Страница 49 из 73
Посмішка — хитра й водночас поблажлива:
— Ми ж із вами розумні люди, брате Гільйоме!
«Ми із вами»! Монсеньйор волів спуститися до рівня скромного ченця із Сен-Дені. Напевно, саме час запишатися.
— Слідство, сину мій, займалося історією Жанни де Гарр і було проведене в повній відповідності до інтересів Святої Католицької Церкви й нашої єпархії…
Сподіваюся, при цих словах у мене був досить серйозний вигляд.
— …Та дещо залишилося поза межами розслідування. І насамперед, який диявол приніс цю…
Я поквапився перехреститися, він — теж.
Напевно, Його Преосвященство збагнув, що його кості викинули «тринадцять», а тому закашлявся, почервонів і, нарешті, видихнув:
— Прости Господи! Коли я подумаю про цю ханжу, про цю тихоню…
— Сумно дізнатися, що сестри з обителі Святої Агнеси відрізняються настільки непорядними якостями.
Він знову почав багряніти — цього разу страшно, до чорноти. На мить я справді злякався за єпархію, якій загрожувала небезпека овдовіти. Нарешті, монсеньйор різко видихнув і ляснув по столі широкою долонею:
— Брате Гільйоме! Давайте домовимося. Ви проводите роки в своїй келії й ведете єлейну балаканину, від якої, зізнатися, мало користі. Я захищаю інтереси Святої Церкви в цих горах, де часто потрібен воїн, а не богослов. А тому ставтеся з повагою до мене й до мого сану! Бачить Господь, я іноді нестриманий… Я маю на увазі, нестриманий у висловлюваннях. Але все це заради збільшення слави Господньої!
Сподіваюся, я сприйняв догану з належною смиренністю. Обличчя Його Преосвященства поступово перемінило багряний відтінок на світло-морквяний. Він легенько відкашлявся й зітхнув:
— Думаю, ви мене зрозуміли… Отже, я хотів дізнатися, навіщо сестра Цецилія приїхала в Пам’є. Звичайно, в усьому винна ця клята відьма, яку справді наздогнав Суд Божий і з приводу чого ви, здається, насмілилися іронізувати. Але навіщо їй сюди їхати? Може, в неї була змова із вдовою де Піо?
Я відвернувся, щоб не заробити ще нотацію. Зовсім доладно — черниця з Мілана змовляється з відьмою з Артигата, щоб приїхати в Пам’є й там зазнати її злочинницьких чарів! Не дивно, що це навіть не зважилися записати в документи слідства.
— Отже, ці дві сестри благополучно відбули до Мілана. Я зібрався до Фуа, сестра Цецилія висловила побажання їхати зі мною, щоби відвідати знаменитий собор Святого Інокентія. Ми виїхали, й наступного дня вона втекла.
Отже, сестра Цецилія втекла. Трохи раніше десь у горах заблукав брат Умберто, а трохи пізніше самозванка де Гарр зустріла розлюченого ведмедя. А ще пізніше…
— Монсеньйоре, — зауважив я. — Коли посилатимете своїх людей на пошуки сестри Цецилії, нехай заразом пошукають і Армана де Пуаньяка. Це друга людина, з якою хотілося б поговорити.
Темні брови здивовано піднялися.
— Із цим віланом? Але навіщо? Нехай ним займається староста Артигата! Я вже з ним говорив, причому не один раз.
Я кивнув. Отже, де Пуаньяка шукати не будуть. Може, й на краще, інакше йому теж загрожує зустріч із ведмедем.
Розмова явно добігала кінця. Я вже хотів відкланятися, але де Лоз зупинив мене рухом широкої долоні:
— Не поспішайте, брате Гільйоме. Як ви вже зрозуміли, Його Високопреосвященство ввели в оману. Слідство закінчено, й закінчено в цілковитій відповідності до закону. Та все ж таки присутність його посланця дуже доречна. Так, доречна!
Він покрутив товстими пальцями, потім кинув на мене швидкий уважний погляд:
— Брате Гільйоме! Ви… справді бачили демона?
Казати правду не хотілося, брехати — теж.
Я знизав плечима:
— Я бачив якусь істоту, досить схожу на ведмедя. Але чи демон це…
— Бачили! — вказівний палець зметнувся вгору. — І бачили його неподалік від замку сеньйора Гуго д’Еконсбефа.
— Так, Ваше Преосвященство.
Він був задоволений. Більш того, монсеньйор Арно де Лоз був у захваті.
