Магус

Магуси — одні з тих, хто не квапиться з прогулянками на небо і віддає перевагу життю земному.

Для навчання молодиків із природженими здібностями до надчуття клирики навіть відкрили кілька шкіл при монастирях ордену законників, в одній із них і вчився Оберто, супутник Фантина. «Як, — запитаєте ви, — невже такий поважний пан — і без прізвища, тільки з іменем?» А хтось спостережливий зауважить: «Але ж у Альяссо — як і в усій цій Італії, схожій, хоч і не зовсім, на нашу, — чоловічі імена закінчуються на „о“ виключно в знатних персон. Що ж виходить?…»

Отаке й виходить: Обертове походження знатне лиш наполовину. Бастардо він: матінка із вискородних, а щодо батечка лише породіллі магусовій відомо, ким той був. Молоді роки, гаряча кров, amour у прибережній печері, подалі від допитливих очей… А потім «раптом сталось, як не гадалось…» — у маєтку скандал за зачиненими дверима, донечку негайно — заміж, «хто погодиться, за того і підеш, раніше слід було вибирати!», малюка думали спершу… того… ну, немає значення, що думали, головне, фра Діоніджі вчасно помітив у нього ті самі, до надчуття, — ось і віддали дитя монахам, усе ж краще, ніж…

Так зазвичай і стають магусами-законниками. Є чому позаздрити, чи не так? Із девізом «Закон земний — над усе» і з повноваженнями майже необмеженими ідуть вони вершити правосуддя — і вершать, безстрасні, непідкупні, керовані одним лише прагненням до справедливості.

«Страшні люди — магуси», — кажуть старі. А мудріші з них додають: «Якщо взагалі — люди».

Магусів багато не буває, взагалі діти з такими здібностями рідко зустрічаються. І тим паче не з кожної дитини із надприродним талантом вдається виховати слідця-чародія. Але потреби великої в магусах немає: мало хто ризикує просити в них допомоги, та й не завжди магуси надають її — їх щонайперше цікавлять випадки незвичайні.

Як той, наприклад, що стався на віллі синьйора Леандро Цинікуллі.

2

У маєтку синьйора Леандро, як у кожній садибі, вік якої нараховує століття, а родовід згідно зі звичаями (зрідка — і насправді) сягає осіб королівської крові, мешкав привид. У цьому не було нічого виняткового: заповзятливі нащадки за згодою церкви часто викликали дух померлого пращура і просили його ще якийсь час побути в цій юдолі страждання і гріхів. Усі сторони попервах були задоволені: церква вкотре підтверджувала факт безсмертя душі (і отримувала неабияку винагороду за дозвіл на її виклик), невпокоєний пращур навіть безтілесному існуванню тут надавав перевагу перед тамтешньою невідомістю (оскільки, воскреслий, забував, що ж із ним було після смерті); нарешті, нащадки доводили свою вельможність і мали на додаток безоплатну охорону вілли.

Усе це, повторимо, викликало священний трепет і захоплення в усіх зацікавлених сторін. Але поступово з’ясовувалося, що престижний «привид пращура» має і негативні риси. Так, дійсно, матеріальне його не турбувало, він не голодував, не мерз, не хотів спати, — але ж душа (та сама, безсмертна!) жадала належної поживи. Розмови, читання книг, насолодження музикою — все це привид міг мати, але виявлялося, що грати для примар, навіть за великі гроші, ніхто не бажає; книги з родинних бібліотек привиди прочитували швидко, нові ж фоліанти надто дорогі для більшості нащадків колись заможних родів.

Ну й не слід забувати про розмови — чи не найдоступнішу для привидів розвагу. Із часом характер воскреслих не поліпшувався, навпаки — ставав дедалі чварнішим, дратівливішим. Бо й, справді, важко залишатися незворушним, коли можеш тільки спостерігати за любовними втіхами своїх нащадків, за молодецькими вечірками, за танцюльками — і навіть проста радість від купання для тебе недосяжна!

А ви кажете: «виють, зубами скрегочуть»! Що ж дивного?

