Страница 23 из 73
— Святі отці, — зітхнув він, злякано озирнувшись на темну стіну лісу. — Будьте добрими до кінця! Дозвольте побути з вами до ранку. Присягаюся, мої хлопці вас більше ніколи не зачеплять. Але не проганяйте мене в ліс!
— Ти що, темряви боїшся? — незворушно поцікавився нормандець.
Запитання було складено абсолютно правильно, але де Гарай вочевидь погано розумів латину. Ансельм гмикнув і повторив запитання «ланг д’ок».
— Так! Так! — розбійник раптом розсміявся. — Я дуже боюся темряви! І якщо ви не вбивці, не проганяйте мене зараз!
Тон його мені не сподобався. Де Гарай справді чогось боявся — не темряви, але того, що в ній ховалося.
VI
Я наказав вартувати по черзі. Відважного де Гарая ми вирішили зв’язати й покласти осторонь. Кілька разів я намагався розпитати в розбійника, що може нам загрожувати, але у відповідь чув лише дивний, нервовий сміх. Усе це не налаштовувало на милостивий лад, до того ж, мене як і раніше, не полишало відчуття небезпеки. Щось тут було не так. Розбійник не повинен боятися нічного лісу!
Я вирішив чергувати першим і присів до вогню, час від часу підкидаючи дрібні сухі гілки. Меч лежав напохваті, хоча я молив Творця, щоби зброя більше не знадобилася.
Цього вечора сталося страшне — брат Гільйом на кілька хвилин зник, а з мертвого мороку забуття воскрес граф де Ту — задерикуватий веселун, котрий просто заради задоволення перерубав би всіх цих придуркуватих тюхтіїв. Перерубав — а потім довго чистив би меча, опоганеного кров’ю мужланів. Я вчасно загнав мерця в небуття, але він був готовий повернутися…
— Святий отче! — чийсь тихий голос вчасно відірвав мене від похмурих думок. — Святий отче!
Відважний захисник сиріт, виявляється, не спав. Більше того, він примудрився сісти, щоправда, спираючись не на те місце, що зазвичай, а на бік.
— Чого тобі, сину мій? — поцікавився я. — Бажаєш висповідатися в гріхах своїх?
— У гріхах? — розбійник несподівано гмикнув. — Та годі вам, отче! Це хто ще грішник? Ченці, а дівку із собою тягнете!
— Усі ми грішні, — погодився я. — Цікавість, особливо зайва, теж гріх.
— А я що? Справа ваша… Та тільки хочу вам сказати, що краще б ви назад голоблі повертали. Схоже, єпископові ви впоперек горла. У мене не вийшло — в інших вийде.
Розбійник був не тільки спостережливий, але й не дурний. Та я не люблю, коли мене лякають.
— Слова твої, сину мій, свідчать про те, наскільки ти милосердий і співчутливий. Та коли й інші найманці монсеньйора Арно де Лоза настільки ж відважні, як ти, боятися нам немає чого.
— Немає чого? — розбійник захихотів. — А як ти думаєш, попе, чого це я до лісу йти побоявся?
— Хто вас знає, відважних розбійників? — незворушно зауважив я. — Може, ви й справді боїтеся темряви?
— Темряви? Та моли Бога, попе, щоб…
Раптом він замовк, до чогось прислухаючись, відтак його неголена фізіономія перекосилася, губи сіпнулися:
— Накликав! Господи, помилуй, накликав! Врятуйте, святий отче!
— Спокійно! — в руках у мене вже був меч.
Я підвівся й прислухався. Легке потріскування гілля у вогнищі, похропування П’єра, шум вітру у верховітті дерев, що підступили до галявини… Я вже почав заспокоюватися, коли раптом почувся вдалині глухий важкий удар, потім — ще один. Хтось ішов — розмірно, неквапно, продираючись крізь зарості.
Ішов просто до нас.
— Він! Він! — шепотів розбійник. — Розв’яжіть мене! Розв’яжіть!
Кроки голоснішали. Було зрозуміло — це не людина й не звір. Хтось ішов сюди на двох лапах — або ногах, величезний, важкий, знищуючи все на своєму шляху…
— Браття! Прокиньтеся!
Ансельм підхопився миттю, навіть не розліплюючи очей. Меч був у руці, друга обмацувала пояс. П’єр здивовано розплющив очі, а тоді теж підвівся. Анжела підняла голову.
— Хтось іде, — я намагався говорити спокійно. — Великий. Можливо, не людина. Запаліть смолоскипи.
