Овернський клірик

Я зовсім не знаю басконської. Це погано й досить незручно, оскільки Санксі де Гарр так і не вивчив як слід «ланг д’ок». Щоправда, його гідна дружина була з Артигата, але в нашій присутності вона намагалася не зронити зайвого слова. А господар, маючи свою хитрість у рогожі, ніби навмисно говорив такою дикою сумішшю місцевої говірки з басконською, що доводилося повсякчас перепитувати. Втім, навіть якби він знав латину, навряд чи ми могли б розраховувати на особливу відвертість.

Ми троє — господар, Ансельм і я — сиділи за великим, чисто вискобленим столом, господиня стояла неподалік, у кутку бекало ягня, й усе це виглядало досить ідилічно.

Проте лише виглядало. Де Гарр — міцний ще чоловік з рудуватою бородою й темними, жвавими очима, тільки й чекав моменту, щоб попрощатися з непроханими гістьми.

…Ні, він більше нічого не може сказати. Так, звичайно, останнім часом його нещасна дочка поводилася трохи дивно, але все це через ту божевільну черницю, прости її Господи! Так, звичайно, проклята відьма теж винна, і горіти їй у пеклі! Так, із удовою де Піо вони справді сперечалися через Косий Клин…

Басконець твердо тримав оборону. Цікаво, чи знав він, що поруч із ним усі ці роки була не його дочка? Звісно, вона жила із чоловіком, але вони напевно зустрічалися щодня.

Та про таке не запитаєш, і я перевів розмову зовсім на інше.

Санксі де Гарр був здивований. Більш того, був готовий спалахнути й обуритися.

Такі запитання, на його думку, зовсім зайві й до справи не мають жодного відношення.

…Так, він приїхав до Артигата двадцять два роки тому, саме після великої навали сарани. Ні, не здалеку. Він виріс неподалік, у Лабруа, й справжнє його прізвисько Дагарр.

Ні, з Лабруа він виїхав ще хлопчиком — пішов у море, плавав з рибалками. Де? Та скрізь, аж до Тунісу, нехай покарає Господь його безбожного султана. А переїхав тому, що посварився з родичами через майно, а вони підкупили суд. Чому до Артигата? Та так вийшло, переїхав і переїхав!

Залишалося поставити запитання, що цікавило мене вже давно. Відповідь була швидкою і чіткою. Ні, з сеньйором д’Еконсбефом, ні зі старшим, ні тим паче з молодшим, до переїзду він не був знайомий. А Жанну, вічна їй пам’ять, взяли до замку за рекомендацією старости — за ґречність і працьовитість.

Ні, не нинішнього, а дядечка П’єра. Ні, з дядечком П’єром поговорити не можна, позаяк він, царство йому небесне, уже рік, як помер…

Час було йти — цього дня я збирався зайти ще до де Пуаньяка, — але щось затримувало в цьому непривітному домі. Ще не знаючи, чого шукаю, я попросив показати Жаннині речі. Так, усі, які залишилися. Звичайно, вони в чоловіка, але, може, щось збереглося й тут? Одяг? Звичайно. Прикраси? Тим паче!

Похмурий господар стиха поговорив про щось із дружиною, та принесла величезний мідний ключ і довго порпалася у замку скрині, що стояла біля вікна. Я терпляче чекав.

Ансельм, про щось задумавшись, дивився вбік. Раптом по його обличчю ковзнула усмішка.

— Він не баск!

Ансельм говорив грецькою. Я не встиг навіть здивуватися, як італієць знову посміхнувся й ледь помітно кивнув у бік господаря:

— Рудий! Рудих у Басконії мало.

Думка була проста й очевидна, але я все ж таки засумнівався:

— Туди могли переїхати його предки.

Італієць постукав пальцем по столі й хитнув головою:

— Басконську він знає, але це не його рідна мова. Зустрічаються слова…

Наш діалог був перерваний господарем, котрий запросив підійти ближче. Нам було продемонстровано сукню, ще одну сукню, фартух, черевики, ще одні черевики — маленькі, дитячі. Усе, що залишилося…

Я кивнув, швидко оглянувши речі, які колись носила маленька Жанна. Звичайний селянський одяг.

— А чому перешита? — несподівано запитав Ансельм.

Я подумки похвалив хлопця, вилаявши себе за неуважність. Так, одяг перешивали, сукню звужували. Для кого? Адже це Жаннин одяг?

Подружжя де Гарр перезирнулося, Бертранда щось буркнула чоловікові, той зітхнув, знизав плечима й неохоче погодився.