— Отже, ви його бачили! Це вже не вигадки дурних віланів, яким ввижається демон за кожним кущем! Сподіваюся, ви й ваші супутники зможуть це підтвердити перед Його Високопреосвященством?
Він до чогось хилив, чогось домагався. Адже «демони» живуть у замку, про який Його Преосвященство щойно згадав!
— Тепер ви розумієте, сину мій, наскільки відповідальний мій сан і наскільки тяжка ноша. Округ Пам’є — це не Іль-де-Франс! Отже, сину мій, я сміливо зможу посилатися на вас…
— Заждіть! — я підхопився, відчуваючи, що діється щось дивне. — Ваше Преосвященство! Я зовсім не впевнений, що ця істота — справжній демон. Може, це творіння Господа…
— Дозвольте Святій Церкві судити про це! — єпископ теж підвівся, маленькі очиці блиснули, долоня знову вдарила по столі. — Свята Церква все відає й усе зуміє зважити! Чекаю вас на завтрашній месі, я сам служитиму. Ідіть, і нехай благословить вас Господь.
Товсті пальці знехотя піднялися. Я схилив голову, розмірковуючи, чи не варто після цього благословення тричі прочитати «Отче наш»?
У нашій скромній оселі — ми розмістилися там само, де й у перший приїзд до Пам’є — на мене вже чекала вечеря. Задоволений брат Петро розкладав на столі свіжі овочі, які мали слугувати обрамленням трьом величезним смаженим коропам. Ансельм, не звертаючи уваги на цю грішну благодать, забився в куток, де в світлі недогарка вивчав невеличку книжку в простій дерев’яній оправі. Поки я вихваляв старанність славного нормандця, Ансельм устиг переміститися до столу, причому книжка немов би чарами випарувалася.
— Завтра йдемо до меси, — повідомив я, коли коропам було віддано належне. — Не суптеся, брате Петре, інакше я подумаю, що ваше невдоволення має відношення до майбутньої проповіді монсеньйора де Лоза.
— Єпископ варту збирати… збирав, — повідомив П’єр, пропускаючи мої слова повз вуха. — Навіщо?
— Ви… Ви не забудете надягти кольчугу, отче Гільйоме? — докинув Ансельм.
Відповідати я не став. Напевно, брат Умберто теж не забував надягати кольчугу. А щодо варти слід було подумати.
— І що вам повідав монсеньйор де Лоз? — поцікавився італієць, коли вечерю було скінчено. Я подивився на нього — сподіваюся, досить виразно. Хлопець зніяковів. Я витримав паузу, потім звернувся до П'єра:
— Брате Петре! Його Преосвященство може запитати вас, чи бачили ви демона. Сподіваюся, ваша відповідь буде точна і гарною латиною… Вас це теж стосується, брате Ансельме, — я повернувся до італійця. — І пам’ятайте: «нехай буде мова ваша «так-так» і «ні-ні», а що понад те — все від лукавого». Втім, якщо ви, брате Ансельме, маєте бажання поговорити з монсеньйором де Лозом щиро…
— І навіть мрію, отче Гільйоме, — кивнув він, але я помітив, що хлопець думає зовсім про інше. — Може… Ми погуляємо трохи. Я…
П’єр докірливо глянув на свого побратима, й Ансельм остаточно зніяковів.
— Отче Гільйоме… Мені треба з вами поговорити! Брате Петре, не ображайся!
Я хотів продовжити виховання перекірливого молодика, та раптово зрозумів — справді треба. Щось сталося — або може статися.
II
Пам’є — містечко не з великих, до того ж, мешкали ми на околиці, тому незабаром дорога вивела за напівзруйновану міську стіну, яку не лагодили, ймовірно, від часів навали арабів. Навколо тяглися сади, трохи далі темнів ліс.
Ансельм ішов мовчки. Я терпляче чекав.
Чомусь подумалося, що йтиметься про дочку жонглера. З Анжелою ми розішлися на дорозі до Артигата, й відтоді про неї не було ні чутки, ні звістки. Та італієць мовчав.
— Вас щось бентежить, брате мій? — поцікавився я, намагаючись зав’язати розмову.
Ансельм смикнув плечем.
— Так! Багато чого. Я… Я вчинив недобре… Напевно, я повинен висповідатися, але я ще не готовий! Не можу…
— Істинно так, брате мій, — кивнув я, розуміючи, що квапити хлопця не можна. — Ти, як сказав би брат Петро, великий грішник є.
Я помітив, що вже три вечори поспіль він готує вечерю. Я не кажу вже про те, хто ходить на ринок…