Овернський клірик

— Ну, звісно ж! Вони нелюди й чаклуни! А хто ви, здатні побачити те, що не може помітити навіть єпископ? Хто дав вам такі очі? Ви ж не святі? Чи ти святий, отче Ансельме?

— Ну-у-у… — хлопець розгублено подивився на мене. — Ми — ченці із Сен-Дені! Нам ці чаклунські чари…

Я дав змогу Ансельмові самому виплутуватися зі скрутного становища. Згадався зв’язаний з гілок хрест, перелякане бурмотіння кошлатого демона й пазуриста лапа, яка намагалася творити хресне знамення. Хто ж із нас чаклун?

— Мир вам, — нарешті, зітхнув я. — Ми не святі, дочко моя. Але дуже сподіваюся — й не чаклуни. Решту спробуємо дізнатися. Якщо зможемо.

Розмова припинилась, і я знову пожалкував, що Анжела не довіряє нам до кінця.

Вона знає більше — набагато більше, ніж говорить. Втім, дещо ми зможемо невдовзі побачити. Досить лише зачекати.

…Чекати довелася довго — не годину й не дві. За дубовими дверима вже зовсім смеркло, але ніхто не квапився зазирнути до нас.

Ансельм намагався продовжити обговорення того, що ми бачили, але я не без таємної — і, безсумнівно, грішної — зловтіхи звелів витягти на світ Божий «Світильник» отця Гонорія. З того, як витяглася італійцева фізіономія, я зрозумів, що вразив його гординю не в п’яту, а в самісіньке серце. П’єр також засумував, але я був непохитний, і невдовзі ми вирушили в плавання по хвилях благочестя й смиренності. Анжела, напевне, зі співчуття, кілька разів бралася підказува¬ ти, причому щоразу вдало. Поки Ансельм, скрегочучи зубами, пояснював мені, в чому полягає доброчесність янголів, я намагався зрозуміти, звідки дочка жонглера знає ці гідні хвали премудрості. У тому, що уродженці Мілана відома латина, нічого дивного немає, але добровільно штудіювати «Світильник» навряд чи стане навіть найпохмуріший із жонглерів. Хоча хтозна, може, їм теж необхідно впокорювати гординю?

За віконцем споночіло, ми запалили знайдені в кімнаті свічки, коли П’єр, перервавши міркування про Адамове гріхопадіння, замовк і швидко підніс пальця до губів. Ми підхопилися. Анжела кинулася до дверей, але Ансельм схопив її за руку й посадив на ослін. Ззовні— з коридору — почулося скреготіння і стукіт — хтось відчиняв зовнішні двері. Я жестом звелів усім відійти й зняв із грудей хрест. Перевертня я не боявся, але як поведеться демон цього разу, вгадати було важко.

…Кроки — легкі, швидкі, нічим не схожі на тяжку ходу нелюда. Двері до кімнати зарипіли, на порозі виріс високий силует у чорному плащі.

— Мир вам, святі отці!

Домінік д’Еконсбеф невесело всміхнувся й схилив голову. Я звично пробурмотів слова благословення, але піднята долоня завмерла. На кого я закликаю благодать Христову?

— Ви чекали не мене? — сеньйор Домінік присів на ослін, дивно зсутулився, немов постарішав на багато років. — Пилип побоявся прийти.

Ми мовчали. Д’Еконсбеф обвів нас швидким поглядом і похитав головою:

— Я казав батькові… Нам треба було поїхати ще три роки тому, коли все це почалося. Втім, вам не зрозуміти.

— Із Бретані вас вигнали не через розбіжності з герцогом? — стиха запитав Ансельм.

— Так. З Еконсбефа — теж… Ми двічі прокляті — й ніхто не в змозі нам допомогти. Прокляті разом з усім народом логрів.

— Заждіть, сину мій, — не витримав я. — Христос прийняв на себе гріхи всього світу! Свята Церква одержала від нього право пробачати…

— То чому ж ніхто не може допомогти нам? — сеньйор Домінік різко змахнув рукою. — Чому? Ми — добрі християни! Ми не винні, що наших предків за гординю перетворили на демонів!

П’єр злякано подивився на нашого гостя й перехрестився. Той знов невесело посміхнувся:

— Отож бо! Втім, дехто відразу ж береться за кілок… Іншим лоґрам легше — вони можуть приховувати це прокляття. Від нас залежить, ким бути — демоном чи людиною. Але нашу родину проклято двічі.

— Пилип? — зрозумів я.

— Так. Мій брат хворий і не може володіти собою. Іноді він іде з дому, й тоді… Втім, що я кажу? Адже ви все знали, отче Гільйоме! Від самого початку!

