Страница 10 из 35
— Про характерників чув?
— Чув. А що, ви завжди Вирієм їздите?
— Справа є, — відрізав Андрій. — Тільки не впевнений я, чи вдасться мені виконати взятий на себе зарок.
І він стисло розповів Коржу про те, що сталося.
— Дивуюся лише, як тебе ліс до нас пропустив, — закінчив він, хмурячись.
— За свого прийняв, тож і пропустив, — фиркнув вовкулак. — А ти що ж, досі не вигадав, як з ним домовитися?
Ярчук хитнув головою.
— Е-ех… — протягнув Корж. — А я от, як і ти, спасатися налаштувався… Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут… Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!
— Дивлячись кого ти називаєш вашими.
— Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. І не завжди батюшкам угодний.
— Ти церков у спокої залиш.
— Я — залишу. А вона — чи залишить мене?…Слухай, братику, — Корж скоса поглянув на скриньку, — а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?
— Ще й сам не знаю. До речі, — Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер — відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.
А дихнеш — з’являються літери, складаються у слова.
Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: «Вирушай за тінню братика».
І все. Розумій, як хочеш.
Розділ п’ятий
Вовкулача тінь
Ранок, як відомо, мудріший за вечір. Але до нього ще дожити треба.
Андрієві не спалося. Не тому навіть, що навколо Вирій розкинувся, а просто гидко було на душі. Наче хтось чобітьми пройшовся по ній… станцював.
І ще — скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, і не було від неї ніякого рятунку. Ніде заховатися на маленькій галявині, що виділив-відділив для своїх «гостей» ліс-нечисть, всюди досягає скринька поглядом, зманює, нагадує: «Тут я. Не забув?» Забудеш, аякже!
Він тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарешті заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присів біля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку і торкнувся блискучого боку.
Здалося?… чи дійсно поверхня під пальцями здригнулася, мов жива?!..
— Чого ти хочеш? — прошепотів скриньці Андрій. — Чого витріщилася?
Він узяв її на руки: легку, майже невагому. Всередині — невже там порожньо? Та ні, напевне, гроші лежать чи смарагди якісь з діамантами.
— Дядьку, а можна подивитись, що в ній?
Ну от, а думав — спить, шибеник!
— Не можна. Я обітницю дав, що сам не відкрию й іншим не дозволю.
— А-а… — розчаровано протягнув Миколка. — Дядьку Андрію, а куди дівся вовк?
— Хто ж його знає. Побіг кудись. У нього свої справи, вовчі. Спи, до ранку повернеться.
— Дядьку, а вранці нас лісовик відпустить?
— Неодмінно! Відпустить, ще й суворо накаже своїм слугам, аби не заважали нам, ніяких перешкод не чинили. Але це тільки в тому разі, якщо ти заснеш. А інакше ніч ніколи не скінчиться. Знаєш казку про небесну лисицю?
— Розкажіть, дядьку!
— Живе у дальніх краях…
— Це в тих, де песиголовці водяться?
— Точно. Тільки не перебивай, а то не розповідатиму. Ну от, живе там, значить, небесна лисиця. Сама вона зі срібла, а хвіст у неї — з чистого золота, але пухнастий і м’який. Удень відпочиває в нірці, а як настає ніч, обережно виглядає небесна лисиця у світ: чи всі діти сплять? Дуже вона, знаєш, боїться дітей. А як бачить, що всі вони сплять, вибирається на небо і ну його хвостом мести! Усю пилюку, що за день туди набилася, вичищає, весь бруд — а натомість знову світло і прозорість повертає. І тоді настає ранок. А якщо побачить небесна лисиця, що не спить якийсь шибеник — от як ти, наприклад, — то не вийде з нірки і нічка так і не закінчиться. Тож спи, синку, спи.
Останніх слів Миколка вже не чув — він розмірено посопував, підклавши під щічку кулачок.
— Майстер ти казки розповідати, — прошепотів Корж, який щойно повернувся. — Аж я заслухався.
— Ну як там? — запитав Андрій.
— Дивні справи кояться у Вирії, — спохмурнівши, відповів вовкулак. — Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешніх звичаїв, але… знаєш, витає щось таке в повітрі. Та й узагалі. Не подобається мені все це.
— Погоня за нами?
— Не знаю. Блукав я цим лісом-нелісом, а дарма. Не знайшов ваших слідів, хоча пам’ятаю їх добре, я ними ж до вас і дістався першого разу. Наче водив хтось мене зараз… але не ліс. Ніби сама земля.
— А що ти казав про повітря?
— Та знову ж, не збагнеш, що там таке, — скривився Степан. — Усе навколо спокійно, але це — спокій переляканого зайця, який вирішує, куди бігти. Чи… хм… вовка, який помітив здобич.
— Ти вже визначся, вовк чи заєць, — пробуркотів Андрій.
Вовкулак лише вухом смикнув, наче відганяв настирну комашку: розумів, що Ярчук це так, не серйозно, а від безнадії. Запитав:
— Невже нічого не вигадав?
Андрій позіхнув:
— Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно…
— Спи, — зронив вовкулак. — Я постережу.