Магус

Звичайно, не обійшлося без допомоги пуерулі. «Дрібний народець» буквально взяв юного барабанщика під своє крило. Невдовзі приморськими маршрутами вже вицокував візок із єдиним у своєму роді театром — театром, де пуерулі прикидалися ляльками, що грають на сцені замість живих людей!

У ті часи вистави з маріонетками давно вже перетворилися із виключно релігійних спектаклів на розваги мирські. І хоч Діва Марія, на честь якої були названі ці ляльки, досі з’являлася у традиційних сценках, тепер історії про неї та інших персонажів обидвох Заповітів сусідили на підмостках з історіями із життя звичайних городян, селян і, ясна річ, привидів.

Для «дрібного народця» гра в театрі Карло була розвагою — веселою і захопливою, бо щоразу вони ставили п’єсу ніби заново, відповідно до того, як публіка сприймала виставу. Що ж до самого Карло, то він не збирався все життя залежати від милостей своїх вередливих і, взагалі-то, непостійних благодійників. Та й доля мандрівного ляльковика йому видавалася не набагато кращою за долю барабанщика.

Як і кожний мандрівний артист, він не міг відмовитися од «надзвичайної пропозиції» кількох контрабандистських гуртів, котрим потрібний був кур’єр. Пуерулі не дуже заперечували: людські закони не викликали в них належного пієтету, а стражі порядку вважалися найзручнішим об’єктом для дрібних пустощів.

Але якщо для «дрібного народця» співпраця із контрабандистами була ще однією веселою грою, Карло поставився до неї серйозно. Він багато слухав, інколи ставив запитання і намагався запам’ятати якомога більше про все: про ціни на кришталь і вовну, про маршрути веннеційських нав, про те, чиї полотна і вази нині в моді…

А запам’ятавши, робив висновки і вдавався до перших самостійних кроків. Вирішальною в його долі стала купівля картини — непоказного на перший погляд полотна, яке пилилося на стіні в одного геть збіднілого кондотьєра. Натюрморт зображував кабицю, вогонь у кабиці і казанок, що скипав на вогнем, — і був куплений Карло за кілька гросето, а потім проданий за суму просто-таки нечувану, оскільки належав пензлю модного в ті роки живописця.

Карло розбагатів, але колишніх занять не облишив! Навпаки, придбав невеличкий будиночок в центрі глухого містечка і влаштував перший постійно діючий театр маріонеток. Насправді ж — притулок для «дрібного народця»: там могли мешкати ті з них, кого вигнали зі своїх домівок — когось вижили люди, а хтось і сам подався мандрувать по світу і шукати кращої долі.

І звичайно ж, навіть тоді Карло не облишив прибуткову справу, якій навчився у контрабандистів. Колишніх роботодавців він послав чимдалі, рудобородого дона Карлобаса Барбароссу, котрий заправляв місцевим промислом, розорив (причому цілком законним чином!) і зажив собі, горя не відаючи.

До речі, дотримання букви закону стало для Карло головним правилом. «Закони треба шанувати!» — втовкмачував він своїм підлеглим. І додавав: «Закони тим хороші, що писані людьми. Котрим, як відомо, властиво помилятися. Тож і шукайте ті похибки, аби повернути їх собі на користь!»

Сам Карло після того, як придбав театр, не вдався до жодного протизаконного вчинку. Проте магус (не сумнівався Фантин) напевне виявив би в діяннях Татуся чимало сумнівних моментів. Та навіщо?…

Татусь Карло недаремно вважався злодієм у законі — бо по суті своїй був злочинцем, але de jure — ні. Ще за життя він став негласним господарем усього західного узбережжя, а вже після смерті вага Татусевого слова тільки зросла. Дон Карлеоне був одним із найвпливовіших привидів.

І те, що він особисто явився до магуса, говорило багато про що.

3

Пригадавши історію життя Татуся Карло, Фантин добряче перепудився. А раптом став месер Оберто своїми діяннями проти Татусевих задумів? Тоді чекай найгіршого: дон Карлеоне не розбиратиметься, чи допомагав ти магусу примусово, а чи зі щирої прихильності, — покарає швидко, суворо і безжально.

— Вважаю, — продовжував тим часом привид «хрещеного батька», звертаючись до магуса, — ви шамі ждогадуєтешя, що мене шюди привело.