— Ні, сину мій. Тільки з тієї хвилини, коли побачив на вашому браті пояс — той самий, що й на демоні.

Сеньйор Домінік похитав головою, щось промовив незрозумілою мовою. Незрозумілою — але не такою вже й незнайомою. Саме цією мовою намагався заговорити зі мною сеньйор Гуго.

— Я не розумію.

— Розумієте, — сеньйор Домінік підвівся й подивився мені просто в очі. — Я не смію сперечатися з посланцем гарме. Але прошу — дайте нам поїхати! Передайте тому, хто вас послав, що ми… Втім, ні, просто розкажіть, що бачили.

Ми не розуміли один одного. Він вважав мене посланцем якихось гарме — чи не дерґських чарівників? Але чому? Чому його брат намагався захиститися від мене хрестом?

— Сеньйоре Домініку, — подумавши, почав я. — Не будемо зараз про це. Я прибув сюди за дорученням Його Високопреосвященства, щоб з’ясувати правду про Жанну де Гарр. Я хочу знати, хто вбив її, хто вбив самозванку.

Його обличчям промайнув дивний вираз — Домінік був явно здивований. Навіть вражений.

— Але ж… — його очі зупинилися на Анжелі. — Хіба вона…

— Я нічого їм не сказала, — швидко промовила дівчина. — І не скажу. І нехай розсудить вас Господь, сеньйоре Домініку!

Ансельм, не втримавшись, гмикнув. П'єр докірливо глянув на Анжелу. Д’Еконсбеф знизав плечима:

— Тобі видніше… Отче Гільйоме, ще раз прошу вас — дайте нам поїхати. Нам потрібно тижнів зо два — батько не може ходити.

— Я не змушую вас їхати! — здивувався я. — Але мені треба, щоб ви сказали правду.

— Ви… Ви думаєте, що я вбив Жанну? І ту жінку?

— Їх убито, — якомога спокійніше відповів я. — Можливо, ви не винні. Але це міг зробити Пилип — адже він хворий. Він уже намагався напасти на нас!

— Напасти? — схоже, Домінік був вражений.

— Уявіть собі, сину мій. Він міг зустріти Жанну… Або зіткнутися в лісі з тією чорнокосою, котру ви послали до Артигата.

Д’Еконсбеф поволі похитав головою.

— Ні… Ви не розумієте… Пилип не винен. І ніхто з нас не винен. Якщо ви нацькуєте на нас чернь, то вам доведеться відповідати. І перед Христом, і перед Високим Небом…

— Що? — Ансельм підхопився, та я жестом зупинив його.

— Вважайте, що я не чув ваших останніх слів, сину мій. Отже, ви не винні. Але чому єпископ намагається приховати правду? Чи не на ваше прохання?

— Прохання? — д’Еконсбеф презирливо гмикнув. — Цей негідник отримав від нас чимало повновагих аргументів. Але що нам було робити? Втім, монсеньйор де Лоз і сам загруз по самісінькі вуха… Мені нема чого більше сказати, святі отці. Чиніть, як собі знаєте. Якщо ви все ж таки християни, пощадіть цю дівчину. Прощайте!

— Сеньйоре… Сину мій! — Ансельм ступнув до дверей, але наш гість уже переступив поріг. Ми перезирнулися.

— Він вас переконав? — італієць був розгублений і водночас страшенно злий. — Вони ж єретики! Ба, гірше — язичники! «ВисокеНебо»!

— Так, — погодився я. — Шкода, що нам не хочуть допомогти.

— Допомогти? — різко кинула Анжела. — Скласти вогнище?

— Дочко моя, — закликав П’єр. — Ми намагатися зрозуміти… розібрати… Ми не хочемо нікого… Щоб вогнище…

— Гаразд, — я підвівся й стомлено потер очі. — Час іти. Більше нам нічого не скажуть.

VII

Двері, що вели назовні, залишилися відчиненими, і достойному нормандцеві не довелося їх «зломанути». За дверима виявився вузький прохід — усю зовнішню частину арки було завалено землею. Напевне, помітити цей вхід ззовні нелегко. Я йшов першим, із задоволенням вдихаючи свіже нічне повітря.

І тут я помітив попереду щось незвичайне.

Прохід вивів нас на рівний майданчик, оточений скелями.

…Вершина гори — царство чорних примар.

Я зробив крок, зупинився й почав читати молитву. Ні, мені не здавалося…

— Ансельме, — я повернувся до італійця, котрий ішов слідом за мною. — Що ви бачите?

— А що? — Ансельм уважно оглянув околиці, потім тихо охнув: