Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 5 из 73



— Як, на вашу думку, цього не досить? — якомога спокійніше поцікавився я.

— Ні. Людина у вашому віці… Вам тоді було двадцять один, я не помиляюся? Людина у вашому віці й із вашим походженням радше прагнутиме помститися, залити кров’ю ворогів усю Палестину. Коли ви висловили бажання піти з миру, Гуго Паенський пропонував вам вступити до ордену Святого Іоанна, щоб лицарем-ченцем продовжити війну з невірними. Ви ж поїхали. Проте після розмови з вашим старим другом я дещо зрозумів. Граф Карачіоллі був досить відвертий.

На жаль, Лодовіко завжди був простакуватий. Схоже, роки не навчили його тримати язика за зубами. Втім, Орсіні вміє розмовляти щиро й не з такими, як Карачіоллі.

— Їдучи зі Святої Землі, ви досить голосно та, як мені здається, необережно, заявили, що розчарувалися в справі, якій служили. Більше того, ви привселюдно зірвали з одягу знак Святого Хреста…

Я поморщився.

— І багато ще ви зуміли дізнатися, Ваше Високопреосвященство?

Його усмішка стала воістину янгольською.

— Ще дещо, брате Гільйоме. Ваша дружина, котру ви називали Інесою, не була хрещеною. І ви не вінчалися з нею, хоча стверджували протилежне. Отже, ви були одружені з мусульманкою. Подейкують, її попередній шанувальник, якийсь бедуїнський царьок, вирішив помститися й за вашої відсутності напав на замок.

Я глибоко зітхнув. Спокійніше, брате Гільйоме, спокійніше!

— Ваша правда, Ваше Високопреосвященство. Мій замок спалив Касим абу Ірман. Та якщо ви були послідовні в своїх розпитуваннях, то мали б знати, що допоміг йому в цьому гідний християнин Альфред де Буа, який ворогував із моїм сюзереном — королем Балдуїном.

— І ви вирішили, що справа Святого Хресо і та перетворилася на звичайні чвари баронів, анітрохи не кращі за ті, які вже не перше століття тривають на землях Італії або Королівства Французького?

Дивно, тон Його Високопреосвященства був більш ніж серйозний. Я знизав плечима.

— Я зрозумів щось більше. Гризня в Палестині прирікає християн у Святій Землі на неминучу загибель. Тільки негайний мир між ними й сарацинами може врятувати Хрест над Єрусалимом.

— Тому ви виступали за замирення з атабеком Імадедіном?

Я мимохіть усміхнувся. У битві біля Мосула ми зітнулися із атабеком сам-на-сам. Він розтрощив мені шолом, я продірявив йому плече. Потім, коли ми вели переговори, було що згадати.

— І ми підписали цей мир, Ваше Високопреосвященство. Не я винен, що пізніше його було порушено.

Орсіні похитав головою.

— А ми в Римі дивуємося, чого це абати Сен-Дені, Клерво, а заразом і Клюні настільки ревно виступають проти нового Хрестового походу? Причому наводять такі цікаві подробиці…

Я розвів руками:

— Якщо в цьому є частка моєї провини, отже, я недарма прожив тут ці роки.

— Так… — Орсіні зітхнув. — Зізнатися, така позиція Галльських діоцезів нас спершу навіть шокувала. Коли достойний отець Сугерій виступає проти Хрестового походу, це ще можна зрозуміти — він надто близько до серця бере інтереси короля Людовика, забуваючи про потреби Всесвітньої Церкви. Але коли проти походу висловлюється сам Бернар із Клерво… Як ви його переконали?

Відповідати я не став, хоча тут було чим пишатися. Гіпсову статую переконати неможливо, та коли я кілька вечорів поспіль розповідав про спокуси, які чигають на щиросердних християн на розпусному Сході, про те, на що перетворюються ордени Святого Іоанна й Святого Храму, про розкоші палестинських монастирів… Гіпс мало не тріснув, а наступного дня отець Бернар вибухнув своїм першим посланням щодо Хрестового походу. Висловився він, як і завжди, досить переконливо.

— І найдивніше, брате Гільйоме, що в цьому питанні Курія з вами солідарна…





— Як?!

— Отже, і я можу вас чимось вразити… Неймовірного в цьому нічого немає. В останні роки Королівство Єрусалимське аж ніяк не в усьому підтримує Святий Престол, та й становище в Європі не найсприятливіше для чергового походу. Крім того, є ще одна причина… Але про це ми згодом поговоримо.

