Страница 17 из 35
Небеса, здавалося, скажено реготали, знущаючись над нещасними. Мало кому вдалося врятуватися — перевалено тим, хто здогадався і спромігся втекти через Яв. Решта ж гинула у полум’ї, під палаючими руїнами, під ударами черв’яків, від іклів і пазурів власних братів по нещастю…
Смерть збирала свій урожай.
А її тезко в цей час спостерігав за подіями з кургану, де лежала повалена, розбита на друзки кам’яна ропуха. Незабаром йому треба було вирушати далі, у погоню за дивною компанією, яку він переслідував, — але поки в нього була година перепочинку — і блискавки, і гриміння небесне, і виття звіряче, і полум’я.
І біль. Завжди, завжди — біль!..
Розділ сьомий
Берегиня
— Отже, «попросили»? — уточнив Андрій, уважно роздивляючись самохідні чоботи.
Була глупа ніч; вони нарешті вирішили зупинитися і перепочити — якщо вже їх досі не наздогнали, то тепер і поготів… До того ж, за Ропушчине Кільце виїхали, а за його межі не кожен вовкоградець ризикне вибратися.
Словом — відпочинок. Степан вирушив за здобиччю, Андрій тим часом хмизу назбирав і вирішив оглянути речі: чи всі на місці, чи все гаразд? Насамперед — скриньку, та з нею якраз — що станеться? Он стоїть, боками, на яких бризки крові запеклися, сито виблискує. Треба відмити, але це завтра зранку, сьогодні сил немає дурницями займатися…
Потім якось самі собою пригадалися чоботи. Весь день вони поводилися сумирно: тупотіли трохи позаду Орлика, відставати не відставали, але і вперед не виривалися. Миколка, щоправда, ні-ні та й оглядався перевірити, як вони там. А Андрія спитай — краще б, якби відстали чи загубилися. І так клопотів по вуха, а тут ще чоботи ці…
І як з ними хлопець «спілкується»?
Сам не розумію, розводив руками той. Вони, дядьку Андрію, в кущах ховалися, коли ви з дядьком Степаном у місто звіряче пішли. Довго хоронилися — певно, боялися чогось. Ну, а я їх примітив та й покликав. Словами, як же іще. Вони візьми та й вийди. А потім попросилися з нами. Не словами — чим же їх вимовляти? Просто… попросилися і все.
Андрій пальцем поманив чоботи — підійшли, сторожко, але наче з гідністю. Це йому несподівано сподобалося, і він посміхнувся їм, і — от дива! — ті немовби посміхнулися у відповідь. Відразу стало зрозуміло, як з ними Миколка спілкувався. Хоча, звичайно, таким чином на теми сторонні не дуже-то побалакаєш…
— О, вже із взуттям знайшов спільну мову! — не пропустив нагоди покепкувати Степан. Він якраз повернувся зі здобиччю — знову із хвостатим зайцем.
Засмажили, поїли; лягли біля вогнища відпочивати. Неподалік тихесенько форкав вичищений та нагодований Орлик, поскрипували сонні чоботи.
— Гарно горить… — задумливо промовив, дивлячись кудись у далечінь, Степан. — Просто тобі як на Купала…
— А чи не Вовкоград це? — Андрій підвівся на лікті, аби краще бачити. Дійсно, горіло якраз у тому місці. А більше з такої відстані нічого не розбереш.
— Владу ділять, чи що?
— Ну, вже точно, не підсвічують, аби нас краще видно було.
— А може, напав на них хтось? — висловив припущення Миколка.
Андрій стенув плечима:
— Та навряд… Ропухи вартують уважно й цілодобово. Вони ж кам’яні, їм спати не треба. А от нам, панове, не завадило б. Тож пропоную цей дишпут продовжити завтра. Згода?
Хлопець позітхав трохи, але згодився, а от Степан пропозицію сприйняв надто піднесено.
— Ну, ви влаштовуйтеся, а я піду прогуляюся до кущиків, — підморгнув їм Андрій.
Степан підійшов через кілька хвилин. Ярчук стояв і пихкав люлькою, розглядаючи вогонь на видноколі.
