Страница 18 из 30
Досвід самотності вчить не довіряти. Замикаєшся в мушлі, зробленій з твоїх поразок, зате всередині там тихо і тепло. Уся наша посивіла цивілізація заховалася в такій мушлі, створивши віртуальний світ високих технологій. Сталося те, що мало статися, — втрата чутливості поза межами мушлі. Інші живі істоти видаються рухомими механізмами, а будь-які емоції в людей виявляються лише задля того, щоб справити на когось враження. Бог — більше не люблячий Отець, а Бос, який може за чемну поведінку винагородити матеріальними благами. Духовні потреби людини залишаються десь у підсвідомості. Вони ніколи не зникнуть. Німий крик спраглої душі зависає у пронизливо синьому небі. Самотній лелека, що більше не належить до зграї, походжає по стерні, обплутаній зволоженим павутинням, а вночі засинає десь між кущами шипшини та глоду, цілком беззахисний, бо немає у нього жодної опіки. Якщо й доживе до зими, то сніг уб’є його, а дрібні хижаки розтягнуть шматки плоті по своїх норах. Той лелека усвідомлює власну приреченість і те, що ніхто йому не допоможе, бо поранене влітку крило втратило міць і ця вада відштовхнула дітей та дружину. Згадуючи про них, лелека кричить услід, прощається…
Це нагадує мені, як кровоточать зрізані квіти, як спливає кров’ю зламана гілка, відчахнута від власної сутності. Вони повільно вмирають і їхню зів’ялу плоть пожирає земля. «Квіти — найкращий дарунок». Їхня імітація з пластика та тканини може навіть пахнути. Так пахне сучасне мистецтво, яке не знає болю, так пахнуть вдавані людські почуття у мелодраматичних серіалах. Усе заступає культ людського тіла, яке теж пахне різними імітаціями. У мушлі надто тісно. Люди намагаються зайняти найзручніші місця і, як би вони не виправдовували це, їхні дії слід вважати жорстокими й егоїстичними. Жорстокість — це не почуття, а хвороба, що передається через погляд і дотик. Вона — причина тієї самотності, яка остаточно приходить із настанням осені людського життя. Аж тоді в людині прокидаються почуття. Може, вона й не заслуговує на них, принаймні, їй так здається. Вона ж бо стільки сил витратила на побудову мушлі, а тепер найменший камінець пробиває панцир, завдаючи нестерпного болю. Ніхто не допоможе їй полагодити мушлю, бо на місці старих будинків споруджують нові, а старих тварин виганяють на вулицю помирати або присипляють. Як і хворих.
Тремтячи від холоду, голодні старі люди й собаки доживають віку у темних закутках, як колись виживали. А коли ж вони тоді жили? У людей є мета: зробити так, щоб тебе потребували завжди. Тобто мати що залишити у спадок. Тоді завжди знайдеться кому закрити очі й провести на цвинтар. Коли ж нема у тебе нічого, мусиш терпеливо чекати смерті, не просячи нічого навіть у рідних дітей. Ось як описує це Василь Стефаник у одній з новел:
«…На печі лежала Митрова мама. Дрібка жінки завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
— Божечку, Божечку, найди мені смерти, най я так гіренько не валєюси! Вже-м, відай спокутувала усі гріхи, що-м нагрішила… Дес умирают такі, що лиш би їм бути, покидают добро і маєтки, а я як отой твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що ні так тєжко караєш?
І розтріскувалася від кашлю.
Коло баби сиділи діти. Як баба синіла й заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: «Аді, аді, баба вже умирают». А як баба відкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене».
Новела називається «Осінь». Старі говорять часом самі до себе, бо їх ніхто не хоче слухати. Розум і тіло старіють, але почуття вивільнюються з-під крихкої шкаралупи, і людина плаче. Чи хтось відтрутив її, чи вколов словом, чи чує вона пісню, або вірш Шевченка. Як би вона плакала, якби хтось погладив її просто по голові… Пригадую, як у дитинстві до старої сусідки приїхала її дочка з чужої країни, яку відібрали у неї дитиною. Як ми, діти, сиділи на плоті й дивились на цю зустріч. Дорослі плакали, а ми дивувались, як чужинка не знає материної мови. А однак вони порозумілись. Їхня зустріч не потребувала довгих розмов. Упродовж багатьох років вони писали одна одній листи.
