Зворотний бік світів

Вовчиця бігла попереду, показуючи їм дорогу. Часом зупинялася, нюхала повітря чи озиралася, перевіряючи, встигають за нею люди чи ні, а тоді знову продовжувала бігти. На широкій галявині зупинилася. Сіла, повернула голову в бік високого схилу, зарослого травою. Схоже, вказувала на те, що вони прийшли. Остап повторив свій попередній ритуал. Став навколішки перед вовчицею, зазирнув в очі, подякував від щирого серця, посміхнувся їй, вона кивнула, понюхала руку і, не озираючись, подалася у своїх справах, не звертаючи жодної уваги на Дужа.

А Дуж тим часом, приголомшений усім, що трапилося, наблизився впритул до Остапа, розвернув обличчям до себе, схопив за плечі, затрусив:

— Що це було, Остапе? Ти розмовляв з вовком. Я сам бачив. Звідки ти знаєш їхню мову? Хто ти такий насправді? Хто?

Але Остап не встиг відповісти Дужу, бо з-за куща глоду вийшов задоволений та усміхнений Мирослад і неголосно та бадьоро сказав:

— Нічого особливого не трапилося, Дуже. Ти нещодавно обізвав Остапа смертним нездарою, то я повертаю твої слова назад. Остап — син безсмертного, дитина світу Білих Вурдалаків, мій онук, що за правом крові позначений Перемінником. І він нарешті вдома. Остапку, ти чудово впорався з усіма випробуваннями. Я був упевнений, що в тобі є сила. Рідна земля, її кров збудили твої потуги. О! Тобі перевертництво не потрібне. Ти вмієш говорити з тваринами їхньою мовою. Легко і без зусиль. І навіть більше тобі скажу: вони тебе чують та скоряються. А знаєш чому? Вовки добре відчувають людський підступ, злі наміри, навіть якщо їх загорнути в солодкі обіцянки. Але ти інший. Ти — справжній. Ти — частинка твого світу. Для чого тобі перевертництво? Тобі не потрібно міняти подобу, щоб порозумітися з великою та чисельною родиною Творця, ти можеш залишатися у своїй і все добре розуміти. Такий талант серед безсмертних та смертних велика рідкість. Твоя бабуся теж так уміла. Єдина на моїй пам’яті. Це досконалість, онучку.

Остап уважно подивився на Мирослада, свого Учителя та дідуся:

— Ви розкажете мені про неї? Хто вона була і де тепер?

— Розкажу, онучку, обов’язково. І про батька твого теж розповім. Досі вважав його найліпшим своїм учнем, та щось мені здається, що ти його обженеш. До речі. Як один із представників світу неврів, навіть якщо перевертництво тобі не потрібне, ти мусиш пройти вишкіл для ініціації, тобто для посвячення, переходу. А ось ти, Дуже, маєш подумати, поки ми ще не увійшли в Оселище, хто ти тут — учень, котрий має отримати свій тотем, чи людина, яка хоче чогось більшого. Тобі, хлопче, є куди зростати. Та, на жаль, твої батьки так щільно пригвинтили тебе до себе, що сотворили майже подвиг, віддавши у світ неврів на науку. Думай, хлопче!

Остап сумно посміхався, Дуж перелякано кліпав очима. Одному приємно було слухати слова Мирослада, інший майже нічого не розумів — стрес, жах того, що довкола відбувалося, вибили його з реальності.

Остап думав над почутим. У нього, крім віднайденої сім’ї, знайшлася ще й давня історія його родини, спадкова історія…

— Ну що, хлопаки, рушаємо до Милограда, головного міста світу неврів.

4. Ймення батька Рода

Учителька Птаха одного разу сказала таке: «Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння». Тоді Остап не второпав і маленької крихти з тих слів. Як то найпростіше може здаватися найскладнішим? Тепер він Птаху починав розуміти. Світу неврів, як жодному іншому світу, ідеально пасував такий вислів.

Світ Білих Вурдалаків був доволі простим і тому незбагненним. Жодних матеріальних привілеїв для тих, хто входив до когорти старійшин роду, не існувало. Питається, а для чого тоді старатися увійти в ту когорту? А от старалися і входили зазвичай лишень ті, хто і справді заслуговував. Ані родинні зв’язки, ані підкупи тут не діяли. Жодного натяку на багатство. Питається, де справедливість? І чому той, хто може більше, хто розумніший, спритніший, талановитіший, отримує рівно стільки, скільки йому потрібно для життя і не більше, як і решта мешканців світу неврів? Нікому й на гадку не спадало вважати це несправедливістю. Чому? А тому, що всі завжди отримували найнеобхідніше. Решта не мала значення. У кожного з роду неврів був дах над головою, теплий зручний одяг, смачна поживна їжа на столі. Однак найважливіше таки полягало в іншому: кожен невр мав умиротворення в серці та справдешню віру в справедливість створеного батьком Родом. Бо для чого статки, багатства, розкіш, якщо душа твоя брудна? Неври впевнені в тому, що душа після смерті повертається додому, бо належить вона великому батьку Роду. Тільки чиста душа вільно входить у ворота Вирію. А брудна? Краще того не знати… Брудні душі, вважають неври, вертаються назад і стають андрофагами.

