Овернський клірик

Бородань був не надто відвертим, та я тицьнув йому під носа сувій, отриманий від Орсіні. Священик здався, і я, нарешті, зміг ставити запитання. Отець Жеак зітхав, смикав бороду й знехотя відповідав.

Так, він знав Жанну змалечку, саме йому вона сповідалася — адже в селі немає іншого священика. Певна річ, він звернув увагу, що після повернення Жанна стала іншою. Ні, він не може підтвердити, що це була не вона.

Точніше, не має права.

Я зрозумів — таємниця сповіді. Та, що зайняла Жаннине місце, теж ходила на сповідь.

Навіть якщо вона брехала, священик, звісно, зрозумів, що перед ним — інша людина.

Отже, він не має права підтвердити, що з де Пуаньяком обвінчалася самозванка, але може згадати деякі дрібниці. Наприклад, дівчина, повернувшись до Артигата, поводилася в церкві спочатку досить дивно, ніби раніше ніколи тут не бувала. Але ж Жанна мала славу ревної парафіянки. Й хрестилася вона трохи інакше — це легко було помітити. Так, він сповістив про це єпископа, коли приїздив до Пам’є. Ні, він точно не впевнений, адже всім властиво помилятися, але про свої спостереження, звичайно ж, доповів суду. Так, йому звеліли мовчати, тому що монсеньйор Арно де Лоз хотів уникнути непотрібних чуток.

Отця Жеака пристрахали, й він мовчав. Утім, тепер мене цікавило зовсім інше.

Слідство завзято займалося самою Жанною, але ж був ще її достойний чоловік…

Тепер отець Жеак насилу вичавлював із себе фразу за фразою. Так, ходили чутки, буцімто Арман був заручений. Чутки ходили, але він може лише повідомити, що офіційного оголошення не було. Ні в Артигаті, ні в сусідніх селах. Так, історія дуже погана, але більшого сказати він не має права.

Залишалося з’ясувати ще одне, й отець Жеак неохоче задовольнив мою цікавість.

Так, він бачив сестру Цецилію. Звісно, вона схожа на Жанну. Важко сказати, наскільки.

Вона була в ризі, до того ж, голову закривав каптур — вона зняла його лише на хвилину.

Певна річ, за три роки людина може змінитися… Ні, ні, де Пуаиьяку видніше, адже він упізнав її! Так, він, звісно ж, потім відмовився, але ж це все підступи…

Бородань брехав — тепер це вже не викликало сумнівів. Я зрозумів, що розпитувати далі немає сенсу. А так хотілося дізнатися більше й про Пуаньяка, й про вдову де Піо, й про сеньйора д’Еконсбефа, й, звісно ж, про Санксі де Гарра. Але отець Жеак брехав — брехав і боявся. Більше мені тут робити нічого. Поки що, принаймні…

Увечері я відвідав будинок Армана де Пуаньяка. Пелегрена повели до себе сусіди, тож я міг уважно оглянути кожен кут, кожну річ. І насамперед, звісно, Жаннині речі. Не можна сказати, що огляд нічого не дав. Деякі сукні були не просто перешиті, а трохи вкорочені. Жанна могла перешивати одяг, але вкорочувати власні сукні не мало сенсу.

Це лише підтверджувало те, що мені й так відомо. На гребені я виявив кілька жіночих волосин — чорних, як те пасмо, що вибивалося з-під хустини.

У невеличкій дерев’яній скриньці я знайшов кілька ниток скляного намиста, мідні обручки, срібну нагрудну іконку — звичайні прикраси селянок. Із запізнілим жалем згадалося, що в будинку де Гаррів теж були якісь прикраси, до яких у мене не дійшли руки. Я подумав, що треба знову зазирнути до старого Санксі, й отут на дні скриньки помітив щось невеличке, кругле, схоже на оберіг. Я підніс свічку ближче — так, оберіг досить грубої роботи. Очевидно, отець Жеак не надто запопадливий у викритті марновірств перед своєю паствою. На лицьовому боці маленького диска сплелися змійки — подібне мені вже доводилося зустрічати. А на зворотньому…

Спочатку я не повірив — настільки це здалося несподіваним. Дивні знаки, що йдуть зокола, не схожі ні на латину, ні на грецьку.

Дерґські письмена! Незвичайний оберіг для молодої селянки! Але відразу ж згадалося — кам’яна пластинка з будинку вдови де Піо. «Гріхи дерґів»! Удова казала, що служила в д’Еконсбефа. Але ж і Жанна…

Я взяв оберіг із собою, вирішивши ще раз порівняти знаки з тими, які перемалював брат Умберто. Диск лежав на дні скриньки, напевне, ним давно не цікавилися. Що ж, і це можна зрозуміти — оберіг належав справжній Жанні, а самозванці був не потрібний і нецікавий — звичайна бронзова дрібничка, про значення якої вона могла просто не знати.

