Овернський клірик

— Це може будь-який дерґ, — подумавши, відповіла дівчина. — Є дуже просте закляття…

Вона не стала продовжувати, але я й не наполягав. Отже, отець Ельфрик не дарма порадив мені запам’ятати сон! Але чому мені сниться Імадеддін? Чому снюся я сам? Що означає дивне видіння в печері?

Хотілося ще багато про що розпитати ту, яка називала себе Анжелою, але дорога вивела з лісу, й ми побачили перед собою застиглі в невірному місячному світлі непоказні будиночки славного міста Пам’є.

V

Полудень наближався, й натовп уже почав заповнювати ринкову площу. Торговці складали свій крам у ящики та кошики й приєднувалися до юрби цікавих. Тут були не тільки городяни — скрізь миготіли сірі каптани селян із навколишніх сіл. Багато жінок було в чорному — напевно, ще не всіх згорілих біля замку встигли поховати.

Єпископ був у соборі, але я вирішив зайвий раз не траплятися на очі Його Преосвященству. Плащ, накинутий поверх ризи, не привертав уваги роззяв, та гостре око монсеньйора де Лоза могло примітити трьох дивних пастухів, котрі надягли цього спекотного дня плащі, та ще й каптури насунули до самого носа. Все одно нам із Його Преосвященством не разминутися. Він прийде сюди, на площу, де вкопано високого стовпа, навколо якого вже складали хмиз. Кемадеро… Здається, саме так це місце називається в наших сусідів за Піренеями.

Я оглядав галасливий натовп, сподіваючись помітити де Гарая. Розбійника не було, і я почав непокоїтися. У такій юрбі він може нас просто не знайти, хоча золото, звісно ж, змусить його бути дуже уважним.

Тільки б він привів своїх борців за загальну справедливість! Хоча б кілька дюжин!

Багато хто з єпископських латників не повернувся з походу, а телепні з числа запопадливих городян, що заміняли їх, цілком безпечні…

Кілька разів я спіймав себе на думці, що задумав щось непристойне. Все ж таки я брат-бенедиктинець, чия доля — молитва за гріхи світу! Але щоразу зупиняв себе. Де Лоз — злочинець. Через нього загинули сотні безневинних, і я вже позбавив його посади й сану. Він — не єпископ, не клірик і не християнин. Отже, правда на моєму боці.

Поруч шумно дихав П’єр. Достойний нормандець стискав у руці свою неодмінну «ґирлиґу» її похмуро роздивлявся навсібіч. За нього я чомусь не боявся. На парубку кольчуга, та й надто кволі тутешні вояки проти брата Петра! А от Анжела… Точніше, та, що себе так називає…

Дівчина стояла мовчки, не відводячи очей від купи хмизу. Як дивно й страшно розпорядилася доля! Брат Ансельм хотів катувати її, загрожував вогнищем, — вона ж прийшла врятувати хлопця від того, що він обіцяв їй самій. Ще вранці я намагався випровадити її з міста, але щоразу відповіддю був холодний, навіть презирливий погляд.

Я зрозумів — сперечатися марно, вона залишиться, як залишилася в приреченому замку д’Еконсбефів.

Ударив дзвін. Я мимохіть здригнувся й озирнувся — з відчинених соборних воріт поволі виступила процесія. Полудень. Я мало не пом’янув Нечистого разом із народним героєм де Гараєм й отут почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Чомусь подумалося, що розбійник усе ж таки прийшов, але навіть не озирнувшись, я зрозумів — це не він. Хтось інший, теж знайомий.

— Вирішили бути присутнім на Акті Віри?

На браті Пайсі був сірий селянський жупан і крислатий капелюх. Засмагле обличчя вкривала курява.

— Я теж вирішив поглянути. Таке рідко трапляється. Поки що…

Байдужий, спокійний тон був неприємний, але в душі спалахнула надія. Адже Ансельм — друг «чистих»!

— Брате Пайсе, ви… ви прийшли, щоб допомогти?

— Кому? — сірі безбарвні очі здивовано глянули спочатку на мене, потім на купу хмизу. — Цьому бідолашному хлопчикові? Ні, звичайно. Мертвий він буде корисніший. Завтра ж усі брати зайвий раз переконаються, що ваша Церква — воістину синагога Сатани. Чаша гніву повниться…

Я відчув, як мене охоплює холод. Де Лоз — мерзотник і вбивця, але чим кращі ці? Зачаїлися, як змії в траві, чекають…

Схоже, брат Пайс щось прочитав на моєму обличчі, оскільки поспішив усміхнутися:

— Але у вас свої плани, отче Гільйоме. Не заважатиму. Здається, вас шукають.

