Страница 57 из 73
— А брат Петро читати «Світильник» і правильно відмінювати дієслова, — додав італієць. — А знаєте, отче Гільйоме, таки страшнувато. Навіть якщо розумієш, що все це — омана.
Я роззирнувся. Людей у долині явно поменшало. Очевидно, частина воїнства, найбільш полохлива й розсудлива, вже на півдорозі додому. Але залишилося чимало. Схоже, вчинок єпископа справив враження.
— Тепер монсеньйор скаже, що вогонь не зачепить щирих християн, — Ансельм подумав про те саме. — Диви, вілани знову посміливішають.
Ще б пак! Якщо колоди — звичайна неприємність при облозі, то стіна вогню — це вже з арсеналу демонів. Але тепер усі побачать, що вогонь — несправжній. Де Лоз розрахував правильно.
— Досить! — я ще раз роззирнувся, переконавшись, що ще нічого не скінчилося. — Піду до нього! Це треба спинити.
— А-а-а! — протягнув нормандець і підкинув у міцній руці «ґирлиґу». — Можна!
Ансельм глянув на мене з певним подивом, знизав плечима, але нічого не сказав.
Я ще раз обміркував усе. Якби тут не було де Лоза, справа не видавалася б складною.
Чад розвіявся. На схилі вже лежали трупи, а замок і далі підносив несподіванку за несподіванкою. Поки що це відносно безневинні жарти — колоди, які не збивають із ніг, вогонь, не здатний спалити. Але це лише початок. Люди задумалися, й уже здатні слухати. Все просто — якби не де Лоз…
— Браття! — почав я. — Зараз ви зробите те, що я скажу…
Відповіддю були здивовані погляди, відтак подив змінила сторожкість. Хлопці щось відчули.
— Я йду до єпископа й спробую його зупинити. Ви теж ідете за мною, але не наближаючись, і спостерігаєте за тим, що відбувається, здаля. Якщо він мене не послухає…
Я насилу стримався, щоб не додати: «А швидше за все, так і буде». Надія є. У сатаниста немає жалощів, немає совісті й жалю. Але він боїться. Дуже боїться, інакше не затіяв би таке.
— Якщо він мене не послухає, ви йдете звідси. Йдете швидко. Будуть переслідувати — дозволяю застосовувати все. Це зрозуміло?
— «Вони сказали: Господи! Отут два мечі. Він сказав їм: досить» [48], — пробурмотів Ансельм, а нормандець насупився й знову хитнув своєю грізною зброєю.
— До Пам’є не заходьте, Тулузу теж обійдіть стороною. Ідіть «клюнійською стежиною» просто до Сен-Дені. Там усе розповісте отцю Сугерію, й тільки йому. Зрозуміло?
П’єр і Ансельм мовчали, нарешті Ансельм похитав головою.
— Що? — не зрозумів я.
— «Тоді, залишивши Його, усі втекли…»[49] Отче Гільйоме, та за кого ви нас маєте?
— У будь-якому разі,не за Апостолів! — розлютився я. — Зробите, як наказано! Цікаво, де це в статуті Святого Бенедикта сказано, що можна не підкорятися наказу старшого?
— Отче Гільйоме… — прогудів нормандець, але Ансельм різким рухом урвав його:
— Та плював я на статут разом зі Святим Бенедиктом! Цього Бенедикта в Сен-Дені на дух не зносили з його худобиною дурістю! Ви — лицар, дворянин. Я — теж. Я не піду звідси!
Хлопчині треба було дати виговоритися. Я часто бачив таких у Палестині — з гарячими очима, в яких світився страх — страх, що їх вважатимуть боягузами. Нехай покричить ще трохи.
— Якби я був лицарем, — спокійно відповів я, коли розпалений італієць нарешті замовк, — і якби зараз ішов бій, я б зарубав тебе, брате Ансельме, на місці — за невиконання наказу. Накази не обговорюють, брате Ансельме!
Він щось зрозумів. Здається, зрозумів.
— Отже, вам усе зрозуміло. Брате Петре, дайте мені «Світильника».
— Що?! — обімлів нормандець.
— «Світильника», написаного благочестивим отцем Гонорієм. Позаяк ніщо так не допомагає, як цілюще для душі читання.
Поки вражений П’єр витягав з надр своєї торби шукану працю, я раптом зрозумів, що можу ніколи більше не побачити цих хлопців. Не побачити Сен-Дені, рідну Овернь — нічого. Це був не страх — просто та остання ясність, яку іноді відчуваєш перед боєм. «Світильник» важив чимало, і я щиро поспівчував П'єру, котрий тягав творіння отця Гонорія за плечима. Мою торбу відразу ж відтягло донизу, але на це вже можна було не зважати. І тут я згадав. Ну, певна річ! Я пошукав у торбі.