Цієї ночі я вперше за довгий час майже не спав. Коли над ранок я нарешті забувся, то побачив давній сон, який уже багато років не відвідував мене: пустеля, легкий вітер здуває із сірих барханів пісок, що рипить на зубах, низьке зимове небо — і темпі вершники на обрії. Вони наближаються безмовно, неминуче. Я намагаюся крикнути, але язик не слухається, і я лише дивуюся, чому мовчить вартовий. І от, нарешті, чути крик: «Тривога!», але… Це всього лише вдарив старий надтріснутий дзвін каплиці Нотр-Дам-де-Шан.

III

Розмова з Його Високопреосвященством відбулася надвечір наступного дня. Цілий день Орсіні був зайнятий — або ж вдавав, що зайнятий. Він сумлінно оглянув джерело, що настільки припало до смаку отцю Ерве, випив води, напоїв свій почет, а потім особисто витяг із води трьох коропів. Після цього він зумів якось непомітно поговорити з моїми учнями, підкликаючи їх до себе одного за одним. Після розмови П’єр ледь стояв на ногах, витираючи із чола рясний піт і не в змозі зв’язати два слова не лише латиною, але й рідною «ланг д’уї». Брат Ансельм, навпаки, був спокійнішим, ніж зазвичай, і навіть усміхався. Дивно, але мені здалося, що після розмови з ним Його Високопреосвященство мав дещо збентежений вигляд. Схоже, у двох італійців знайшлася якась спільна й досить цікава тема.

Я вдавав, ніби все це мене не обходить, намагаючись думати про речі приємні. Хоча б про те, що візит легата Святого Престолу до Нотр-Дам-де-Шан відразу ж забезпечить наплив прочан і отець Сугерій має бути вдячним за це мені. І що він не дозволить мене образити, навіть якщо Джованні Орсіні жадатиме моєї крові. Певна річ, легат Його Святості може все — навіть зачинити Сен-Дені, але робити цього, звісно ж, не стане. Більш того, в абата Сен-Дені достатньо впливу, щоб захистити свою паству, нехай навіть такого грішника, як я. І що слід обов’язково поговорити з П’єром, на котрого червоний капелюх Орсіні подіяв аж занадто.

Його Високопреосвященство пішов до своєї келії, щоб, як він пояснив, розібрати деякі документи, а я рушив на пошуки нормандця. Далеко йти не довелося — як виявилося, П’єр був на тому ж місці, де вчора ми рибалили. Цього разу він навіть не взяв із собою вудки — просто сидів на колоді, над чимось зосереджено розмірковуючи. Я зупинився, не наважуючись наблизитися. П’єр у роздумах — видовище рідкісне.

— Отче Гільйоме! — він усе ж таки почув, як я підійшов.

Я всміхнувся й присів поруч.

— Про що ваші думки, брате Петре?

— Думки? — схоже, це слово його спантеличило. — A-а, думки… Я не думати… Не думаю.

Я був трохи розчарований, але потім збагнув, що «думками» П’єр, напевне, вважає щось серйозне. Свої власні міркування він до цього розряду не зараховує.

— Сподіваюся, розмова пройшла успішно?

— А? — хлопець замислився. — Розмова? Ми не розмовляти… Не розмовляли. Його Святість…

— Його Високопреосвященство, — посміхнувся я. — Брате Петре, будьте уважнішим.

— Високо… преосвященство, — зосереджено повторив П’єр. — Він хвалити… хвалив, як я розмовляти латиною.

Я уявив собі, як Орсіні нахвалює мого нормандця, й насилу стримав усмішку. Але я був вдячний Його Високопреосвященству — підтримка П’єрові була дуже потрібна.

— І ще він розповідати… розповідав. Як добре бути священиком у селі. Як його — священика— всі поважають, як дарують подарунки… Він запитувати… запитував, чи не потрібно поговорити з отцем Сугеріем, щоб мене швидше висвятили… посвятили.

«А про що ще він запитував?» — хотів поцікавитися я, але стримався. П’єр і сам скаже.

— Він запитував про брата Ансельма. Він хвалив брата Ансельма. Він хвалив вас, отче Гільйоме. Він називати… називав вас дуже вченим і дуже розумним.

Ну, певна річ!

— Він, напевно, хотіти… хотів, щоб я розповів про вас щось. Але я не розповідав щось. Я мовчав. Він дуже хитрий, Його Високо… преосвященчество…