Як дивно: людина здобула величезний досвід і може порозумітись з цілим Всесвітом, а її ніхто не бажає слухати! А вона допомогла б уникнути багатьох помилок. Розповіла б про найкращі миті свого життя, зовсім не пов’язані з успіхом, кар’єрою чи роботою, про почуття наближення до інших істот чи краєвидів, почуття жаху перед скороминущістю життя, чи природною стихією, яка надходить раптово, про лихо, яке, мов лакмусовий папірець, визначає присутність людяності в кожному з нас… Тому найпевнішим історичним джерелом є свідчення простих людей. Як ось цей «Плач над загибеллю Ура», записаний на глиняній табличці чотири тисячі років тому:
«Люди Ура порубані сокирами, шоломи з голів погубили; як газель, звалена ратищем, лежать, зарившись устами в пилюку! Його люди, повбивані києм, лежать з непокритою головою. Де недавно їхні дружини народжували дітей, там тепер вони валяються у власній крові».
Почуття здатні вистояти перед найпривабливішою брехнею і пронести вогник правди у найтемніші закутки сфальшованої історії. Одна війна, один голокост, одна пошесть дають уявлення про всі минулі чи майбутні лиха, запобігаючи викривленню правди. Єдине, чого ми можемо не допустити, це — здичавіння власного серця, пам’ятаючи, що найсправедливіший суд — суд нашого сумління. Далеко не кожна людина наділена моральним інстинктом, бо закладається він у ранньому дитинстві й ніколи не зникає. Моральний інстинкт — це неприйняття кривди, зради, безчестя навіть перед горою золота чи націленим у тебе дулом пістолета. Моральний інстинкт — це коли мати не відрікається від потворної дитини і любить її, хоча кожен день у неї серце спливає кров’ю. Моральний інстинкт — це не фанатизм святих та героїв, не вогонь, який обпікає, а лагідне тепле світло багаття, де так приємно гріти руки. Моральний інстинкт породжує переконання, а не одержимість, почуття, а не пристрасті. І вже, певно, для нього не існує поняття жорсткої необхідності, яка пахне кров’ю і завжди порушує чиїсь життєво необхідні права.
Нинішнє ставлення до старості таке ж атавістичне, як і сотні років тому: старі люди обтяжують плем’я, котре йде вперед, залишаючи старих вмирати на узбіччі. Разом із кровними зв’язками відсікається заразом і минуле, щоб правда не здобула над людьми владу. Але минуле неминуче опиняється попереду в образі їхньої ж старості. Справжня старість — це безсилля душі у безсилому тілі. Якщо щось не так, настає трагедія Фавста чи Курта Кобейна: вибух почуттів нічого не має спільного із тихим безболісним згасанням, яке триває часом ледь не половину життя. Хвороба, що поволі підточує й приводить до летального закінчення. Старіння так тісно зв’язане з тілом і завдає стільки болю, що людина воліє закам’яніти. Вона тяжко працює, оточує себе надмірною кількістю речей, вибудовуючи стіни індивідуальної мушлі. Те, що Екклезіаст передає словами, які виходять просто зі зболеного серця, звичайна людина примірює до суттєвих, як їй здається, матеріальних вартостей, спонукаючи власних нащадків до інфантильності. Вона гадає, що коли її діти не матимуть життєвих проблем, пов’язаних зі статками, то досягнуть успіхів у сферах духовних. Нарешті у них є міцний фундамент і надійні стіни, та тут надходить старість і звалює на тіло цілий оберемок хвороб, з якими вони вже не годні впоратись. Людина стає залежною і з нею поводяться, як з нерозумною дитиною: вкладають до ліжка, хвалять за чемність і сварять за неслухняність, або й карають. Спочатку їй увага навіть приємна, бо наче повертає у дитинство, але час надто коштовний: треба віддати світові власний досвід і ще пізнати те, що варто пізнати.
У тому печальному світі сумління витворює Бога любові, перекладаючи на Його плечі опіку над немічними. Жорстокості більшає, також брутальності, ненависті, відрази, але все це компенсує надія — звільнитись нарешті від тіла й почуттів, пов’язаних з ним. У декого надія асоціюється із втручанням Бога, хоча у природі не існує жодного втручання. Яйце перетворюється на гусеницю, гусениця стає коконом, а з кокона вилітає метелик. Але навіть із загибеллю метелика не закінчується життя: він відкладає яєчка і все повторюється. Людина ж розмножується на стадії гусениці, котра невпинно пожирає усе на своєму шляху. Старість для неї — кокон. Людина не здатна жити легко. Вона існує, налякана собі подібними, у вічній боротьбі за їжу і життєвий простір. Наслідки цієї боротьби: обвисла шкіра, зморшки, великий живіт, погаслий погляд і невиразна мова, що дратує оточуючих. Передчуття прощання — жаль за світом, якого ти так і не зрозумів, і тільки тепер починаєш безкорисливо любити, але не здатний передати це словами і навіть думками. Що не здобудеш у молодості, на старість не знайдеш.