Надворі вже було темно, і я пробирався на подвір’я, намагаючись не шуміти. Брати повинні вже були приготувати вечерю, інакше я влаштую їм цілонічне читання «Світильника»! Раптом я почув тихі голоси. Говорили «ланго сі», й спочатку я просто слухав, як дзвінкий голос Анжели, дочки Тіно Жонглера, змінюється глухуватим голосом смиренного брата Ансельма. На душі відразу стало кепсько. Не люблю підслуховувати, але ж не повертати назад на темну вулицю! Ех, брате Ансельме!..

— Не треба, дочко моя, — італієць говорив спокійно, навіть якось тоскно. — Ми обоє розуміємо, що це…

— Гріх! Ну, звісно, святий отче! — Анжела гірко засміялася. — Послухай, вродливий злий хлопчиську! Адже я не прошу тебе покинути монастир. Я не прошу писати на мою честь канцони…

— Ченці не пишуть канцон.

— Зате ченці не відштовхують духовних дочок!

— Це псевдобрати.

— Що вони з тобою зробили, дурнику? — дівчина зітхнула. — Ну, доторкнися до мене! Чи тобі, сеньйорові, гидко мати справу з простолюдкою? Заспокойся, в такі хвилини навіть найзнатніші сеньйори забувають, хто вони.

— Я не можу забути, донно… — голос хлопця став зовсім тихим. — Я прийняв обітницю… Вибач, мені треба йти.

— Іди! — мені здалося, що я чую плач. — У тебе, напевно, багато гріхів, святий отче! Те, що ти сьогодні відштовхнув мене, — теж гріх. Будь ти проклятий!

— Пробач, дочко моя.

Я кахикнув. Тіні завмерли, потім та, що нижча, — Анжела, — метнулася вбік. Я підійшов ближче.

— Вечеря готова, брате Ансельме?

— Так, отче Гільйоме.

— Ходімо.

Я доторкнувся до його плеча й легенько підштовхнув до порогу. Він не опирався.

— Довго ти ходити по дрова! — проголосив П’єр, побачивши італійця. — Юшка холонути.

— Байдуже, — Ансельм присів на лаву й відвернувся.

— Усе готове, отче Гільйоме! — П’єр поставив на стіл дерев’яну таріль із хлібом. — Сьогодні я сам варити…

— Суп із неозначеною формою дієслова, — в’яло прокоментував італієць і раптом повернувся до мене:

— Отче Гільйоме! В обителі про таке не запитують, тож можете відразу посадити мене за «Світильник»…

— Про що ви хотіли запитати, брате мій? — поцікавився я, жалкуючи, що в присутності щиросердного нормандця нам не вдасться поговорити відверто.

— Адже ви були одружені, отче Гільйоме?

— Брате Ансельме! — відразу ж втрутився П’єр. — Не треба про це! Ти що, не знати?

— Усе гаразд, брате Петре…

У Сен-Дені намагалися не роз’ятрювати старих ран. Про мою історію всі знали — але жодного разу навіть не натякнули, за що я був їм дуже вдячний.

— Усе гаразд, брате Петре, — повторив я. — Так, брате Ансельме, я був одружений. Коли я брав шлюб, мені було майже стільки само, скільки тобі зараз.

— Вибачте, що запитую, але для мене це важливо. Якби ваша дружина й син не загинули, ви б стали ченцем?

— Брате Ансельме! — безнадійним голосом благав П’єр.

Так, про таке зазвичай не запитують. Але якщо запитують, я відповідаю чесно.

— Ні, брате Ансельме. Їхня смерть — не єдина причина, але якби Інесса була жива, я б не став бенедиктинцем.

Дивна річ! Я багато років забороняв собі згадувати колишнє життя — надто боліло, але зараз говорив цілком спокійно, немов розповідав про когось іншого.

— Її звали Лейла, але я називав її Інессою. Їй подобалося це ім’я.

…Це ім’я вона повинна була отримати при хрещенні, але не встигла. Я занадто часто залишав її, поспішаючи в бій в ім’я мого сюзерена, віроломного Балдуїна Єрусалимського.

— Я побачив її в невеличкому селищі біля Мосула. Ми вели переговори з Касимом абу Ірманом. За тиждень до цього він захопив якийсь караван. Інесса була дочкою купця, й він узяв її до свого гарему. Їй було чотирнадцять років… Того дня — точніше, того вечора — ми розмовляли всього кілька хвилин. Я встиг передати їй кинджал і кілька золотих, щоб вона підкупила варту. Вона втекла, і я зустрів її в пустелі.