Тіла покійників неври віддавали болоту. Тож і по смерті залишались частинкою рідного світу. Найбільшою ганьбою і прокляттям вважалася смерть від рук андрофагів, людей-звірів, котрі жили поруч. Ті з’їдали тіла своїх ворогів, зрештою, власних немічних батьків теж, вважаючи, що таким чином перебирають на себе їхні знання. А кості? Усе викидалося в болото, крім черепів. Ті, як високі відзнаки, носив андрофаг із собою. На поясі чи в торбі за плечима.

Про це Остапу та Дужу розповідав Мирослад, коли вони йшли Милоградом. Остап зацікавлено крутив головою, жадібно вловлюючи і запахи, і звуки світу неврів. Це батьківщина його батька і діда, а отже, і його. Прямі, наче стріли, вулички, не те що в Яровороті, там вони кругові, а ще — дуже-дуже скромні обійстя. Біленька низенька хатинка, яка, якщо уважно придивитися, побілена лишень з того боку, де двері, поруч, іще нижче, якесь господарське приміщення. Крихітне подвір’я, ним шмигає домашня птиця, дрібні діти та замурзане порося. Над хатинами геть нема димарів. Остап вирішив, що він пізніше запитає Мирослада чому.

Мирослад із задоволенням показував хлопцям, що тут і як. Аби не дуже муляти очі та відволікати мешканців Оселища від роботи, він повів хлопців до свого обійстя. Присадкувата зграбна хатина тулилася до високих смерек лісу. Крихітне подвір’я було обгороджене низьким тином. Стіни хати складені з кругляка, комори і сіней — з брусів. Зовні добротно побілено тільки стіни тієї частини, яка проглядається з дороги, і, звісно, сіни. Над солом’яною стріхою здіймався комин. Ним і відрізнялася хата Мирослада від решти будиночків в Оселищі. Питання комина ще більше зацікавило Остапа. І він ледве стримався, щоб не зачати розпитувати. Бо до чого тут комин, коли, мабуть, є речі набагато важливіші. І що тоді подумає про нього дідусь Мирослад? Напевне, вважатиме його геть несерйозним. Дідусь оповідає йому про вагомі речі: про батька Рода, про андрофагів, а онук — ляп про комин…

Та Остапа в Мирограді цікавило геть усе. І навіть комин. Він жадібно вбирав у себе нові знання. І зовсім без огиди, на відміну від Дужа. Той переважно мовчав, однак на його обличчі висіла грізна печать вселенської скорботи та невдоволення. Звісно, Мирослад то бачив та робив вигляд, що йому байдуже. Остап завжди спокійно сприймав скромність у побуті. Він легко міг заночувати, при потребі, і під відкритим небом у степу, і в густому дрімучому лісі. Часті «лови вітру» зі Стрибогом привчили його до цього.

На подвір’ї Мирослада росла звичайна трава. Жодних тобі квітників чи бодай грядок перед хатою, як то велось у Яровороті. Трава акуратно скошена. Господарських приміщень поряд не видно. Отже, Мирослад не тримає живності: ні курочок, ні качечок, ні чогось крупнішого.

Майже посеред подвір’я стояла груша, а під нею — невеличкий добротний стіл та зграбна лава. Неподалік — звичайна криниця з журавлем. От і всі особливості обійстя Учителя Мирослада. Дуж невдоволено хмикнув. Невідомо, чого він чекав. Але вже точно не такої бідосі.

Мирослад не зважав. Лишень хитро посміхався в густі вуса. Приязно показав рукою хлопцям на хату, запрошуючи увійти. Зайшли. Спочатку потрапили в крихітні сіни, прибудовані до хати. Сіни теж нічим особливим не вразили. Це була невеличка кімнатка з манюсіньким віконечком, крізь яке в приміщення потрапляло світло. Вікно мало тільки раму, без шиби чи ляди, яка б його затуляла. Під вікном стояла лава. На ній — дерев’яне цеберко з водою та дерев’яний кухлик поруч. Мирослад підійшов до відра, зачерпнув води і пожадливо випив усю до краплі. Набрав знову по вінця. Простягнув кухоль хлопцям. Дуж відразу відмовився, гидливо зморщивши носа. Як це пити з чужої посудини? Він цього не розумів. Натомість Остап із задоволенням вицмулив усе. Вода була смачна, навіть трохи солодка. Загрозливо загурчало в животі. І тільки після цього згадав, що за всіма пригодами геть нічого нині не їв. Ще як повечеряв учора. Бо вранці, коли збирався у світ неврів, так поспішав, що було не до сніданку. Зрештою, навіть якби не поспішав, то навряд чи поїв би. Трохи нервував.