Овернський клірик

АВЕНТЮРА ДРУГА

ПРО ТЕ, КОГО МОЖНА ЗУСТРІТИ ДОРОГОЮ З ТУЛУЗИ ДО ПАМ’Є

І

Я послав брата Петра на ринок по харчі — й одразу ж збагнув, що припустився помилки. Звісно, на зелені та рибі він знається, але ще при в’їзді в Тулузу ми вирішили купити глечик гарного вина, щоб, як скромно висловлюються в Сен-Дені, прочистити горло від дорожньої куряви. Щодо П’єрової запопадливості я не мав сумнівів, так само як і щодо того, що на тулузькому ринку можна купити вино найкращих виноградників Окситанії. Та звідки ж нормандцеві знати, яке вино гарне, а яке — ні? Уявляю, що вони там п’ють біля Руана! Тутешнім торговцям тільки-но дай відчути слабину — миттю обдурять, хай ти хоч сам архієпископ.

Ми із братом Ансельмом розмістилися неподалік від ринку, де місцеві селяни вивантажували підводи й, присівши на якісь мармурові уламки, що вже встигли врости в землю, з нетерпінням очікували П’єра. Певна річ, можна було завітати до найближчого шинку, але відлякували бруд і запах цибулі, що переслідували нас від самісінької Луари. Без цибулі в Окситанії не готують, по-моєму, навіть знаменитого медового напою. Іноді до запаху цибулі додається аромат часнику — і тоді повітря Окситанії стає воістину цілющим.

— Ет! — нарешті не витримав я. — Треба було самому йти!

— Даруйте, отче Гільйоме, — відгукнувся Ансельм найбезневиннішим голосом. — Брат Петро чудово знається на цибулі…

Я мало не вдавився, оскільки на цибулю вже дивитися не міг, а вдихати її аромат — тим паче.

— Якщо він принесе цибулю, брате Ансельме, і якщо вино виявиться паскудним, я накладу на вас покуту — сім цибулин на день упереміш із читанням «Світильника».

— А мені ж бо за що? — безневинно кліпнув хлопець, і я подумки збільшив число цибулин до дюжини.

П’єр з’явився вчасно, тому що я вже збирався почати екзекуцію над Ансельмом, змусивши його читати вголос черговий розділ з Гонорія Августодунського. На цю напутню книгу італієць уже не міг дивитися без дрожу. Звісно, «Світильник» у великих дозах нестерпний, але я твердо знав, що братові Ансельму слід навчитися впокорювати гординю, а братові Петру — підтягти латину. Для кожної мети книга цілком годилася.

Брат Петро задоволено посміхався, а я не без здригання чекав, що він викладе на стару ряднину, яка заміняла нам скатертину. Смажена риба, сир, хліб, здається свіжий, зелене листя салату… Цибулі, хвала Святому Бенедиктові, немає. І от, нарешті, глечик. Я зітхнув:

— Брате Петре, чи скуштували ви вино, перш ніж купити?

— Так, отче Гільйоме.

Прозвучало не надто впевнено. Я знов не зміг стримати зітхання:

— І… як вам воно?

— Лише абат з пріором, двоє, п’ють винце — і непогане, — сумно обізвався нормандець, — але інше, але поганеньке сумно смокче братія…

— Як?!

Успіхи в латині були очевидні. І раніше П’єр любив усілякі приповідки, але тепер відмочував їх не нормандською говіркою, а мовою Вергілія.

— І язику, і шлунку благо, де твоя вилита волога…

Не витримавши, я схопив глечика й обережно нюхнув. Потім скуштував. Потім ще раз скуштував…

— А мені можна, отче Гільйоме?

Ансельм, імовірно вже відчувши щось, нетерпляче підсів ближче.

— Так… — сказати було нічого. Нормандець не переставав дивувати. Та якщо латину й латинські приповідки ще можна віднести на рахунок брата Ансельма, то таке вино…

— Землячку зустрів, — П’єрове ручисько вже тяглося до риби. — Вона тут усе знає. Неї батечко…

— Її батько, — механічно виправив я, й отут до мене, нарешті, дійшло:

— І наскільки юна ця ваша землячка, брате Петре?

Нормандець відсмикнув руку й закляк, збагнувши, що бовкнув зайве:

— Вона… Дівиця… Юниця ця… З батьком… Вона вино показати… Її батько торгувати худобу…

— Паствою прудкою правила дівичка, та покірно йшли за нею цапик і теличка, — напівголосно прокоментував Ансельм. — У пастушки, мов вогонь, на лиці рум’янець… Тут назустріч їй школяр…

— О Святий Бенедикт! — заблагав я. — Ну що мені з вами робити, брати?