Він кивнув убік. Я мимоволі подивився туди, нічого не помітивши, а коли знову обернувся, брат Пайс зник.

— Отче Гільйоме! — на моє плече лягла чиясь рука. — Насилу знайшов вас. Така юрба!

Поруч зі мною стояв хтось у дивному вовняному ковпаку, з густим широким бородищем.

Тільки як слід придивившись, я збагнув, що сьогодні воістину день маскараду. Але якщо брата Пайса я все ж упізнав, то Роберто де Гарай мав вигляд воістину дивовижний.

— Довелося трохи причепуритися, — пояснив розбійник. — Тут же мене кожен собака знає! Ну от, я прийшов.

— Вчасно.

Процесія була вже на площі. Його Преосвященство прямував у оточенні латників — їх залишилося щонайбільше десять.

Поруч із ним дріботів Жеанар де Юр, а слідом валили городяни у святковому вбранні. Високо здіймаючи хрести, люди співали гімн — недружно, невміло, але завзято. Ішли на свято.

Ансельма я спочатку не помітив, але потім побачив, як двоє латників тягнуть когось у сірому брудному лахмітті. Я мимоволі відвернув очі — обличчя віталійця було білим, ніби крейда, навіть губи втратили колір, голова безсило схилилася на бік, праву ногу охоплювала груба пов’язка. Очевидно, сам іти він уже не міг.

— Перепало парубкові, — кивнув де Гарай.

Я подивився на П’єра — нормандець теж побілів, рука стисла «ґирлиґу», блакитні очі горіли гнівом. Анжела… Але та, що називала себе дочкою Тіно Міланця, дивилася вбік.

— Гаразд, — я знову обернувся до де Гарая. — Скількох людей ви привели?

Він зволікав із відповіддю, аж поки невпевнено знизав плечима:

— Ну-у… Якщо зі мною рахувати… Шістьох.

— Що?!

Шестеро! Я розраховував на дві дюжини.

— Вони… Ну, взагалі-то, не те щоб злякалися…

Я ледь стримався, щоб не зацідити цьому заступникові сиріт і вдів. Він, здається, здогадався й поквапився відступити на крок.

Латники й озброєні городяни утворили коло, на невисокий поміст, споруджений поруч із вогнищем, затягли Ансельма. Слідом за ним вступили де Лоз і брат Жеанар. Зараз почнеться…

— Навіщо ж ви прийшли? — не витримав я. — По золото?

— Та йди ти зі своїм золотом, попе! — розбійник скривився. — Зовсім мене за сволоту маєш? Давай краще мізкуй, як парубка виручити!

Як тут виручиш? Латники, натовп… Я обернувся до П’єра.

— Я зараз туди ходити, — задумливо промовив нормандець. — Я єпископа трохи бити. А ви брата Ансельма рятувати.

— Не вийде! — різко кинула дівчина, не обертаючись. — Їх надто багато!

— А чого не вийде? — втрутився розбійник. — Тільки бити його не треба — відразу схоплять. От коли б відволікти…

Відволікти? Я знов подивився на юрбу, яка завмерла в очікуванні, на нерівний стрій озброєних городян… Чому б і ні?

— Брате Петре, давайте сюди грамоту.

Поки нормандець копирсався в торбі, шукаючи документ, отриманий від Орсіні, я уявив, як виходжу просто до вогнища, як червона єпископова мармиза розпливається в презирливій посмішці… На мить стало страшно.

— Ось! — П’єр тицьнув мені грамоту. Я повернувся до де Гарая:

— Зараз їм буде не до брата Ансельма. Дійте!

— Ага! — в очах розбійника спалахнув веселий вогник, і я подумав, що, напевне, був до нього трохи несправедливий. Може, він не такий уже й боягуз. Може, річ не тільки в грошах.

— Отче Гільйоме! — почув я переляканий голос дівчини, але обертатися не став. Попереду багато люду, а отже, треба поспішати, щоб встигнути до помосту. Уже на ходу я збагнув, що плаща треба скинути, а говорити треба «ланг д’ок». Шкода, що я зовсім не знаю басконської.

Коли я нарешті опинився в першому ряду, брат Жеянар уже розгорнув довгий сувій. Що там написано, я здогадувався. Зараз почне читати…

— Стійте! — я збагнув, що кричу латиною, й повторив на «ланг д’ок». — Стійте! Ім’ям Найсвятішого Престолу!