— Браття, цей сувій дав мені кардинал Орсіні. Тут написане моє ім’я, але це не так важливо — головне, печатка легата. Коли що — це найкраща зброя.
Ансельм кивнув і швидко взяв документ.
Тепер усе. Якщо мені не пощастить, хлопці підуть. Зможуть. Повинні…
— Усе зрозуміли, брати?
— Якщо з вами щось станеться, — повільно промовив Ансельм, — я їх спалю — всіх. Від єпископа до останнього вілана. Я палитиму їх на мокрій соломі — по три години кожного.
П’єр злякано перехрестився, але я лише похитав головою.
— Ні, брате Ансельме. Це слова. Ти ніколи не палитимеш. Ні зараз, ні за двадцять років. І якщо я не повернуся, нехай це стане моїм заповітом.
Італієць хотів заперечити, але я розвернувся й швидко рушив донизу, де гомонів натовп.
VII
Перед обличчям, брязкнувши, схрестилися списи. Латники монсеньйора байдуже дивилися на мене, явно не збираючись підпускати ближче. Завбачливий пастир подбав про надійну охорону.
— Ім’ям Господа! — я підняв руку, й на обличчях вартових відбилося щось, схоже на сумнів. Нарешті, один із них, очевидно старший, знехотя повернувся, й рушив до великого намету, де розмістився де Лоз.
Я терпляче чекав. Звісно, найзручніше розмовляти з Його Преосвященством не тут, а серед люду. Латники не стануть мене слухати, особливо ті, хто пам’ятає монсеньйора в рогатій масці. Але вибирати не випадало.
Запинало піднялося, з намету виринув брат Жеанар. Злякано поглянувши на мене, махнув рукою воїнам і поквапився знову зникнути. Латники неохоче відсунули списи, і я підійшов до намету. І відразу побачив де Лоза — єпископ ішов мені назустріч, на його червоному обличчі грала усмішка.
— Мир вам, сину мій! Втішно зріти вас у святому воїнстві! фін був задоволений собою. Трупи на схилі не бентежили монсеньйора.
— Увечері я служитиму просто тут. Сподіваюся побачити вас у співслужінні.
Я насилу стримався, щоб не скривитися.
Завелика честь для ченця із Сен-Дені — служити месу разом із монсеньйором-сатанистом! Втім, це вже не важливо.
— Ваше Преосвященство! Владою, наданою мені легатом Святого Престолу, ім’ям Його Святості, наказую вам негайно розпустити людей і повернутися до Пам’є!
Усе сказано. Більшого зробити не можна.
Жеанар де Юр, що саме знову виповз із намету, побілів, немов полотно, й застиг на місці. Єпископ залишився незворушним.
— Ви перевищуєте свої повноваження, брате Гільйоме. Вас відряджено для розслідування справи де Гарр — і не більше.
Я вже зрозумів — він не послухається. Але залишався ще один шанс.
— Якщо ви не підкоритеся, я накладу інтердикт на Пам’є.
— Дурень! — червона різницька пика вищирилася. — Про це слід було думати раніше! Зв’яжіть його й заткніть рота, щоб менше язиком ляпав!
— Але Ваше Преосвященство! — не витримав брат Жеанар. — Ви…
— Я усуваю вас із посади та позбавляю сану, — якомога голосніше промовив я, розраховуючи, що латники почують і зроблять висновки. — Кожного, хто торкнеться до мене, буде проклято!
— Дурень! — де Лоз знизав плечима й відвернувся. Тієї ж миті хтось міцно схопив мене за лікті. Я зрозумів — цих прокляттям не налякаєш.
— Отже, мене позбавлено сану, — замислено проказав монсеньйор. — Вам залишається відлучити мене від церкви.
— У цьому немає необхідності, — посміхнувся я. Наші очі зустрілися, й ми зрозуміли один одного.
— Я б тебе спалив, ченчику! — де Лоз широко вискалився, показав величезні жовті ікла. — Щоб була наука Джованні Орсіні й усім, хто побажає пхати носа в мої справи. Для початку підкинув би тобі в торбу воскову фігурку з короною на голові й шпилькою в серці, а решту ти розповів би сам — на допиті. Мені нещодавно привезли з Кастилії непоганий пристрій, називається «чобіток»…
48
Лк, 22, 38.
49
Мк, 14, 50.