Страница 20 из 30
«— Ну, а де ж ваша мама? — питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.
Дівчинка убік показала очима:
— У хуторі — горниці панам прибирають.
Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.
Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.
— Гарні, любі діточки… а гостинчика немає, ластів’ята, — не купила.
Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.
— І його! — показав він ручкою на меншенького, що недавно ходити почав й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах… «Здра… здра…» — крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.
Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй голівку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням».
Це — уривок з новели Степана Васильченка «Дощ».
Призахідне сонце не пече й не гріє, лише осяває. Воно примирює з темрявою життя. Китайський поет Ду Фу дивиться, як заходить сонце. Вони — удвох. У них згасає життя. На якусь мить обличчя поета торкається відблиск його короткої молодості, й він посміхається. Довкола шелестять сухі трави. Десь тривожно озивається птах. Самотній птах. Ду Фу співчуває самотності іншого птаха, якому не вдасться зігрітись у теплому краю. Рай не існує наприкінці життя. Не вийде навіть просто заснути і не прокинутись — за життя потрібно боротись до останньої хвилини, щоб ніхто не визнав тебе переможеним і мертвим.
Погляньте, як старі люди, паралізовані, з майже відмерлою свідомістю, намагаються щось сказати дуже важливе. Наприклад, про якийсь дитячий спогад, загублену річ, втрачену можливість. Вони протистоять смерті, ці, здавалось, дрібнички, більше, ніж будь-яка віра у безсмертя, більше, ніж усе життя з його багатим досвідом.
Люди усвідомлюють, що час їх розз’єднує, бо справжнє життя надто скороминуче. Одне покоління не розуміє іншого, молодший — старшого. Кожен вік рухається власного стежкою, яка перехрещується з іншими стежками. Яке щастя, коли вчасно, не зарано чи запізно, бо тоді починається «страждання молодого Вертера», розпач Фавста за втраченою молодістю, а Король Лір блукає під дощем, шукаючи найубогіший притулок…
У повісті Бредбері «Кульбабове вино» хлопець закохується у дівчину з фотокартки. Коли вони зустрічаються, виявляється, що то дуже стара фотографія і жінці уже 90 років. Однак обоє відчувають, що вони створені одне для одного, і їх розділяє лише прикре непорозуміння — час. Міс Луміс зізнається:
«Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу і назбираю суниць. Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца».
Так гірко, коли доля нарешті посилає тобі людину, а ти не можеш бути з нею разом. Втішаєш себе: ми зустрінемось в наступному житті знову та вчасно. І тоді не лякаєшся вже так смерті. Людське життя прекрасне у цій незавершеності. Непідвладні старінню досконалі твори мистецтва. Якби людина була досконалою, то Фавсту не довелося би підписувати угоди з дияволом. Втім, молодість була його найскромнішим бажанням. Доктор Фавст хотів пізнати світ і зробити кращим. Він прагнув бути причетним до всього, що там відбувається. Не як вчений, не як Бог, а людина, наділена пристрастю, свідомістю, яка долає простір і час. Натомість, він шукав, а не пізнавав, що зовсім не є одним і тим же. Людина зі Сходу знає це добре. Пізнання — це коли руки у тебе зв’язані за спиною, і тебе волочать коні по розпеченому піску, і кожної миті ти можеш померти. Однак твій син житиме разом зі своїми синами, а отже — чиєсь окреме життя не варте нічого. «Мені однаково чи буду я жить в Украйні, чи ні, чи хтось згадає, чи забуде, мене в снігу на чужині», — писав Тарас Шевченко саме про таке пізнання: через біль до забуття.
Дивно, але характери й обличчя відтворюються протягом тисячоліть, переживаючи війни, голод, епідемії. Вони можуть бути добрими чи лихими. Навіть долі повторюються, але долі — це ті самі характери. Людина поставлена в такі умови, що вона не вдосконалюється, а виживає чи допомагає вижити іншим. Коли ж робиться зовсім нестерпно, вона бунтує і звинувачує Бога, наче він — людина. Досконалі якості у світі не вельми цінуються.
Поет Цюй Юань (III ст. до н. е.) втопився у річці, не витримавши самотності й злиднів. Ду Фу втратив усіх рідних і бурлакував на схилі літ, наче самотній лелека, навіть друзі були від нього далеко.
Лі Бо пише про розлуку з Ду Фу:
Старість розлучає, залишаючи надію. Смерть розлучає назавжди в одному житті. Дуже часто справедливість має обличчя смерті. Вона не карає винних і не винагороджує скривджених. Для неї всі люди — рівні. Усі ми станемо колись старими і помремо, але не це є абсурдністю нашого існування. Абсурдність у тому, що ми дивимось і не бачимо, слухаємо і не чуємо. Усі наші думки схожі на круків, котрі живляться мертвеччиною.
…Старий чоловік опівдні виносить стілець й сидить біля під’їзду, доки не смеркне. До ніг його тулиться ціпок. Мені цей чоловік радше нагадує дитину, якій заборонено відлучатися з дому, й тому вона мусить дивитися через вікно і знаходити там щось варте уваги. Чи це буде дорожня пригода, чи хмара незвичних обрисів, чи хтось знайомий. Її серце вільне від почуттів. З таким серцем можна кинути крихти горобцям чи вимкнути світло, щоб нетля не обпеклася… А можна вчинити і навпаки. Саме існування довколишнього світу залежить від того, яке серце у наших грудях: чутливе чи байдуже.
ІІ. ВЕСНА
Весна — зовсім інша. Вона пробуджує надію, що в час останнього цвітіння яблунь, бузку та жасмину, віддає тліном. Земля всипана пелюстками, як могила тих почуттів, що вмирають, не знайшовши відгуку. У природі кожна істота, не знайшовши собі пари, приречена на загибель. Натомість людина, переступивши поріг невіднайденої взаємності, яку ще називають самотністю, продовжує жити далі. Уже пожовклі пелюстки змішались із землею, а вона все тужить, і це допомагає їй зберегти серце живим для надії наступної весни.