Так, одяг перешитий. Його перешивали для їхньої молодшої дочки — Рози де Гарр, Жанниної сестри. Так зазвичай роблять, адже вони люди небагаті…

Он воно як! Кілька місяців триває слідство, списано цілі манускрипти, справою зацікавився Рим, а ніхто навіть не спромігся дізнатися, що в родині де Гаррів є ще одна дочка — Роза де Гарр, котра носила ті самі сукні й ті самі черевики!

Господар знову знизав плечима, пояснивши, що бідолашна Роза до справи не має жодного відношення, тож про неї і мови не було. А не має відношення, позаяк померла чотири роки тому, коли їй було всього чотирнадцять. Так, Господь тяжко карає їхню нещасну родину, тому що більше дітей у них нема.

З будинку ми вийшли мовчки й присіли на лаву, що стояла неподалік від воріт. Вулиця, як це зазвичай буває вдень, здавалося зовсім порожньою, лише здаля долинали гучні голоси. На це ми не звернули уваги, як пізніше з’ясувалося — даремно.

— Роза де Гарр, — замислено проказав Ансельм. — Чому про неї жодного разу ніде не згадали?

— Роза Дагарр, — уточнив я. — Цікаво, вона була теж рудою? Рудою басконкою?

— Згадав! — раптом скинувся Ансельм. — Ну звичайно! Отче Гільйоме, згадайте брата Христофора. Він дуже дивно розтягує голосні!

— І говорить замість «уї» — «ує», — кивнув я.

— Хіба ви не помітили? — обличчя італійця пашіло від збудження. — Цей Санксі говорить точнісінько так само! Якщо не звертати уваги на його басконські слівця…

Зробити це було не дуже просто, але я все ж таки спробував. Так, хлопчик правду каже! Я й сам мав би здогадатися — мову Санксі де Гарра насилу можна було зрозуміти з тієї простої причини, що на половину басконських слів припадає чверть слів «ланг д’ок», а ще чверть… «ланг д’уї»! Проте не звичною мені говіркою, що зустрічається в Іль-де-Франсі, а саме тією, якою розмовляє наш достойний побратим — отець Христофор!

— Отець Христофор прийшов у Сен-Дені десять років тому, — я не квапився, бажаючи продовжити задоволення від нашого невеличкого відкриття. — Він прийняв сан в обителі Святого Боніфація неподалік від Ванна…

— Бретань! — Ансельм клацнув пальцями. — Санксі де Гарр із Бретані! Тепер зрозуміло, чому він рудий.

— Але він жив у Басконії, брате Ансельме. Впевнений, що в нього справді є родичі в Лабруа. Він, певна річ, сказав правду про свої плавання.

— Певна річ! Це легко перевірити — Лабруа поруч, — нетерпляче перебив італієць. — Але він щось приховує! Інакше навіщо йому видавати себе за басконця? І ця Роза…

Напевно, ми б ще довго обмінювалися враженнями, аж раптом крики посилилися, дико заверещала жінка й відразу ж ударив дзвін.

Артигат зустрічав нас похоронним дзвоном, тепер же на дзвіниці били на сполох.

Я підхопився, роззираючись навсібіч у пошуках диму — зазвичай на сполох б’ють при пожежі. Але черепичні дахи села виглядали цілком безтурботно. Отже, щось інше.

— А ось і брат Петро! — Ансельм гмикнув, показуючи в бік будинків, які стояли неподалік від лісу.

Достойний нормандець поспішав, плутаючись у довгій рясі. За всі роки в Сен-Дені я ще жодного разу не бачив, щоб П’єр поспішав — навіть на обід. Залишалося здивуватись і зачекати, щоб наш побратим роз’яснив усе сам.

Підбігши до лави, П’єр насилу зупинився, здійнявши цілу хмару куряви, потім змахнув рукою:

— Демон! На узліссі! Страшний!

Я знов озирнувся. Дзвін гримів, вулицею вже бігли мешканці славної громади Артигата, озброєні кілками й палицями.

— Хоробрі вілани! — пробурмотів Ансельм, підводячись. — На кшталт наших тосканців.

— Отець Жеак брати хреста, — повідомив П’єр. — Брати святу воду…

— Ну, тримайся, зла сило! — італієць потягнувся. — Отче Гільйоме, чи не піти й нам?

Я кивнув, і ми швидко рушили до узлісся. Там уже зібрався натовп, посеред якого був відважний отець Жеак з великим мідним хрестом у руці. Побачивши нас, він явно зрадів і махнув рукою, закликаючи на військову раду.