Страница 28 из 73
— Схоже, звістки в цьому окрузі розносять птахи, — мимохідь зауважив я, коли знайомство відбулося.
— А-а-аІ — зрозумів він. — А ви як думали? Народу в нас мало, кожен подорожанин — уже привід для розмови. А тут троє бенедиктинців приходять просто додому до монсеньйора, доводять мало не до непритомності цього пройдисвіта де Юра…
— І єпископа, — нагадав я.
— Так. Тиждень тому він одержав листа й відразу ж поїхав геть. Монсеньйор, звісно, не квапився ділитися новинами, але Пам’є — містечко маленьке. Вже наступного дня всі знали, що Його Високопреосвященство Орсіні відряджає до нас високорозумного брата Гільйома із Сен-Дені, котрий колись хоробро рубав мечем біля Аскалона й Мосула…
Монсеньйора де Лоза було завчасу попереджено. Втім, про щось таке я здогадувався.
— То ви теж на похорон, отче Гільйоме?
— На похорон? — я мимоволі озирнувся в бік села, звідки, як і раніше, долинав дзвін.
— На жаль, привід для візиту не найвеселіший. Утім, ви її не знали.
— Кого? — я раптом відчув тривогу.
— Як-то — кого? — д’Еконсбеф знизав плечима. — Хіба — вам не повідомили? Два дні тому померла Жанна де Гарр.
— Що?! — вирвалося в мене, й одразу ж почувся короткий злий смішок — сміявся Ансельм.
— На жаль, — повторив д’Еконсбеф. — Сумний випадок. Треба поквапитися, бо спізнимося. Прецінь…
Він обернувся до одного зі слуг:
— Жане! Жени просто на цвинтар і скажи, щоб без мене не закопували. Пішов!
Мене пересмикнуло — в тоні сеньйора найменше відчувалася повага до померлої.
Д’Еконсбеф знаком звелів другому слузі зійти з коня й, кивнувши нам, став спускатися з пагорба.
— Мені пізно повідомили, — вів далі він, трохи скривившись. — Тутешні вілани доволі дурні… Шкода сердешну, адже я її непогано знав. Вона служила в нас і була досить старанною. Батько хотів видати її заміж за одного з псарів, та цей дурень — її батько, — волів узяти в зяті де Пуаньяка. Що з цього вийшло — самі знаєте.
— Як вона померла?
— Погано, — д’Еконсбеф знову скривився. — Після всіх цих неприємностей бідолашна була трохи не при собі, часто втікала до лісу. Пішла й цього разу… Шукати стали лише надвечір. Коли знайшли — впізнали тільки по волоссю й сукні.
— Вовки? — запитав я перше, що спало на думку.
Д’Еконсбеф похитав головою:
— Зараз літо, отче Гільйоме. Та й вовків тут мало. Ведмідь! В останній рік їх стало дуже багато — спустилися з Піренеїв. Щоправда, біля Артигата вони траплялися рідко, та Жанні не пощастило. Кажуть, череп повністю розбитий, з тіла вирвано шматки…
Мене знов пересмикнуло від його тону.
— Спочатку дурень-староста грішив на розбійників, але потім оглянули місце, побачили сліди. Ведмідь! Причому, кажуть, величезний.
— Ведмідь… — повторив я й глянув на Аносельма, який мовчазно крокував поряд. Відповіддю була похмура посмішка. Перекладати не було потреби. Хлопець не вірив у такий збіг: із усіх жителів села не пощастило саме безталанній Жанні — причому саме перед нашим приїздом.
— Здогадуюся, про що ви думаєте, брате Ансельме, — мій співрозмовник виявився досить спостережливим. — Та в монсеньйора де Лоза немає ручного ведмедя. Залишається вірити в Суд Божий.
…Про це ми вже чули, причому зовсім недавно. Суд Божий відбувся над удовою де Піо. Тепер настала Жаннина черга.
На цвинтарі ми застали десятків зо два селян, які оточили щойно викопану могилу.
Проста дерев’яна труна, вже забита, стояла на невеличкому підвищенні. Я помітив дещо дивне — зазвичай на похорон сходиться все село. Тут було явно не так.
До нас уже поспішали двоє — літній огрядний селянин, який поквапився низько вклонитися д’Еконсбефу, та священик, побачивши якого я трохи розгубився, бо вперше бачив католицького священика з великою сивою бородою. Бородатих попів я часто зустрічав у Палестині, але це були схизмати, з яких ми дружно посміювалися. Імовірно, тут, на кордоні з Басконією, звичаї інші.