…Слід пояснити: після виклику і часткової матеріалізації привиди не могли самовільно розутілюватися. Щоб це сталося, потрібні були особливі ритуали, які здійснювали, знову ж таки, клирики і за… — правильно! — чималенькі грошенята. Нащадки ж не квапилися позбутись «дорогого прапрадідуся» чи «безцінного прадядечки», оскільки престиж є престиж і користь від привидів переважувала незручності, з ними пов’язані. Адже з усіх способів розважатися найулюбленішою у привидів залишалася гра в кота-мишки з грабіжниками, які час від часу замірялися на родинні коштовності. Жодна команда охоронників і в слід не ступить привиду, який знемагає від неробства, — ні за пильністю, ні за винахідливістю покарань для «вілланів». І ще — людей можна підкупити, а чим підкупиш безтілесну примару?

Та, як свідчив випадок на віллі синьйора Леандро, знайшлися і такі спритники. Вивчивши всі обставини пограбування, Оберто дійшов висновку категоричного і несподіваного: той, хто виніс із маєтку набір родинних перснів (дев’ять штук; робота майстра Улівьєрі делла Кьостра), не скористався жодним із відомих способів знешкодження привидів.

Це була лише перша дивина, пов’язана із пограбуванням родини Цинікуллі. Не менш підозріло виглядали спроби синьйора зам’яти те, що сталося: він запросив магуса, підписав contractus, та несподівано передумав, мимрив нісенітниці про «мабуть, загубилися», перепрошував за те, що даремно потурбував, і мало не випихував Оберто із маєтку.

Магус стенув плечима, зібрав речі й поїхав. Начебто. Насправді ж звернув на півдорозі, увійшов до Альяссо через браму Нижнього міста й оселився incognito на заїжджому дворі «Блаженний відпочинок». І розпочав розслідування уже за власним почином.

Бо для магусів «закон земний — над усе». Немає в них інших прагнень і бажань, які б зрівнялися з оцим «над усе», немає і бути не може. Пристрасть до встановлення законної справедливості відкидає особисті вподобання і матеріальну зацікавленість… Слідці-інквізитори інколи зневажливо нарікають магусів «ідейними» — і цілком слушно.

Утім, окрім міркувать «ідейних», Оберто мав іще й кошти, аби продовжити розслідування: родина Цинікуллі сплатила йому винагороду буцім «за те, що потурбували», а насправді — щоб якнайшвидше позбутися небажаного гостя.

Байці про «загубилися» Оберто не повірив — і невдовзі у підозрах своїх переконався. Вулиці Альяссо посилено патрулювалися сторожею, що явно отримала добрячого прочухана; взагалі ставлення до всякого злодійського поріддя стало жорсткішим. Місцева погань залягла на дно, не ризикуючи траплятися на очі охоронцям порядку: ті підбирали всіх підозрілих і відпускали далеко не одразу. Й не без синців.

Хто це раптом в Альяссо почав перейматися запобіганням можливих злодійств, було зрозуміло й останньому вантажнику. Оберто заходив у портові шинки, сідав десь у кутку, навіть не надягаючи «ілюзорну маску», — і слухав.

— …Рада Знатних? — скептично посміхаючись, перепитував приятеля який-небудь дідуган у засмальцьованій куртці. — Та забудь ти про Раду, коли вони востаннє щось вирішували? Наш синьйор з пагорба, шановний Леандро Цинікуллі — ось хто верховодить у місті, і не відають про це тільки медузи в бухті, а ось у Раді всі все правильно розуміють. Він згори спустив пропозицію: варто б, мовляв, попатрулювати наше рідне місто, — Рада і погодилася: ой, варто, давно слід, якраз самі збиралися!.. «Навіщо», питаєш? — Старий хмикав і вистукував чорними пальцями (засмага впереміш із брудом) натхненне стакато. — А чи чув ти, що у нашого шановного Леандро зникли родинні перстеньки? Навіть магуса виписали, аби їх відшукати, тільки магус розвів руками, мовляв, тут я безсилий — вклонився Левові[3], вклонився німому і неграмотному Левенятові й відчалив до себе в Ромму. Уявляєш, як вони тепер шаленіють від люті?

— Еге ж, залишилося нашому синьйору тільки на милість Божу сподіватися.

— Гадаю, тут милість Божа — не те, що йому треба. Тут одне з двох: або милість, або правда. Чому ти віддав би перевагу?…

Оберто слухав ці розмови і подумки складав одне до одного, як скалки розбитого вітража.

3

Леандро — від грец. leon («лев») + andros («людина»).