Говорив він спроквола і з неймовірною величністю, яка зовсім не в’язалася з його шепелявістю. Причиною вади була відсутність кількох зубів в урні з кістками дона Карлеоне.

— Ці персні змусили похвилюватися багатьох, — невизначено мовив месер Оберто.

— Я плював на те, що там жа перштні! — Татусь Карло стенув примарними плечима, немов відганяв набридливу муху. — У мене, мешере, блишкучих чачьок виштачає. Але що мене не влаштовує — метушня, яка ждійнялася навколо них. Прачювати неможливо!

— Так мене це якраз влаштовує. Якщо ви не забули, я саме тим і займаюся, що…

— Я не жабув, — поважно мовив Татусь Карло. — Але ви жараж рожшлідуєте шправу про першні, чи не так? Я готовий надати вам вшіляку підтримку — аби нарешті ча шправа завершилашя.

— А хіба вона не?…

— Шамі жнаєте, що ні. Так, морячків повішили і жробили вигляд, що питання жакрите. Але як щодо патрулів, га? Мовчите. Отож-бо й воно, що патрулювання не відмінили, а пошилили! Мене че не влаштовує. І я ще не маю влади, щоб диктувати твої умови Раді Жнатних. Тому пропоную вам шоюж — тимчашовий, шамо шобою.

— Чого ж ви від мене?…

— Якомога швидше жакрити шправу. Жнайдіть чі кляті першні, угамуйте шиньора Леандро і його далекого предка, нехай в Альяшшо жнову жапанують мир і шпокій.

— А ви?…

— Я допоможу вам у рожшлідуванні. Повірте, я маю…

Месер Оберто вирішив не відмовляти собі в задоволенні й перебив нарешті примарного співрозмовника:

— Не сумніваюся. Повірте, законники… начуті про вас. І ви, схоже, теж дещо про нас знаєте. — Магус замислився на мить, потім клацнув пальцями: — Нехай. Тимчасовий союз? Тоді доведіть готовність до співпраці прямо зараз: розкажіть усе, що знаєте про ювеліра, в якого були знайдені персні. Але перед тим… Фантине, чому б тобі не прогулятися по тавернах? Тримай-но. — Месер Оберто кинув Лезу Монети важкенький мішечок, який при цьому заманливо брязкнув. — Іди, провітрися.

Іншим разом, мабуть, Фантин, уперся б. Ну, тобто, якби іще вчора увечері месер Оберто не попросив йому допомогти, а потім, отримавши згоду (і, зі свого боку, дещо пообіцявши Фантину), не розповів про певні свої міркування щодо «справи».

Міркування були такі.

По-перше, звичайно, Лезо Монети не забув подивуватися, навіщо і кому можуть знадобитися послуги магуса, позаяк персні і грабіжників знайдено. На що йому була показана записка із цифрою «6» і сам перстень — і пояснено те, що пізніше повторив Татусь Карло: оскільки патрулі не знято, виходить, і питання не вирішене. Це месер Оберто одразу збагнув, а от, у записці, і підтвердження. У страчених сьогодні морячків знайшли тільки сім перснів, із них один — як зразок — прислано месерові. (Фантин не розумів, навіщо тоді було у записці виводити шістку, а не сімку; однак занудствувати не став: їм, освіченим, видніше!)

По-друге, розмотувати цей клубочок слід із різних боків, і не завжди це з руки магусові, відтепер уже безнадійно «засвіченому» — насамперед для «дрібного народця». Без якого тут напевне не обійшлося. До того ж і родина Цинікуллі, хоч і дозволила месеру Оберто полишити їхню віллу, проте хватку свою не послабила й пильно спостерігатиме за магусом (що і підтвердилося швидкою відповіддю на записку).

А от Фантин — особа, яка до справи ніби прямого відношення не має. Усього лиш простачок-дурник, котрого магус використав для своїх потреб, а тепер ховається в нього, рани заліковує. Уваги до Фантина — ніякої, у найгіршому разі — мізерна, для годиться. Та й завдання магус йому придумав таке, щоб зайвих підозр не викликати.

Лезо Монети вислухав і вирішив: так, завдання приємне і нескладне. За той інтерес, що запропоновано магусом, — чом би не попрацювать?

Тому й вийшов покірно, коли месер Оберто захотів віч-на-віч з Татусем Карло перемовитися, — і от Фантин тут, у «Вітрі мандрів», сидить за столиком, п’є вино і упіввуха наслуховує перемови завсідників.