Страница 32 из 35
Добре, що люстерко, яке дав йому володар скриньки, Андрій завжди тримав у кишені: хоча всі їхні речі пропали разом із Орликом, люстерко вціліло. Крім нього — той одяг, що був на наших подорожніх, один пістоль, від якого не було ніякої користі, шабля і, звичайно ж, скринька.
— Хай, — сказав Миколка, — так легше йти.
У цьому Андрій сильно сумнівався.
Розвиднялося; на смугасті небеса, які вже стали почасти звичними, невидиме сонце випустило загін своїх променів, але майже одразу з виднокраю потяглися хмари, низькі, щільні, явно вагітні грозою. І хоча йти дійсно було легше, пішки їх подорожні не обігнали б.
— От що, — вирішив Андрій, — переправляємося у Яв. А далі вже — за обставинами.
Вони ледве встигли відшукати Джерело і проЯвитися, врятувавшись таким чином від дощику, що вже почав накрапати.
— А тепер — привал, — наказав Андрій. Вони стояли на узліссі, поблизу не було ні шляхів, ні людського житла. — Відпочинемо як слід і тоді вирушимо далі. Спробуємо роздобути коня чи попросимося до когось на віз попутниками. А то щось останнім часом як не ніч, так пригоди. До того ж непогано було б пошукати чогось перехопити… — І він силувано усміхнувся Миколці.
На душі було тоскно і порожньо, хотілося накласти на себе руки просто з ненависті до самого себе, аби після смерті за гріх самовбивства неодмінно потрапити до пекла. Андрій розумів, що непослідовний: як там щодо пекла невідомо, але що після накладання рук на Господній шлях не потрапить, а змушений буде блукати Вирієм, — знав точно. І все-таки…
А втім, він лукавив сам із собою. І шепотів власному зображенню у люстерці: так, старий, Орлика ти втратив, Степана теж, але ж у тебе залишився Миколка. То, будь ласкавий, довези хлопця додому цілим і неушкодженим. Інакше ламаного мідяка ти не вартий, Світайлові соромно було б, якби дізнався про твої пригоди, точніше, про те, як легко збити тебе на манівці.
І козак знову метався по галявині зацькованим звіром чи раптом сідав перед скринькою і надовго завмирав, наче поглядом своїм намагався просвердлити дірку в коштовному боці і побачити, задля чого… «Задля чого, Господи?!!»
Миколка тихо сидів осторонь і намагався зайвий раз не нагадувати про себе, але і не втрачати Андрія з поля зору. Певно, щось таке відчував і боявся за «дядьку», аби той чогось собі не заподіяв.
Тільки наступного вечора Ярчук трохи вибив дурощі з власної голови і вирішив, що час іти далі. Мовляв, чим раніше дістанемося місця, тим швидше повернемося.
— А погляньмо у люстерко, — несподівано запропонував Миколка. — Раптом там вказівки змінилися?
У це Андрієві не вірилося, хоча — чому б не поглянути.
Витяг із кишені, дихнув на нього і прочитав…
Наступної миті гримнув постріл і куля розбила люстерко вщент — тільки уламки полетіли навсебіч.
Андрій жбурнув непридатну оправу геть, а сам стрибнув в інший бік. Перекотився, засів за кущами і визирнув поглянути, хто це влучний такий.
Краєм лісу до них скакав самотній вершник. Чи то татарин, чи ні — відразу й не розбереш: у сідлі під ним бакеман, одяг татарський, а постава — наче інакша. І пістоль є, з якого в Андрія стрельнув, — добре хоч, мимо. Он іще один витягає, цілиться.
— Дядьку, тікати треба! — у відчаї гукнув Миколка.
Дійсно треба. Але — ніяк не можна. Бо скринька лежала надто далеко від кущів, за якими засів, ховаючись від кулі, Андрій. Так само як і від Миколки, що схоронився за стовбуром старого клена на узліссі.
Та й настрою не було зараз в Андрія в «кота й мишки» гратися. Навпаки: нарешті випала можливість зійтися з ким-небудь (байдуже, з ким!) у двобої, опустити на чиюсь ворожу довбешку шаблю!.. до того ж, кінь їм знадобиться, нехай навіть і бакеман.
Та й із Кисимом кортіло зустрітися.
Вдруге вершник вистрелив просто так, задля годиться — куля просвистіла високо над Андрієвою головою.
