Овернський клірик

— Брате Ансельме, розповідайте, що ви бачите?

— Церковний шпиль… Ліворуч від крайньої вежі. Хрест горить на сонці. Та коли я торкнувся до вашої руки…

Я кивнув, починаючи здогадуватися. Вочевидь ми добралися до лігвиська.

— Брате Ансельме, зараз ми піднімемося вгору. Нічому не дивуйтеся, й вряди-годи підтримуйте мене під руку. Це виглядатиме цілком доречно. Й нічого не кажіть.

Італієць похитав головою:

— Цікаво, що скажуть ці розумники в Римі? А ще кажуть, що дива трапляються лише на Сході!

— Це не диво, брате Ансельме. Ходімо.

Підніматися довелося довго, і я ще раз переконався, що взяти замок непросто.

Єдина дорога, чудово обстрілювана зі стін, проходила штучним кам’яним коридором, дбайливо облаштованим на половині шляху. Зараз його не охороняли, але в разі штурму крізь нього не пройде ніхто — поки весь простір не завалять трупами. Дорогою я не побачив жодного вартового, але це аж ніяк не означало, що за нами не стежать.

Навпаки…

Біля воріт — старих, обшитих грубим залізом, — нікого не було, та одна зі стулок виявилася відчиненою. Ансельм котре торкнувся до мого ліктя й не втримався від зітхання.

— Ікона! Над ворітьми…

— Потім.

Ікони над ворітьми я не побачив. Не побачив і вартових — ми пройшли порожнім коридором надворітної вежі та опинилися на подвір’ї. Під ногами лунко озивалося сіре каміння, між яким росла висока зелена трава. Праворуч стояли замкнені хліви, ліворуч — невеличкий будиночок із забитими вікнами, а попереду височіла громада донжона.

— Отче Гільйоме?

Людина виникла ніби нізвідки. Я відразу ж упізнав одного зі слуг, які супроводили д’Еконсбефа. Уклін — і нас повели далі, до донжону. Ансельм дбайливо підтримував мене під руку, час від часу озираючись і похитуючи головою. Схоже, він ледь стримувався. Я ж не бачив нічого особливого, хіба що ліворуч від донжону помітив напівзруйнований шпиль храму — той, що для Ансельма сяяв золотим хрестом.

Другий слуга зустрів нас біля воріт. Ми пройшли в низьку напівтемну залу, де горіли смолоскипи, й зупинилися.

— Темнувато, — промовив італієць, роззираючись.

— І вогко, — погодився я. — Зазвичай тут немає проходу. Перед облогою вхід до донжону замуровують, а якщо є час — закладають кам’яними блоками.

— А якщо треба вийти?

Я не стримав посмішки — хлопчик жодного разу не тримав облогу. Ну то й слава Богу!

— Для цього є інший вхід, але його гостям не показують.

— Ваша правда, отче Гільйоме. Але якщо хочете — можу показати.

Домінік д’Еконсбеф з’явився з темряви, тримаючи в руці смолоскип. На засмаглому обличчі дивно виглядали великі темні очі, в яких відбивалося нерівне мерехтливе полум’я.

— Мир вам, святі отці! Радий бачити вас у цих стінах. Прошу за мною — батько чекає.

Кручені сходи — перший проліт, другий, десятий… Стало світліше — час від часу почали траплятися вузькі бійниці, які пропускали сонце. Д’Еконсбеф зупинився й віддав смолоскип слузі, що мовчки супроводив нас, тримаючись трохи віддалік.

— Скільки вам знадобиться воїнів, отче Гільйоме, щоб захищати цей донжон?

Дивне запитання… Звідки мирному братові-бенедиктинцю знати таке? Але думка вже працювала.

— Три зміни по п’ятнадцять, сину мій. Якщо, певна річ, штурмуватимуть постійно.

— І ще семеро для катапульт — у нас їх дві на верхньому майданчику. Бачу, ще не забули, як це робиться, святий отче?

Тон мені не сподобався — схоже, Домінік д’Еконсбеф вважав нас за вивідачів. Хоча в чомусь він мав рацію.

Нарешті ми дійшли на невеличкий майданчик і зупинилися перед високими дубовими дверима.

— Ми з братом живемо внизу, — пояснив Домінік. — А батько любить свіже повітря. Він вибачається, що не зустрів вас, та, на жаль, ноги його вже не слухаються… Прошу.

Короткий темний коридор, знову двері…

Отже, господарів троє — батько, Домінік і його брат, про якого я досі нічого не чув.

За дверима було світло. Велика кімната з високими вікнами, гобелени на стінах, яскравий малюнок килима під ногами…

— Батьку! Ми прийшли.

