Серце гарпії

Гостя мусить прикусити кісточку пальця, аби не зареготати. Нестор схвильовано стежить за її поглядом.

— Хтось же мусить, ну ви понімаєте… — ніяково коментує він, — зберегти наш культурний спадок для внуків!

Ярка серйозно киває.

— То ви… як то? Краєзнавець?

Нестор всміхається гордовито. Виявляється, якраз під те діло йому і вдалося вибити собі тут «кабінет», аби готувати до районної газети щотижневі «замітки». Платять копійки, а зате знають вже Нестора Балясного і в Станіславі, і в «городі», а вже й думає згаданий пан Балясний, чи не видати йому свою краєзнавчу газетку. І от якраз, власне, — сконфужено трохи пояснює господар, — над тим і працює…

Ярка дивиться, куди киває Нестор — на широкий канцелярський стіл, де от-от народиться газета-аплікація з тими ж-таки козаками і авторськими текстами. Зі сторінки так і стрибає «Село моє! Мій солов’їний краю!», і Ярка поспішає відвернутися, поки їй не зраджує і так уже добряче ослабла витримка.

Нестор тим часом підбирається ближче і позирає проникливо.

— А ви як думаєте, Ларочка, у вас на радіо можуть заінтересуватися?.. Як то кажуть?

От уже ж народний просвітник, зітхає Ярка. Як же з ним краще зіграти? Чим підманити?

— Ну, в моїй програмі — навряд, — натхненно бреше гостя. — А от коли б у вас до «кримінальної хроніки» був матеріал…

Видавець-аматор зацікавлено блимає. Ярка притуляється до канцелярського столу, посуває папери, ножиці, клей, тоді рвучко зводить погляд.

— Як гадаєте, хто убив Приймака?

Нестор аж задкує з несподіванки, запускає п’ятірню в і так уже розкуйовджені вихри на потилиці. Видно, як стрибає над м’ятим комірцем адамове яблуко.

— Та я ж развє… я такого не казав!

Ярка гмукає.

— Але ж підозріло, ні? Людина зникає — й ані слуху, ні духу!

— Підозріло, — погоджується господар. Підходить до відкритого вікна, виглядає сторожко, ніби насправді чекає застати там рядок незручно закляклих шпигунів.

Гостя зітхає мрійливо, озираючи стіни з вирізками.

— Славна історія у Вістового… Шкода, що ніхто про те нині не дбає…

Нестор врешті розвертається до неї, позирає хитро-хитро.

— Погуляємо?

Ярка киває з розумінням, насилу стримуючи єхидну гримасу. Цікаве життя у Нестора, хоч як глянь!

Пан Балясний виводить гостю через чорний хід; на відміну від парадного, тут чистенько підметено, а біля дверей лежить килимок з написом «welcome». Нестор зачиняє двері на древній висячий замок, тоді підтюпцем перебігає вулицю, киваючи на стежину просто за сріблястим монументом.

— Підемо через школу. В смислі, через кладбіще.

Ярка скептично гмукає.

— Ви певні?..

— Там зараз нікого немає, — зглянувшись, пояснює чільний вістівчанський змовник.

Ярка приречено зітхає. Здається, екскурсії таки не відкараскатись. Втім дуже скоро гостя визнає: це місце й справді варте уваги. Нестор веде її через порослий бадиллям шкільний двір, межи іржавих турніків та загрузлих в землі покришок; якраз уже повертає на вечір, і тіні стеляться синіми хідничками — ось рама футбольних воріт, ось — рештки тренерської вишки, і ось раптом — кам’яні хрести, здебільш похилені, а часом — розбиті. Ярка спиняється коло найбільшого, намагається прочитати вибитий на камені напис. Вдається розібрати лише кілька слів «…блаженной памяты 782… генваря»; Ярка ніяково смикає плечима, ловлячи на собі схвальний погляд супутника.

Створивши, здається, належний настрій, Нестор починає розповідь.

— Не знаю, чи й правда хто убив Приймака… — пошепки мовить він. — Но кажуть люди, не своєю смертю вмер…

— Так-таки не своєю… — заохотливо мимрить Ярка.