— Гадаєш, ті, хто за нами женеться?
— А біс їх знає, — сказав Андрій. — Їх-то, може, ропухи б і не пропустили…
Хоча саме думав, що ці якраз при потребі і камінь на порох перетворять, і повз ропух чарівних проїдуть.
…До речі, на пагорбі біля Межигірки, коли він по райдузі у Вирій їхав, у кущах на схилі хтось сидів. Не Миколка і не Степан.
Хто тоді?
Вона прийшла вночі, днів десь через сім після вовкоградських пригод.
Відтоді і до цієї от ночі нічого особливого з ними не відбувалося. На ранок після пожежі похмурий Андрій, який погано виспався (надто скрипіли вві сні чоботи), згадав про люстерко, дихнув на нього і прочитав: «Їдь до Слуцького витоку». Гаразд, усе ж зрозуміліше, ніж попередня вказівка. Чи порозумнішало люстерко?
Їхали швидко, намагаючись по можливості обходитися без денних привалів чи хоча б робити їх якомога коротшими. Чоботи трималися краще за всіх, от тільки замість хропіти поскрипували ночами, чим інколи заважали спати — та не проганяти ж їх за таку дрібницю; терпіли…
Скринька якось у мить ніби поважчала. Він ретельно обдивився її, підозрюючи причетність Миколки, але нічого не виявив. Заодно дослідив уважніше кришку та замок — і вкотре здивувався: замка ж і не було. Наче володар скриньки навмисне спокушав: підніми кришку, поглянь, що там.
А от дулю тобі з маком! Обіцяв, так уже виконаю, з похмурим задоволенням подумав Андрій. Теж мені, знайшов, кого під’юджувати!..
Про всяк випадок Миколці було влаштовано ґрунтовний допит, але хлопець з усіх сил відхрещувався і навіть врешті-решт розревівся: «Що ж ви, дядьку, мені не вірите?! Я ж чесно!..» Довелося втішати, вибачатися.
Степан тільки зубоскалив: бач, який ти у нас недовірливий, Андрію, — але в очах вовкулака проглядало щось дуже і дуже серйозне, наче в тому, що коїлося, він бачив свій сенс, Андрієві незбагненний. Не даремно, мабуть, Корж кілька разів брався розпитувати про власника скриньки — але що Ярчук міг розповісти? Він і сам, по суті, нічого не знав про цю людину.
Так минув тиждень. Клопоти, які, певно, загубили біля Вовкограда їхні сліди, знову дали про себе знати — та всерйоз. Зранку Степанова тінь почала свербіти, і йому довелося поспіхом напитися водиці з міха. Потім у Коржа прихопило живіт (не інакше, учора повечеряв неїстівною мишкою) — і хочеш не хочеш Андрій змушений був оголосити привал.
Він навіть не здивувався, коли в небі на горизонті помітив цятку, яка рухалася. Мовчки потягнувся за рушницею і сидів собі далі на деревинці, пихкав люлькою, чекав.
Чомусь вирішив, що це ще один небесний черв’як, аж ні. Здалеку предмет нагадував домовину, та коли підлетів ближче, виявилося, що це хатка. Кумедна така, із різьбленими пряникоподібними стінами і дашком, зі звірячими мордами на віконницях і безліччю відростків знизу, які скидалися на коріння чи на пташині лапи. Не звертаючи уваги на приголомшених подорожніх, хата повільно летіла кудись у справах. І тільки коли порівнялася з подорожніми, двері зі скрипом прочинилися і назовні — прямо на Степана з Андрієм — посипалося сміття, яке зазвичай будь-яка господиня вимітає з кутків та з-під ліжка. Навіть чоботам-самохідцям перепало — і вони взялися кумедно перекидатися у повітрі, силкуючись витрусити з себе пилюку та крихти.
— А скільки ж говорилося, навіть мудрість така народна існує: не виносити сміття з хати! — прогарчав Степан. — І от, будь ласка! Ще й не вибачилися!
— Знаєш, — хитнув головою Андрій, — краще так. Я, щиро кажучи, зовсім не хочу, аби господар цієї хати нас помітив. Обійдемося без вибачень.