Овернський клірик

— Вона злодійка, — нагадав я. — До того ж обікрала храм.

— Ото лихо! — пробурмотів італієць. — Подумаєш!

Я хотів був гідно висловитися з цього приводу, але згадав про подарунок, який Його Світлість надіслав монсеньйорові Рене. Так, ризниця сільського храму порівняно із цим — дрібниці.

— Ходімо, — вирішив я, — поговоримо.

Наш супутник спав чутливо. Щойно Ансельм легко торкнувся руки «побратима» з Неаполя, той, — точніше, та — миттю розплющила очі.

— Брате Октавію! — стиха покликав я, намагаючись не розбудити ГГєра. — Треба поговорити.

У темних очах на мить майнув переляк, але потім «брат Октавій» спокійно підвівся, насунув глибше каптур, пройшов за нами до краю галявини. Ансельм завбачливо тримався збоку, загороджуючи шлях до втечі. Втім, «побратим» і не збирався втікати. Ми присіли на траву, і я, озирнувшись на нормандця-хропуна, почав:

— Брате Октавію! Як то кажуть, троє становлять колегію. Ми із братом Ансельмом ніяк не могли дійти єдиної думки щодо одного важливого питання, а тому наважилися потурбувати вас. Питання суто теоретичне, можна сказати, догматичне. Ми розраховуємо на ті глибокі знання, які ви, мій брате, отримали в обителі Святого Роха під егідою гідного абата Джеронімо.

«Брат Октавій» незворушно кивнув.

— Уявімо собі цілковито неймовірну ситуацію. Троє братів мирно подорожують у своїх справах і раптом зустрічають на своєму шляху велику грішницю, котру розшукують можновладці… Ну, скажімо, якусь Анжелу, дочку жонглера Тіно Міланця. Як вчинити їм? Вони — не судді й не вартові, але не хочуть порушувати закон і переховувати злочинницю. З іншого боку, їм не буде приємно, якщо цю грішницю привселюдно бичуватимуть на головній площі Тулузи, а потім затаврують і відправлять у підземелля до кінця днів.

— Це складне питання, — мені здалося, що «брат Октавій» гірко посміхнувся. — Може, ці троє братів захочуть отримати викуп від грішниці? Гроші… або ще щось — що зазвичай потрібно чесним братам від грішниць.

Я мимохіть здригнувся — в її голосі була не іронія, а неприхована ненависть. Ми із братом Ансельмом перезирнулися.

— Ми говоримо зовсім про інших братів, — спокійно зауважив я. — Ці три брати просто потрапили в скрутне становище. І, брате наш у Христі Октавію, прошу вас, пам’ятайте, не судіть, то й не суджені будете.

— Тоді, може, і цим братам, перш ніж судити грішницю, варто довідатися, чи справді вона настільки грішна, — «брат Октавій» відвернувся, й ми почули легкий смішок. — Брате Ансельме, ви думаєте, що зможете заступити мені шлях до лісу?

— Ні… — повільно відповів італієць, і мене вразила серйозність його тону. — Напевне, ні. Я давав обітницю й не торкнуся до жінки.

Він підвівся й відійшов убік, знов опустився на траву, демонстративно відвернувшись.

Та, що називала себе «братом Октавієм», зітхнула й скинула з голови каптур. Я опустив очі долу — спрацювала багаторічна звичка.

— І ви теж настільки лицемірні, отче Гільйоме? — дівчина розсміялася. — Які ж бо ви святі та божі! Весь вечір обидва витріщалися на мене… А ще смієте в своїх проповідях згадувати слова Христа про лицемірів! Просите не судити, а самі повірили, що я злодійка.

— Вас, дочко моя, звинувачують влада світська й влада церковна, — я знизав плечима. — На жаль, іноді мусиш доводити не лише провину, але й безневинність.

Вона замислилася — всього на мить, потім різко труснула головою.

— Ці собаки схопили батька, — у голосі дівчини знову бриніла ненависть. — Уся Ломбардія знає, що Тіно-жонглер не візьме й сухаря чужого — навіть якщо голодуватиме не він, а я! Кому потрібне їхнє погане золото? Раніше нам забороняли виступати, а тепер ваші божі дудки…

Не договоривши, вона різко підвелася. Я не ворухнувся, думаючи, що ще кілька років тому, швидше за все, повірив би цій дівчині.

На жаль, життя навчило іншого.

— Розберімося, — запропонував я, збагнувши, що втікати вона не збирається. — Припустімо, ви не грабували ризницю…

— Припустімо? — її голос затремтів від обурення.