Священика звали отець Жеак. Він виявився настоятелем тутешньої церкви, єдиної в Артигаті. Літній селянин був старостою, його імені я не розчув. Ми прийшли вчасно — труну саме збиралися опускати в могилу.
Наша поява не викликала запитань. Я помітив кілька пильних поглядів, кинутих у наш бік, але не здивувався — чужинці в цих місцях справді бували рідко. Здивувало інше — ні в кого на обличчі я не побачив сліз.
Як правило, на сільському похороні плачуть, навіть коли ховають самотніх бабів, яких ніхто не любив. Серед тих, хто стояв біля могили, я помітив високого широкоплечого парубка, котрий тримав за руку маленького хлопчика років чотирьох. Арман де Пуаньяк і Пелегрен — чоловік і син. Обличчя хлопчика здавалося переляканим і розгубленим, а Пуаньяк-старший насилу міг приховати таке несподіване в такому місці відчуття полегкості.
Ми підійшли до труни. Натовп, не зронивши ні звуку, потіснився. Кілька хвилин ми стояли мовчки, й раптом різко пролунали слова д’Еконсбефа:
— Відкрийте!
Один із селян у старому, обсипаному грудочками землі одязі, вочевидь гробар, почав щось говорити басконською, але староста, підскочивши, підвищив голос, і той кивнув своїм підручним. Принесли сокиру, й віко з рипінням відкрилося. Я перехрестився та підійшов ближче.
Перше, що я побачив, — пасмо чорного волосся, що вибилося з-під хустини. Більше нічого помітити не зміг — на обличчя й груди було накинуто біле полотно.
— Зніміть! — д’Еконсбеф махнув рукавичкою.
Гробар перелякано глянув на сеньйора, але підкорився.
Біле полотно впало на землю.
— О Господи!
П’єр, котрий шумно дихав у мене над вухом, відсахнувся, Ансельм закусив губу, а я насилу зміг стриматися, щоб не заплющити очі. Лише д’Еконсбеф залишився незворушним і хіба що трохи зблід.
Обличчя не було. Страшне криваве місиво, яке вже встигло почорніти, скидалося на шматок завітреного м’яса. Крізь розідрану плоть випирали білі кістки розтрощеного черепа. Страшні порізи тяглися до шиї…
П’єр неголосно читав молитву, губи Ансельма теж ворушилися, але беззвучно, а мені молитва не йшла на думку. Сталося лихо. Ми знову спізнилися, й та, через яку ми поспішали до Артигата, вже не мала потреби у виправданні, не боялася кари. І це лихо не було випадковістю — Жанну вбили.
Все це здавалося занадто очевидним, але була ще одна деталь — невеличка, зовсім дрібна. І я ніяк не міг збагнути — що саме тут не так…
Згадався опис, складений допитливим братом Умберто. Жанна де Гарр, зросту середнього, плечі досить широкі, стегна завузькі, кисті рук невеликі, лицем миловида… Так, усе збігалося, наскільки можна було зрозуміти, розглядаючи задубілий труп. Крім обличчя, звісно… Миловида, по всьому обличчю ластовиння, яке часто зустрічається в рудих…
На мить здалося, що мене зраджує пам’ять. Перед очима було страшне криваве місиво, біла хустина — й чорний локон!
— Брате Ансельме, — стиха заговорив я латиною. — Пригадайте, яке в неї було волосся?
— Усе збігається, — у такій само манері, трохи співуче, відповів італієць. — Руде…
Збоку могло видатися, що ми молимося, і я подумав, що це доволі схоже на блюзнірство.
— Погляньте, брате мій, ще раз.
— Руде. Пов’язка заважає, але одне пасмо…
Я помітив, що селяни й священик уже дивляться на нас і поквапився перехреститися. Ансельм вчинив так само.
Руде! Ансельм бачить руде пасмо. Я заплющив очі, знову розплющив — пасмо була чорним.
— Брате Петре!
Шумне дихання в мене над вухом на мить стихло, нарешті пролунало:
— Вона руда є… Руде пасмо бачу.
Виявляється, нормандець усе чув. Отже, залишалося вірити або ж своїм очам, або ж молодим очам тверезих і недурних хлопців.
Починалося щось безглузде, дивне…
Починалося? Перед очима з’явилася залита сонцем площа, мармурові щаблі архієпископського палацу й страшна побита людина в ланцюгах, яку тримають ловчі.
Я обережно торкнувся плеча Ансельма, потім взяв П’єра за руку.
— Дивіться, брати. Дивіться — і мовчіть.