Старий сидів у глибокому кріслі, вкритий строкатою ковдрою. Бліде худорляве обличчя, яскраві блакитні очі, такі не схожі на очі Домініка. Білі губи всміхалися:

— Мир вам! Благословіть, святі отці!

Я підняв руку, благословляючи схилену сиву голову. Старший д’Еконсбеф був старий — занадто старий для батька тридцятирічного сина. Блакитнуваті вени проступали під зморшкуватою шкірою великих і колись дуже сильних рук. Зріст вгадати було важко, та мені здалося, що старигань вищий за мене й Домініка на цілу голову.

Для мене знайшлося крісло, для Ансельма й Домініка — табурети. Господар зачекав, поки ми влаштуємося, й кивнув синові:

— Домініку! Сподіваюся, обід не спізниться? Прошу вас, підіть перевірте. Ці слуги настільки кволі…

Домінік здивовано глянув на батька, але слухняно підвівся й вийшов із кімнати. Пояснень не було потрібно — старий відсилав молодого сеньйора, бажаючи поговорити з нами наодинці. Стало цікаво.

— Отже… — почав старший д’Еконсбеф, коли ми залишилися в кімнаті втрьох. — Радий вас бачити, святі отці. Наскільки я розумію, ви — отець Гільйом, а ви…

— Брат Ансельм, — бути «отцем» поруч із цим старцем було для молодого хлопця занадто.

— Дуже радий. Сподіваюся, з вашим третім побратимом — його звуть, якщо не помиляюся, отець Петро — все гаразд?

— Отець Петро зайнятий розслідуванням в Артигаті, — я ледве стримався від посмішки.

Нас тут явно чекали втрьох. Що ж, приємно іноді не виправдати сподівання.

— Я — Гуго д’Еконсбеф. Із моїм старшим онуком Домініком ви вже знайомі…

Онуком?

Старий усміхнувся.

— Домінік і Пилип — діти мого єдиного сина, Жеана. Він загинув, коли Пилип — молодший — ще не встиг народитися. Мати померла за рік, і я став для моїх хлопчиків батьком.

Скільки ж йому років? Щонайменше вісімдесят — рідкісний вік навіть для ченця, не кажучи вже про лицаря.

— Домінік дуже схожий на батька — і на мене теж. — Сеньйор Гуго знов усміхнувся. — Тільки очі карі — як у матері. А Пилип… Його мати дуже важко перенесла смерть чоловіка. Хлопчик народився хворим. Йому майже тридцять, але він так і не навчився розмовляти… Хай допоможе йому Господь!

Ми з Ансельмом перехрестилися. Стало зрозуміло, чому про молодшого онука сеньйора Гуго мало хто знає. Хворого не показують гостям і не пускають у гості.

— На жаль, ми — останні, хто залишився з нашого роду. Адже ви знаєтеся на гербах, святі отці?

Сеньйор Гуго кивнув у бік каміна, над яким емаллю й золотом було викладено герб.

Дивний герб…

— Лазурове поле, хрест Святого Грааля… — здивовано промовив Ансельм. — А це що? Я не знаю цієї фігури!

Я теж не знав. Посередині герба, над граалевим хрестом, було щось, що нагадувало вінець. Але його зубці нічим не з’єднувалися, — корона, у якої стерли обруч…

— Герб новий, — пояснив господар. — Ми отримали його від діда нинішнього государя. Але ці зубці — древній знак нашого роду, який король наказав закарбувати на гербі.

— Роду д’Еконсбефів?

— Ми не завжди носили це прізвисько. Д’Еконсбефом став мій батько, коли купив замок Еконсбеф на Луарі. Колись нас звали інакше. Тепер наше ім’я стало девізом.

Ансельм, не втримавшись, підхопився й підійшов до герба.

— «Ко Пендра гену»… Це… Це грецькою?

Я вже зрозумів — не грецькою. Щось знайоме почулося в дивних словах.

— «Ген» означає «король» однією стародавньою мовою, — спокійно пояснив сеньйор Гуго. — «Ко» — «за». «За короля Пендру».

Ансельм розгублено подивився на мене.

Не дивно — в літописах і хроніках нічого не сказано про короля Пендру. Та все ж таки в девізі було щось знайоме. Пендра-Гену…

Пендра-гену…

— Пендрагон! — видихнув я і вражено подивився на господаря. — Ви… Ви нащадки Пендрагонів?

— Що? Сеньйоре Гуго, ви — нащадок короля Артура? — від подиву Ансельм геть-чисто забув, що наш господар для нього не «сеньйор», а «син». Схоже, це потішило старого.