Овернський клірик

Абзаци, де йшлося про гріхи й грішки місцевого єпископа, а також про чутки, пов’язані з сеньйором д’Еконсбефом, я пропустив, майже не читаючи. Це могло бути правдою, але настільки ж імовірно, що папського посланця вводять в оману ті, кому згадані сеньйори не до душі. Таке теж зустрічається, до того ж часто-густо. У такому разі слід домовитися з графом Тулузьким і надіслати спеціальну комісію, на що натякнув і сам Орсіні. І ні до чого турбувати цими справами брата Гільйома із Сен-Дені, котрий якнайменше мріє займатися ревізією знахабнілих церковних і світських ієрархів.

Нарешті, на початку чергового абзацу я побачив знайому назву «Артигат». Невеличке село на березі Лези, кілька десятків будинків, де живуть здебільшого рибалки та вівчарі. Саме туди зібрався брат Умберто, й саме там він безвісти зник. Я зітхнув і став читати уважніше.

Спочатку я нічого не зрозумів. Сумлінний брат Умберто викладав історію якогось Санксі де Гарра, що приїхав до Артигата з Басконії, чоловіка Бертранди де Ро. Обвінчалися вони двадцять один рік тому, від цього шлюбу мають єдину дочку Жанну, котрій цього року має виповнитися двадцять…

Око зачепилося за дивну деталь — селяни чомусь писалися із префіксом «де», немов Куси або Рогани. Втім, брат Умберто пояснив і це. «Де» — лише місцева традиція. Де Гарр міг володіти хутором Гарр, млином Гарр або однойменним сараєм, а також бути нащадком якогось Гарра, тобто з його роду.

Ну, проти традиції не підеш.

Я хотів був уже читати далі, сподіваючись добратися до суті, але тут помітив на полях дрібні охайні літери. Його Високопреосвященство говорив про якісь позначки… «Дивися вище». Це ж перо підкреслило дату-рік переїзду родини Гаррів до Артигата. А вище…

Шукав я недовго. Гарри переїхали до Артигата того ж року, коли сеньйор д’Еконсбеф одержав у своє ленне володіння даний округ.

І Орсіні не вважав це випадковим збігом.

Я сподівався, що йтиметься про Санксі де Гарра, але помилився. Брат Умберто писав про його дочку. Отже, Жанна де Гарр, «лицем миловида, вдачею жвава, місцевою говіркою володіє погано, позаяк змалку висловлюється басконською…».

Я мимохіть усміхнувся. Устав Святого Бенедикта, що визначав останні двадцять років моє життя, досить терпимий навіть до таких заблуканих овець, як я. Коли мені починає до смерті набридати риба, отець Сугерій супить брови й повчально пропонує вживати м’ясо. Я й вживаю, причому без особливих докорів сумління. Про міцні напої навіть згадувати не випадає, адже, як то кажуть, «слався сік вина священний, ґроном пінним порожденний; стіл, тобою благословенний, сповнений благодаттю».[6] Усе так, та от щодо Євиних дочок компромісів не передбачалося. їх слід уникати в кожному разі, а коли це неможливо, розмовляти, потупивши очі й лише про речі духовні. Цікаво, а читати про них дозволено? Ймовірно, так, інакше Його Високопреосвященство не став би піддавати мене такій спокусі.

Отже, Жанна де Гарр — миловида пустунка, що теревенила з подругами сумішшю басконської та «ланг д’ок», до чотирнадцяти років зростала в батьківському домі, вчилася прясти й шити, чистила рибу й ходила коло корів. Але в чотирнадцять років…

Я мимоволі здригнувся. У чотирнадцять років Жанну де Гарр послали прислуговувати в замок д’Еконсбефа. Навпроти цього абзацу стояла позначка, зроблена рукою Орсіні, та цього й не було потрібно. Ще один збіг?

Тепер я читав уважно, справді не пропускаючи жодної літери. Два роки Жанна прислуговувала в замку, за що її батьки отримували стільки-то ліврів на рік. Нарікань від жодної зі сторін не було. За два роки, коли Жанні виповнилося шістнадцять, батько забрав дочку із замку, позаяк «настав час їй виходити заміж». Нареченого звали Арманом де Пуаньяком, він був з Артигата, причому з досить заможної родини. Весілля мали гуляти восени, після того, як пострижуть овець і зберуть просо, та за тиждень до цієї важливої події згадана Жанна зникла із села…

Є! Як висловився Його Високопреосвященство, «дещо, котре підпадає як під карний, так і під церковний суд». Під карний — якщо дівицю де Гарр зарізали розбійники, й під церковний, якщо згадана вище дівиця, порушивши шлюбне зобов’язання, втекла з якимось циганом…

Як я зрозумів, ці й подібні до них версії було розроблено досить ретельно. Дівицю де Гарр шукали довго, але марно. Батьки зниклої вже замовили поминальну службу, проте за чотири місяці, напровесні, Жанна де Гарр повернулася…

На жаль, саме в цьому місці брат Умберто був небагатослівний. Дівицю де Гарр було піддано церковному покаянню, вона помирилася з батьками, з нареченим, але… Але нічого не повідомила про те, де перебувала всі ці місяці!

На полях рукою Орсіні було виведено: «д’Еконсбеф?». Що ж, цілком можливо.

Щоправда, нижче сказано, що цноту зазначеної Жанни було підтверджено, але ж знаємо ми ці сільські хитрощі! Вочевидь обидві родини — і де Гаррів, і Пуаньяків — хотіли залагодити скандал. А може, хтось — чи не д’Еконсбеф? — подбав, щоб їм виплатили кілька повновагих ліврів…

Отже, весілля. В належний час — за дев’ять місяців — Жанна, тепер уже де ІІуаньяк, народила дитину чоловічої статі, яку хрестили в місцевій церкві й нарекли Пелегреном.

Три роки минули без особливих подій, але навесні — знову навесні! — у місто Пам’є до монсеньйора єпископа приїхали три черниці з монастиря Святої Агнеси, що неподалік від славного міста Мілана. Серед них була сестра Цецилія, котра заявила єпископові, що вона і є… Жанна де Гарр!

Я перевів подих і ще раз уважно прочитав це місце. «Котра заявила єпископові, що вона і є Жанна де Гарр». Та-а-ак, дуже вражає! Але ж дозвольте, як так?

…Зазначені черниці привезли із собою послання від архієпископа Міланського, де підтверджувалася особа сестри Цецилії, в миру — Жанни де Гарр. Сестра Цецилія, не бажаючи виходити заміж за Армана де Пуаньяка, надала перевагу втечі й, діставшись до Мілана, звернулася в обитель Святої Агнеси з проханням прийняти її до сонму наречених Христових. При цьому сестра Цецилія стверджувала, що заміж її хотіли віддати силоміць, більше того, Арман де Пуаньяк уже був одружений. Матері-абатисі цього пояснення було досить. Три роки сестра Цецилія мирно перебувала в монастирі, аж поки випадково не дізналася про те, що відбувається в неї на батьківщині. Тоді вона звернулася до абатиси, та — до архієпископа…

…На полях Орсіні позначив: «Чому Мілан?» і «Докази двоєжонства?». З доказами було сутужно. Арман де Пуаньяк, як пояснював брат Умберто, був не одружений, а заручений, але його наречена втопилася в озері незадовго до весілля. Так, не щастить цьому Арману з нареченими, але це ще нічого не доводить. Що ж до Мілана, то пояснень далі не було. Залишається припустити, що дівиця де Гарр прагнула поїхати якнайдалі від домівки, щоб опинитися поза юрисдикцією як графа Тулузького, так і Його Величності Людовика Французького. Пересторога аж ніяк не зайва.

Далі — більше. Сестру Цецилію негайно впізнали всі — батьки, сусіди, колишній наречений, парафіяльний священик. Та-ак, тепер зрозуміло! Що сказав би в цьому випадку високоповажний Петро Ломбардський[7], з яким ми дискутуємо вже років із десять? «Шукай відьму!» І не тільки сказав, але й виклав усе це в опусі, який назвав «Сентенціями». Я би перейменував його працю на «Бреденції», та, на жаль, отця Петра слухають, причому досить уважно…

Отже, місцевий суд вирішив, що жителі Артигата були зачаровані й зробила це…

Стоп! «Місцевий суд»? Чому не єпископ, не сеньйор д’Еконсбеф?

Я швидко перечитав початкові абзаци повідомлення Умберто Лючіні — й зрозумів.

Жителі Артигата й сусідніх сіл мають давній привілей — судитися власним судом. Єпископ і сеньйор можуть втручатися лише у випадках, коли суд виявить свою цілковиту некомпетентність. Даної справи це, схоже, не стосується…

Отже, місцевий суд викликав для дізнання таку собі вдову де Піо, жительку зазначеного села, підозрювану в знахарстві. Ця вдова, перебуваючи в змові з… А справді, з ким?

6

З пародійної «П’яницької літургії»

7

Петро Ломбардський — богослов XII століття. Його книга «Сентенції» сприяла посиленню «полювання на відьом».