А що було робити? Напевно, і сам Святий Бенедикт розгубився б…

— Благословіть трапезу, отче Гільйоме, — наче нічого й не сталося запропонував Аносельм, і я, зітхнувши втретє, так і зробив.

У славному місті Тулузі ми опинилися навіть швидше, ніж я припускав. Сказати по правді, дороги Королівства Французького не налаштовують на швидку подорож. Вони взагалі не налаштовують на подорож — якщо, звісно, ви не сеньйор, котрий може собі дозволити портшез і сотню латників конвою, або не скромний чернець, котрий знає, що таке «клюнійська стежина».

Земля французька з давніх-давен багата на монастирі, але після того, як два століття тому брати із Клюні почали засновувати обитель за обителлю, напевне, важко знайти ділянку, окрім диких пустищ Бретані, де один монастир стоїть від іншого далі, ніж на денний перехід. Після цього смиренним братам не потрібні більше биті шляхи. «Клюнійська стежина» охоплює практично все Королівство Французьке, й бенедиктинці, клюнійці, так само як і брати інших орденів, отримали змогу подорожувати з усіма зручностями, причому з гарантованим нічлігом, вечерею і, якщо потрібно, дотриманням таємниці. «Клюнійською стежиною» легко обійти великі міста або замки, де на подорожніх чигають небажані знайомства. Більш того! Наші статути, включно із статутом Святого Бенедикта, не рекомендують братам їздити верхи. їм належить іти пішими, як то робили Апостоли, що ми й робимо, але… Але майже завжди, коли виходиш зранку з воріт монастиря, зустрічаєш віз, який їде в потрібному напрямку, хазяїн якого ніколи не відмовиться підвезти мандрівних братів. Хтось охрестив цей спосіб подорожі «стій-віз». Назва, незважаючи на страшенний вульгаризм, швидко прижилася.

Так, пішки, а частіше «стій-возом», ми швидко й без проблем дісталися до Осера, потім до Везеле, Лa Шаріте й Совіньї. До Клюні заходити не стали — місце надто велелюдне, а мені не хотілося викликати зайвих розмов. Від Совіньї шлях вів до обителі в Муасаку, але мене весь час тягло звернути ліворуч. Там, усього за кілька переходів, починалася Овернь, моя Овернь, де знайома кожна стежинка, де небо здається блакитнішим, а вода з гірських струмочків — солодкою, немов мед.

Але я стримався. У замку Ту давно господарює мій молодший брат, з яким ми ніколи не мирилися, та й що робити під рідним дахом?

Я не був там надто довго, й стіни родинного замку видадуться мені склепінням усипальні. Мене забули — і шкода, що я нічого не забув…

І от Тулуза, звідки кийком кинути до Пам’є. Але перш ніж їхати до передгір’їв Піренеїв, слід було дещо з’ясувати в столиці графства. Хтозна, чи не звідси тягнеться павутиння, в якому заплуталися мирні мешканці Артигата?

Щоб братові Петру життя не здалося надто легким, я змусив його після трапези прочитати вдячну молитву, причому вголос і виразно.

Помітивши помилку — прямо скажемо, не суттєву, — я звелів прочитати молитву ще тричі, а потім — так само вголос — провідміняти слово, що ніяк не давалося йому. Трохи задовольнивши своє почуття справедливості, я вирішив зайнятися братом Ансельмом, щоб той не навчав наївного нормандця того, чого не треба, але нахабний парубійко випередив мене, поцікавившись нашими подальшими планами.

— Брате мій! — відповів я, розмірковуючи, чим би спантеличити зайве життєрадісного Ансельма. — План ваш полягає в тому, щоби смиренно — чуєте! — смиренно виконувати накази отців ваших духовних.

— Істинно так, отче Гільйоме, — хлопець лицемірно зітхнув. — І нехай буде вихованець, немов труп, у руках вихователя…[18]

Мене пересмикнуло.

— Брате Ансельме, де ви почули таку мерзоту?

На його обличчі з’явилася крива усмішка:

— У Римі, отче Гільйоме. Від одного іспанського кардинала. Він був дуже незадоволений браком шанобливості до отців духовних… До речі, графа немає в Тулузі.

18

Надалі — одне із правил єзуїтів.