Зупинив коня, сплигнув, вихоплюючи з піхов шаблю.
Андрій вийшов йому назустріч:
— Ти хоч ім’я своє назви, аби знати, по кому свічку ставити доведеться.
— Ти знаєш моє ім’я, — сказав прибулий. І рубонув — блискавично, влучно по-зміїному.
— Гнат. — Андрій, вражений, вдивлявся у байдужу маску на обличчі прибулого і зовсім не звертав уваги на поріз, яким прикрасилася його власна сорочка. — Гнате! Так ти і є — Кисим?!
Той спритно перекинув шаблю з однієї руки в іншу і нарешті зірвав з обличчя маску.
— Я і є. Краще б ти мене, Ярчуче, не визволяв з Господнього шляху. Все одно я став смертю. Не своєю — так іще чиєюсь.
— Навіщо, Гнате?
— Бо прирекли. Пам’ятаєш, я відшукав тебе місяців через п’ять після видужання? Так от, весь той час я був у татар. Захопили мене у полон, коли вже від’їхав від села, де ти мене лікуватися залишив. Краще б не залишав!
Він люто атакував Андрія — той спритно захищався. Вони розходились, якоїсь миті завмирали, потім знову кружляли по галявині, нашорошено виставивши перед собою шаблі і замість ударів перекидаючись гостро відточеними словами. Певно, Гнатові необхідно було виговоритися.
А Андрію — почути цю історію.
Рваними, скупими фразами Гнат почав свою розповідь, і Ярчук, слухаючи, наче бачив наяву все, що відбувалося з тим, кого він колись вважав своїм названим сином.
— Тоді, сім років тому, я був ще молодий і дурний. Хоча…
«…сім років тому».
Гната впізнали — випадково серед тих, хто його полонив, був татарин, який смертельно ранив його тоді. Він не сумнівався, що відправив невірного до праотців — і був надзвичайно вражений, коли побачив полоненого, але живого. Тому Голого не вбили і не відправили до невільників — його потягли до старого татарина з потворним обличчям, схожим на коров’ячий кізяк, до того ж розтоптаний.
Старий спитав, як вдалося Гнату вижити. Козак, природно, відповів, але зовсім інше; більшої частини сказаного татарин напевне не зрозумів, однак загальний смисл вловив. І наказав привести дітей, захоплених під час останнього набігу.
Відтак повторив запитання. Гнат, закусивши безвусу свою губу, все ж продовжував проклинати «бісових виродків». Тоді старий кивнув одному з татар — і першій дитині відрубали палець.
Гната приголомшило саме це — що татари не вбивали дітей, а тільки відрубували палець, збираючись потім продати дитину, отримати з неї зиск.
Старий запитав знову. І знову Гнат вилаявся, але цього разу (він сам відчував це) — вже не так упевнено.
…Врешті-решт він зламався. На тринадцятій дитині — певно, недаремно (втішав він себе) число це називають у народі чортовою дюжиною. До цього його двічі нудило, але він тримався, а тут, коли вивели ту дівчинку, вона раптом чомусь нагадала йому Галю у дитинстві…
Добре, шепотів він сам собі, добре, я розкажу лише, як мене вилікували. Ніяких таємниць, нічого — просто про те, як залишився живий.
Уже пізніше збагнув — дізнайся Ярчук, як потім поведеться той, кого він, ризикуючи життям, витягав з Господнього шляху, — своїми ж руками, певно, задушив би. І за це знання Гнат зненавидів у душі Андрія — спершу несвідомо, а потім…
Але поки що перед ним лежали дванадцять відрубаних дитячих пальчиків і всміхався старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк.
— Не запитую, — сказав він Голому, — чи хочеш жити. Хочеш — інакше б не розповів мені нічого. Але знаєш, невірний, ти мені розповів набагато більше, ніж думаєш.
Тут старий замовк і заходився зосереджено зсипати у казан, що вже деякий час кипів у шатрі, якісь трави та коріння, висушених ящірок й іншу гидоту. Потім знаком звелів Гнатові підійти і подивитись.
Гнат нахилився над збуреною водою — і, нажаханий, миттєво відсахнувся: там, у глибині, наче на іконі, проступали постаті його матері і сестри!
— Бачив, — усміхнувся старий, — я знаю твої слабкі місця. Але цього мало, чи не так? Тому я покажу тобі ще дещо.