— Припустімо, — незворушно вів далі я. — Брате Ансельме, ви нещодавно штудіювали «Логіку» великого Аристотеля. Що вам підказує уява? З чого раптом влада графства Тулузького ополчилася проти жонглера Тіно іланця?

— Та щоб розправитися з нами й не дати іншим жонглерам виступати в Тулузі, — перервала мене Анжела.

Ансельм помовчав, потім, не обертаючись, знизав плечима:

— Навряд чи. Навіщо такі складності? У Ліможі єпископ просто пригрозив відлученням усім, хто ходить на вистави. Отже, річ не в цьому. Перше: відвернути увагу від справжніх злочинців. Друге й найбільш імовірне: вони винні в чомусь іншому.

— Ну, звісно! — дівчина зло засміялася. — Для вас, отче Ансельме, будь-який жонглер — злочинець!

«Отче Ансельме» у її виконанні пролунало незрівнянно. Італієць залишався незворушним.

— Отче Гільйоме, якщо згаданий Тіно і його дочка просто приїхали до Тулузи, щоб виступати на ринковій площі, чому згадана Анжела втікає не в Італію, а в графство Фуа?

«Згадана Анжела» — маленька помста за «отця Ансельма». Втім, парубок розмірковував цілком у дусі «Логіки» й навіть у повній відповідності до статуту ордену Святого Бенедикта, звертаючись не до дівчини, а до мене.

Й отут я помітив, що Анжела розгубилася.

— Але у Фуа дівицю Анжелу напевно вже чекають, — незворушно провадив далі Ансельм. — Отже, згадана Анжела йде не у Фуа, а в інше місце, щоб знайти там захист, звісно, не у влади, а в когось із сеньйорів. А єдине таке місце — округ Пам’є.

Спочатку я не дуже повірив — надто багато в міркуваннях італійця було натяжок. Але дівчина мовчала, і я раптом зрозумів, що Ансельм у чомусь має рацію.

— Іти самій по дорозі небезпечно, а тому згадана Анжела дістає рясу бенедиктинця й намагається пристати до трьох смиренних братів, щоб у їхній компанії дістатися до мети, — закінчив Ансельм. — Отче Гільйоме, як вам мої силогізми?

Я не відповів, нишком глянувши на «згадану Анжелу». Дівчина кілька хвилин мовчала, а потім зітхнула й знов опустилася на траву.

— Ти здогадливий, юне попеня! — тепер її голос дзвенів гіркотою. — Тільки ми з батьком — не злодії і не розбійники. Батька просили виконати одне доручення. Передати… Втім, це не важливо. Тільки в окрузі Пам’є можуть захистити мене й допомогти батькові. Я втекла, але біля Тулузи мене ледь не схопили.

Про щось таке я вже здогадувався. Хоч я й намагався, як і наказує статут, не розглядати її обличчя, та відразу ж помітив глибоку подряпину на щоці й добрячий синець під оком.

— Ці троє виродків думали, що легко впораються зі мною… Я втекла, але зрозуміла, що самій іти не можна. Я вкрала рясу…

Останню фразу було сказано з явним викликом, але ні я, ні Ансельм не зреагували.

— Так, я її вкрала, й це перша крадіжка в моєму житті. На дорогах зараз небезпечно, з’явилися якісь розбійники… Біля переправи я злякалася, побачивши вас, але вирішила підійти першою. Колись я вдавала ченця в одній жесті[23] — от і вирішила спробувати знову.

— Закінчимо нашу теоретичну суперечку, — я підвівся. — Брате Октавію, ніхто не завадить нам дістатися до Пам’є, й нехай послужить риза нам спільним захистом. Проте, брате Октавію, забороняю вам надалі спілкуватися з братом Петром, щоб не спокушати його без потреби.

Дівчина розсміялася:

— Це розуміти як комплімент, отче Гільйоме? Чи це ваш звичайний жарт?

— Звичайний жарт? — я розвів руками. — Брате Ансельме, хіба я коли-небудь жартую?

Ансельм не відповів, але до мене долинуло щось на кшталт іронічного кахикання.

— А ти, Ансельме… пробачте, отче Ансельме. — Анжела знову розсміялася, але сміх був сповнений злості. — Чому ти не хочеш поглянути на мене? Тобі страшно? Чи… гидко?

Її волосся, яке колись, напевно, спускалося нижче пліч, як зазвичай носять за річкою По, тепер було коротко й грубо обстрижене. Дивно, але це майже її не псувало.

23

Жеста — п’єса, яку виконують жонглери.