювати, втікати від нього, випліскувати назовні у творчості. Ми є володарями свого внутрішнього світу з власним ритмом, гармонією. Якщо наші почуття не звідти, то вони — не автентичні, а, отже, поверхові й фальшиві. Живучи у міській квартирі, де все зроблено так, як у людей і чужими руками, часом один-єдиний спогад про те, як цвіли вишні й панувала тиша, наче перед дощем, і відбувалось священне перетворення квітів на зав’язь, і все це переживалось, наче чиясь смерть, — дає зрозуміти, що інші речі, які захаращують нашу свідомість, не залишаються там надовго, бо вони нас негідні. Однак, цей стан ми переживаємо самі, не здатні описати, поділитись з кимось. У кімнаті, де зберігаються такі коштовні реліквії пам’яті, темно й задушливо, а ключ усе важче й важче віднайти.

Перед смертю чи на вершині найбільшого зворушення двері самі відчиняються і зі скарбниці вилітає метелик безсмертної душі.

III. ЗИМА

У зимовому сні я підходжу до вікна й бачу порожнечу, заповнену зеленими деревами й залиту сонячним світлом. А коли прокидаюся, то чуюся, наче окраденою. Кожен зимовий ранок починається на селі з того, що треба наносити мерзлих дров, поскладати перед грубкою, а потім з тих, що відігрілись, трісок, кори, паперу й того, що може згоріти, скомпонувати основу для вогню. Часом треба чекати аж до обіду, доки не настане час розпалювати, тремтіти від холоду, якого чомусь не відчувалось у дитинстві. Доки було видно — санки, лижі, сковзанка. І щасливе очікування Миколая, Нового року, канікул… Здається, світ тоді був тепліший. У школі на перерві ми прикладали руки до печі, але не було так холодно, ні… На стовпчик огорожі клалася дощечка, а на дощечку насипались крихти пташкам. З самого ранку птаство сиділо на вишнях, настовбурчивши пір’я, й чекало. Як можна було обдурити їхні надії? Бодай жменьку, але неслося надвір.

Залежність — це не тільки, коли ми залежимо від когось, а хтось від нас, а й те, що вириває нас із бездіяльності, сну, нашого горя. Чомусь на Святий вечір завжди за столом згадують тих, хто в дорозі, хто запізнився, міркують, чи будуть вони мати вечерю з кутею і всім, що належиться. Кличуть душі померлих, ангелів і архангелів, кладуть для них тарілку з хлібом, кутею і келишком святої води. Навіть самотня людина не сама за своїм столом: її оточують невидимі для ока, але дорогі для серця, гості. Доки ви бесідуєте між собою, надворі стоїть тиша.

Полум’я свічки, проста їжа і зірка в небі наповнюють душу урочистим спокоєм, роблячи її надмірно чутливою і беззахисною, бо за вікнами мороз, серед якого вижити зможеш тільки, якщо йтимеш, не дозволяючи собі перепочинку. Тому ще з осені треба шукати собі притулок від неминучого холоду неминучої зими: дах над головою, вогонь, їжу. Ті істоти, які бояться вогню, засинають там, де їх ніхто не потурбує, у мирі й злагоді між сусідами.

Блакить покинула мене, я запалив вогонь: вогонь, щоб мати друга, вогонь, щоб увійти в зимову ніч. Поезія, де кожен звук в ритмі серця, зрушує закляклість, оніміння, безпорадність перед пронизливим вітром Зла. Щоб підтримати вогонь для себе, жертвуєш йому непобачені краєвиди, незустрінутих людей, несповнені бажання, але не можеш пожертвувати останнім — самотністю. Вона ховається за стінами твого Притулку. Спостерігаючи відчай, беззахисність усіх живих істот, які не здатні протистояти кривді, я вимислила для них Притулок, куди не мають доступу ні час, ні зло, ні смерть. Здається, більше нічого не потрібно, аби створити абсолютний захист для тих, хто мусить його мати. А тепер я певна у його існуванні. Підсвідомо людина мріє про такий Притулок, але її переконання у незнищенності зла таке тверде, що вона вигадує собі, наприклад, Ельдорадо чи Атлантиду, або й рай після життя, та насправді мріє про Абсолютний Захист, де ніхто не завдасть їй болю, про життя, яке не суперечить моральному закону Всесвіту — живи і давай жити іншим. І хоча я описала, як могла, Притулок і як бачу, його вважають утопією (місцем, що не існує). Люди питають мене, який стосунок до Бога має той Притулок, але я бачу його очима Писарів Західних і Східних Воріт, а хіба мурашка здатна осягнути величезне дерево, по якому повзе? Я знаю, що Притулок цей — на скільки хочеш, доки ти сам не побажаєш звідти піти, набравшись сили і пробачивши світ, який тебе колись так тяжко скривдив. Коли ти зміниш себе, очистишся, то зможеш вказати іншим дорогу до Притулку, дати надію, якщо не можеш допомогти, бо є речі, втрачені безповоротно.