Страница 18 из 73
— Треба дістати чашу для милостині, — діловито зауважив Ансельм. — Брате Петре, ви вмієте співати «Воскреслого Лазаря»?[20]
Нормандець остаточно знітився. Я взяв дорожню торбу й кивнув у бік вулиці, що вела до міських воріт. Уже виходячи з площі, ми почули гучний голос глашатая. Жителів славного міста Тулузи сповіщали про те, що владою духовною та світською розшукується Анжела Міланка, дочка жонглера Тіно Міланця, котра обікрала церкву Святого Фоми. За впіймання зазначеної Анжели була обіцяна нагорода в десять повновагих солідів з необрізаними краями, а також повне прощення гріхів…
III
Від Тулузи дорога вела на південь, уздовж берегів красуні Гаронни до Бичачої Переправи, що була поруч із тим місцем, де в Гаронну впадає Леза. Далі починалися невисокі гори, за якими й сховалося містечко Пам’є. Заблукати важко, та дороги, й без того розбиті, ставали все гіршими, щоб біля підніжжя гір зникнути, перетворившись на стежки, якими насилу міг пробратися мул із поклажею. Звісно, навіть тут можна подорожувати «стій-возом», але я вирішив не ризикувати.
Зайвий день у дорозі — не біда. Гірше, якщо зупиниш не той віз. Напевно, бідолаха Фірмен Морі зник саме в цих місцях…
Про те, що сталося на площі, я не став розповідати. Робити це було не варто: брат Петро ще гляди злякається та пожалкує, що не купив запропонованого йому оберега з жаб’ячими лапками, а брат Ансельм, певна річ, зажадає пояснень. Із цим було сутужно.
Звісно, затьмарити розум жителів славного міста Тулузи можливо, але, виходить, чернець із Сен-Дені виявився недоступним для чарів?
Ні, дурниці! Адже не праведніший я за брата Джауфре! Й усе ж таки я побачив, а він — ні…
Залишалося уповати на те, що брати з обителі Святого Хреста розберуться в цій справі без мене, й думати про найближче майбутнє.
У Пам’є нам не зрадіють. Більш того, дехто зовсім не засмутиться, якщо троє братів-бенедиктинців так і не дістануться туди…
Біля переправи зібралося з півдюжини підвід, біля яких разляглися на траві селяни-возії. Дехто вже куняв, решта ліниво перемовлялися, лаючи поромника, котрий був відсутній уже більш як дві години. Схоже, у цих місцях нікуди не поспішали.
Чекати не хотілося, але й обурюватися не варто було. Я звелів розміститися осторонь і видав кожному з братів по житньому сухарю, порадивши запити водою з Гаронни.
Брат Петро, тяжко зітхнувши, взявся гризти сухаря, Ансельм посміхнувся й запхав його назад у торбу. Я застережливо кахикнув:
— Брате Ансельме, прошу вас, відкиньте гординю!
— Ви маєте на увазі сухар, отче Гільйо-оме? — поцікавився той.
— Саме так. Чернець, як відомо, зобов’язаний умертвляти свою грішну плоть…
Ансельм посміхнувся найнахабнішим чином, і я вирішив узятися до нього не жартома:
— Брате мій, витягніть із вашої торби працю Гонорія Августодунського.
— Ні! — хлопець зблід. — Отче Гільйоме, тільки не це!
— Коріться, брате мій!
Ансельм приречено зітхнув і підкорився.
Брат Петро, вирішивши, що його цього разу минула чаша ця, задоволено посміхнувся й хрумко розгриз сухаря, та я поквапився вивести його із приємної омани:
— Закінчуйте трапезу, брате Петре, та приєднуйтеся до нас… Отже, брате Ансельме, подивимося, як ви засвоїли четвертий розділ цієї славетної праці.
Ансельм зацьковано глянув на мене й зашурхотів сторінками. Я чекав.
— А тепер поясніть, у якій подобі янголи з’являються людям?
Почувся смішок П’єра, котрий явно недооцінив ситуацію. Я негайно повернувся:
— Ви бажаєте відповісти, брате Петре? Прошу вас.
Бідолаха застиг з роззявленим ротом, потім покірно зітхнув і почав:
— Вони… які янголами є… являються людям у людську подобу…
— У людській подобі, — м’яко виправив я. — А чому, брате Ансельме?
— Тому, що так написав цей недоумок Гонорій! — не витримав той. — Насправді…
— Не прагніть показати свою вченість, — зітхнув я, — позаяк сказано: «блаженні злиденні духом».