— А-а-а… — П’єр озирнувся, схопив гілку й застромив її в багаття. Ансельм поглянув на мене й раптом перехрестився, що траплялося з ним нечасто.
— Брате Октавію, втікайте! — я кивнув у бік, протилежний до того, звідки йшов нічний гість. — Хутко!
Анжела неквапливо підвелася й повільно похитала головою.
— Розв’яжіть! — знову закричав розбійник. — Це він! Він! Він нікого не щадить! Нікого!
Я кивнув, і Ансельм перерізав мотузки.
З диким лементом де Гарай зник у кущах. Я подумки пом’янув Святого Бенедикта й повернувсь туди, звідки вже чувся тріск гілля й важкий хрипкий подих. Земля здригнулася — гість уже близько. Гілка високого дерева на краю галявини колихнулася.
— Святий Бенедикт! — П’єр упустив «ґирлиґу» й відсахнувся. — Та що ж оце?
Я теж побачив — «оце» виходило на галявину. Першої миті здалося, що перед нами все ж таки людина — тільки дуже висока. Та відразу ж зрозумів — ні. Люди не бувають такого зросту. У людей не побачиш таких пліч, таких довжелезних, нижче колін, рук — і величезної, низько посадженої голови. І люди не вкриті шерстю.
Почувся сміх — Ансельм стиснув меча двома руками й похитав головою:
— А я не вірив у демонів! Отче Гільйоме, втікайте. Він — по мене!
Чудовисько почуло. Величезна голова повільно повернулася. До нас долинув низький черевний рик.
Я швидко озирнувся — П’єр стояв навколішки й шепотів молитву, швидко хрестячись. Раптом я помітив, що Анжела, котра не зводила очей із нічного гостя, повільно потяглася до запаленої гілки.
Величезна постать колихнулася — чудовисько зробило крок. Воно не поспішало — здобич була поруч. Промайнула й зникла думка вчинити так само, як і хоробрий де Гарай, але було зрозуміло — не втекти.
Я витер спітнілу долоню й стис руків’я меча. Звісно, це безглуздо. Кошлата лапа довша за мою руку вдвічі…
Раптом спалахнув вогонь. Анжела, стискаючи в руці запалену гілку, кинулася вперед. Я не встиг навіть крикнути — дівчина підбігла до чудовиська. На мить світло впало на кошлату морду, відбилося у величезних чорних очах, стало видно ощерену пащу з величезними жовтими іклами. «Оце» не злякалося вогню — величезна лапа зі швидкістю блискавки метнулася вперед, перехопила гілку, інша вдарила дівчину просто в груди. Анжела встигла відскочити, новий удар — дівчина стрибнула, майнули поли білої ризи, й кошлата лапа впіймала повітря.
Але чудовисько було спритним. Мить — і воно опинилося поруч із Анжелою, тільки-но та встигла стати на ноги. Удар — дівчина спробувала пригнутися, та все ж таки її зачепило — Анжела впала, швидко перекотилася й спробувала підвестися. Чудовисько заревло й кинулося вперед, намагаючись наздогнати жонглерку. Пазуристі, схожі на ведмежі лапи потяглися вперед…
І наткнулися на мій меч. Поки чудовисько дивилося на Анжелу, я встиг підбігти й стати між ними. Запалена гілка опинилася за спиною тварюки, тож я бачив тільки величезний чорний силует. «Оце» відсмикнуло лапу, на яку припав удар, і здивовано зупинилося. Я засміявся:
— Овернь і де Ту! — наш старий девіз сам собою зірвався з вуст. — Іди сюди, нелюде!
У відповідь я почув неголосне бурчання. Я готовий був заприсягтися, що це — сміх. Чорний силует трохи нахилився, я спробував пригнутися…
Що сталося далі, я так і не помітив. Удар — і в моїх руках залишився лише руків'я. Тварюка зламала лезо, немовби воно було з очерету. Я відсахнувся, але зрозумів — усе марно.
Волохата пазуриста лапа зметнулася вгору…
Я чекав. Миті, довгі, немов роки, тяглися одна за одною, але удару не було. Нелюд зволікав, лапа, піднята для удару, нерішуче здригалася. Нарешті я отямився. Тварюка не боїться вогню, не боїться меча…
— Згинь! — я зірвав із шиї хрест. — В ім’я Господа й Святого Діонісія! Згинь!
…Старий хрест — темний, із ліванського кипариса. Колись його мені дав батько, проводжаючи до Палестини. Батькові він дістався від діда, а той освятив його спекотного липневого дня, коли тисячі лицарів стали навколішки біля Гробу Господнього, славлячи Христа в звільненому від сарацинів Єрусалимі.