Страница 31 из 73
— Демона бояться. Вони його бачити… бачили. Такого, як ми бачили. У горах ходить. У лісі ходить. Біля села ходить.
— Давно? — поцікавився Ансельм.
П’єр замислився:
— Я запитувати. Відповідати так: давно демони тут жили собі. Потім зникли. А років… двадцять… Ні, більше… У той рік, коли велика сарана бути, він знову з’явився. Спершу маленький. Потім вирости…
— Уперше чую, щоб демони росли, — Ансельм здивовано похитав головою. — Хоча, повинні ж вони колись бути, кгм, демонятами?
Важко сказати, чи говорив він серйозно.
Мене зацікавило інше.
— Сарана… Чекайте! Ми тоді були в Аскалоні, до нас приїхав один священик з Кастилії… Двадцять два роки тому!
— Ого! — Ансельм теж збагнув. — У той рік, коли до Артигата приїхав Санксі де Гарр і…
— …І д’Еконсбеф. Напевне, панотець нашого знайомого, одержав Пам’є в ленне володіння тоді ж, — закінчив я. — Отже, одного й того самого року в окрузі з’являються селянин з Басконії, сеньйор і демон…
— Малолітній демон, — уточнив італієць. — Який ріс-ріс, виріс і почав бешкетувати.
Я відклав ложку — їсти перехотілося. Брат Петро, сам того не бажаючи, схопив головне.
Слідство, так само, як і зниклий брат Умберто, припустилося тієї самої помилки — вело розслідування від зникнення Жанни де Гарр.
А ця історія почалася значно раніше — із приїзду до Артигата її батька. А може, навіть ще раніше. Удова де Піо заявила, що багато років служила д’Еконсбефу. Де? Коли? У будь-якому разі, не тут.
— Отче Гільйоме!
Я відірвався від роздумів і подивився на П’єра не без подиву — настільки в нормандця був незвичайний вигляд.
— Отче Гільйоме, нам треба виходити… Нам треба поговорити.
Його обличчя сіпнулося, і я раптом зрозумів, що П’єр мені підморгує. Точніше, намагається. Багато ж чого мало б статися, щоб П’єр почав підморгувати! Тому я не став сперечатися, і ми з нормандцем вийшли на двір.
Там було темно — ніч у цих місцях настає швидко. П’єр озирнувся, потім ще раз і поманив мене до хліва.
— Я ходити… — зашепотів він. — Я гуляти… Я вівці дивитися… Я в ліс заходити, де люди демона…
— Бачили, — поквапливо вставив я. — Бачили, брате Петре.
— Бачили. І там я зустріти… Зустрів…
— Демона? — цьому б я не надто здивувався, але нормандець помотав головою й показав на двері хліва.
— Він що, там?
П’єр не встиг відповісти. Старі розсохлі двері зарипіли, й із темряви з’явився хтось дуже знайомий у плащі до п’ят і насунутому на вухо капелюсі.
— Добрий вечір, отче Гільйоме! — Анжела всміхнулася й співчутливо подивилася на П’єра, котрий поквапився опустити очі долу. — Отець Петро, напевно, волів би зустріти нашого нічного знайомого.
— Тепер ви не брат Октавій, — констатував я.
— Так. І цей плащ разом із капелюхом я теж, на жаль, украла, але в опудала, що трохи пом’якшує мою провину.
— Це я вкрав, — зітхнувши, зізнався нормандець. — Брат Октавій… Тобто юниця Анжела…
— …Була без плаща, — бадьоро закінчила дівчина. — На мені було трико, у якому я й утекла. Отче Гільйоме, я переночую тут у хліві?
— Я приносити юниці Анжелі юшку, — заявив П’єр. — Я їй залишати…
Ось чим пояснюється відсутність апетиту в парубка!
— Брате Петре! — зітхнув я. — По-перше, не піднімайте своїх грішних очей від черевиків. По-друге, ходіть-но в дім. По-третє, не спіткніться. Боюся, перед сном вам доведеться добряче вивчити «Світильник».
Я простежив за тим, як пригнічений нормандець чимчикує по книгу Гонорія Августодунського, котра так припала йому до смаку, та повернувся до Анжели.
— Дочко моя…
— У мене не було іншої ради, отче Гільйоме, — цього разу в її голосі не було й тіні сміху. — Там, куди я прийшла, мене зустріли погано. Дуже погано… В мене немає жодного мідяка, я не дуже знаю ці місця. Ви одного разу вже допомогли мені…
Я задумався. Схоже, дочка Тіно Жонглера вважає мене дуже добрим. Дуже добрим і не дуже розумним.