— І нічого не сказано! — Ансельм збуджено підхопився й махнув рукою. — І ви туди ж, отче Гільйоме! Ви ж чудово знаєте, що в Євангелії від Матвея це місце неправильно перекладено через те, що Святий Ієронім не спромігся як слід вивчити койне.[21] В оригіналі сказано: «блаженні добровільно злиденні». А в Ієроніма виходить, що блаженні недоумки!
— Справді-бо? — вразився брат Петро, мало знайомий із проблемами перекладу Святого Письма.
— Так-так, — піддав я вогню. — До речі, пізнання примножує скорботу… Та все ж таки, брате Ансельме, чому янголи являються людям у людській подобі? І, будь ласка, ближче до тексту.
— Оскільки — тілесна — людина — не може — бачити — духів, — то — вони — набувають — вигляду — повітряного — тіла, — яке — людина — може — бачити — й — чути, — відчеканив Ансельм.
Я зазирнув до книги — текст було відтворено дослівно.
— Отче Гільйоме! — італієць здійняв долоні до неба. — Помилуйте! Я розумію, що в Гонорія непогана латина, але поясніть, чому не можна було взяти з собою щось менш…
— Благочестиве? — безневинно поцікавився я. — Усе б вам Аристотеля читати, брате Ансельме! А тим часом, Гонорій Августодунский — людина, відома своїм праведним життям, і його книга нам, повірте, неодмінно стане в пригоді у важку годину.
Гримаса, яку не забув скорчити Ансельм, наочно показувала, наскільки він мені повірив.
— Якби ж вона хоча б легшою була, — буркнув він і, не витримавши, витяг з торби сухаря.
Сперечатися не випадало. «Світильник» — книга, невеличка за об’ємом, з дивної фантазії палітурника виявилася укладеною в дерев’яні стулки, обшиті товстою шкірою, які закривалися на мініатюрний замок.
— До того ж, — додав я, — книгу цю благословив особисто отець Сугерій, щоб вона допомагала нам у дорозі. А тому…
Я озирнувся — П’єр, вирішивши, що ми з Ансельмом вступили в довгу суперечку, блаженствував на сонечку, насунувши на ніс каптур ряси.
— А тому, брате Петре, повідай нам, скільки часу Адам і Єва перебували в раю?
— Га?! — бідолаха смикнувся, з-під каптура долинуло сумне зітхання.
Я терпляче чекав.
— Ад-дам і Єва… перебувати… перебували в раю… Вони… Сім годин!
— А чому?
П’єр застогнав:
— Т-тому, що раз… нараз… після…
— Тому, що нараз після того, як жінку було створено, вона зрадила…
Від несподіванки я здригнувся й обернувся. Невисокий хлопчина у довгій, не на зріст, бенедиктинській рясі примудрився непомітно підійти й тепер стояв поруч, співчутливо дивлячись на бідолаху П’єра.
— …У третю годину по своєму створенні чоловік дав імена тваринам, у шосту годину щойно створена жінка вкусила від забороненого плоду й запропонувала його чоловікові, котрий з’їв його з любові до неї, і невдовзі, о дев’ятій годині, Господь вигнав їх з раю… Мир вам, брати! У нашій монастирській школі ми теж учили латину за «Світильником». Я — брат Октавій з Неаполя.
— Мир вам, брате Октавію, — я поквапився підвестися. — Ми — смиренні брати із Сен-Дені. Я, грішний, що катує науками цих юнаків, — їхній наставник, брат Гільйом.
— Здрастуйте, отче Гільйоме. «Отець» — звичайна ввічливість, якою часто нехтують молоді брати, особливо з далеких монастирів. Я відчув щось на кшталт незаслуженої гордості.
— А це — гідні високовчені брати Петро й Ансельм.
Поки наш гість обмінювався люб’язностями з моїми підопічними, я мимоволі придивлявся до брата Октавія. Він був молодий — напевне, ще молодший за Ансельма, але накинутий на голову глибокий каптур не давав роздивитися обличчя. Хіба що відразу запам’ятовувалися очі — великі, темні й дуже виразні — типові для кастильця або італійця. Поли довгої ряси волочилися в куряві, ноги були босі, що мене трохи здивувало — більшість братів явно зневажає цю важливу для ченця деталь.
20
Пісня, популярна серед жебраків.
21
Євангелія написано койне — грецьким діалектом межі нашої ери. Святий Ієронім переклав Біблію латиною (так звана «Вульгата»).