— Я дам тобі трохи грошей, дочко моя. Цієї ночі можеш залишитися тут, а вранці…
— Ні! — вигукнула вона. — Отче Гільйоме, я не знаю, куди йти!
Вона не знає, куди йти! Однак тієї пам’ятної ночі, після зустрічі з нашим волохатим приятелем, вона пішла — явно непогано знаючи дорогу. Потім настільки ж безпомилково опинилася в Артигаті й зустріла П’єра. Чи це теж випадковість?
— Гаразд, завтра подумаємо, — я визирнув надвір. Почувся стукіт — хтось грюкнув дверима будинку. Я подумки пом’янув царя Давида й усю смиренність його, вирішивши, що завтра ж не на жарт візьмуся до виховання моїх підопічних.
Як відомо, дорогу до пекла вимощено подібними намірами.
V
Уночі мені знову наснилася пустеля, та цього разу сонце було в зеніті, над барханами плавав сизий, хисткий серпанок, а я мчав на своєму вірному Попелі, наздоганяючи воїнів у строкатих чалмах, котрі втікали в сум’яті. На душі було легко й спокійно.
Я знову молодий, у моїй руці — батьківський меч, позаду мчать воїни в білих плащах з малиновими хрестами, а вдома чекають Інесса й наш малюк. Чекають із перемогою — гвардія атабека втікає, і зараз головне — не дати їм сховатися за стінами Мосула. їхні коні стомилися, копита грузнуть у піску, ще трохи — і ми наздоженемо боягузів…
Раптом усе змінюється. Вершники в чалмах рвучко повертають. Полуденне сонце виблискує на піднятих до зеніту клинках.
Звучить знайоме: «Ільялла-а-а!» Вони не втікали — вони лише виманювали нас якнайдалі від табору.
Ну, що ж…
Ми пришпорюємо коней. «Овернь і де Ту!» — горлаю я щосили, й мій клич підхоплюють воїни в білих плащах. У вуха вдаряє кінське іржання, брязкання клинків — ми зітнулися, й одразу ж усе зникає, крім блиску кривих шабель. Я ухиляюся, рубаю навідліг, знову ухиляюся, хтось падає з коня, знову чується: «Ільялла-а-а!», і раптом в очі вдаряє сліпуче золото. Атабек усе ж таки знайшов мене, й на його хлоп’ячому обличчі я бачу насмішку. Мерзотник сміється з мене.
Ні, він регоче, і я чую його зухвалий гортанний голос:
— Де Ту! Ти програв мені три партії в шахи. Подивимося, як ти втікатимеш! Кажуть, у твого Попела на задній бабці біла пляма. Зараз я її побачу!
Усе це правда — про Попела, а головне, я справді програв йому три партії поспіль, і цей хлопчисько сміє знущатися з мене, лицаря, посвяченого в Храмі Гробу Господнього!
Я мовчки посміхаюся у відповідь, зручніше перехоплюючи руків’я батьківського меча. Зараз я розрубаю його позолочений шолом і вжену сміх глибоко в його сарацинську горлянку. Я підводжу очі — й меч завмирає в руці. Імадеддін зник. Замість нього я бачу іншого хлопця— в тому самому багатому панцирі, в тому самому шоломі. Обличчя незнайоме й, водночас, дуже схоже па когось, добре мені відомого. Рука опускає меча. Хлопчина дивиться на мене знайомими — дуже знайомими — очима, і я розумію…
Я розумію, що прокинувся в цілковитій тиші. Ансельм спить тихо, але хропіння достойного брата Петра чути здаля. Перш ніж підвестися, якусь мить я лежав, дослухаючись. У домі порожньо. Це підтвердила свічка, яку я насилу знайшов на столі. Отже, гідні брати вирішили скористатися сном свого суворого наставника. Як саме, я вже здогадався.
Двері хліва виявилися відчиненими, і я відразу ж почув чийсь голос. Першої миті я ніяк не міг збагнути, але потім зрозумів.
Брат Ансельм! Але говорив він — точніше читав — не звичною м’якою латиною, а бездоганною «ланг д’ок», трохи ґрасируючи й налягаючи, як це роблять провансальці, на звук «а»:
— На глоді листя у саду тремтить, де донна з другом ловлять кожну мить: от-от ріжок вже перший засурмить! На жаль, світанок, ти занадто поспішив…
— Коли б то ніч Господь навіки дав, — відразу ж вступив дзвінкий Анжелин голос. — І любий мій мене не полишав. І страж забув свій ранішній сигнал. На жаль, світанок, ти занадто поспішив…