— Да-да! — твердить Нестор. — Ну бо чого б то іще — скажіть! — гуляв селом його неупокоєний привид?

Ярка різко спиняється, ледве не наскочивши на чергову історичну пам’ятку. Цього ще бракувало!

— Привид?!

Відзначивши Ярчину обурену інтонацію, Нестор гмукає.

— Ну, сам я не бачив. Але кажуть — пропав Приймак, нікому нічого не сказавши, а вмісті з ним вєлік його пропав… вєлосіпєд. У нього ще такий дзвіночок був особливий, вся дітвора за ним бігала — такий, знаєте… телень-телень, іще на дверях, бува, такі штуки вішають…

— «Музика вітру»? — здогадується Ярка.

— О! — тішиться оповідач. — Так от, кажуть, що темними ночами бува чути той дзвіночок… а самого вєлосіпєда — не видно…

Ярка розсміялася б, але раптом пригадує — не темної ночі, але просто посеред білого дня, неподалік Ганиччиної хати — незвичний той мелодійний дзвоник…

— Ну то може просто хтось поцупив ровера? — відігнавши раптовий пострах, пропонує версію.

— Може, — розчаровано зітхає Нестор. — Но чого було красти? Аби їздити вночі на пустир?

— На пустир?

— Та баба Федора бачила, — змовницьки шепоче краєзнавець, — якісь вогні на пустирі біля холмів. І дзвоник якраз тоді чули!

Розкішно, тішиться Ярка. Повний оберемок нісенітниць. Воно, звісно, і не з такого нині новини робляться, але все ж таки…

— А все ж таки, як гадаєте, — наполягає вона, — хто би міг Приймака того порішити? Таке, наче, не всі його тутки любили…

Нестор блимає загадково.

— Не всі, це правда. Но ви думаєте, його не шукали?

А і справді…

— А хто? Родичі?

— Родичі, — киває Нестор. — Саня, молодший брат… Ну тоді, хто іще? Толік з Приймаком в школі дружив, но тепер спився… Ще якісь Приймака друзі з города приїжджали — і то такі, звиняйте, гм… Та і міліція, ясне діло, шукала.

— Не знайшли? — зітхає Ярка.

— Не знайшли! — гордовито киває краєзнавець. — Зате гляньте, яка красота!

Дерева довкіл цвинтаря розступаються, мовби за чарівним велінням, і Нестор із гостею опиняються на вершечку похилого пагорба, звідки видніється вечірнє, молочне майже, плесо і жовта риска піщаної коси.

Ярка спиняється, заворожена краєвидом, рівно ж як і рейвахом у власних думках. Що ж це… привиди, вогні, дзвіночки… Як із цим, люди добрі, працювати?!

— «Отамо, на самому розі», — наспівно цитує Нестор, — «над морем, де вічно лютує сивий бурун…».

Сам ти — сивий бурун, пирхає до себе Ярка, — це ж треба такого наплести! Аж раптом погляд її спиняється на… е… на буруні просто посеред молочної гладіні. Чорна хвилька, а потім іще, іще одна!

— Що воно таке?

— Дельфіни! — радіє Нестор.

Попри тяжкі свої думи, Ярка раптом відчуває хвилю забутої дитячої втіхи. Ось ніби щойно пливли із татком на катері, наввипередки з чорноморськими дельфінами… І все було тоді чудово, усе було сповнене щастя. Про майбутнє не хотілося думати, про майбутнє хотілося тільки мріяти…

Ярка зітхає, відвертаючись. Дитина в ній ніде не пропала. Її голос був завжди найсильніший.

Може й справді в тому річ? Ти просто прагнула залишатись дитиною, бо знала цю роль найкраще і добре затвердила всі її вигоди? Адже ж помиляються ті, хто думає — дитина безпорадна, неспроможна ані захистити себе, ані домогтися бажаного. Ні, межи дітлахів якраз досхочу тиранів та маніпуляторів — слабший не вибирає, слабший просто-таки мусить користатися іншими, інакше він не виживе.

Щось навіть поважне та погордливе є у тому, аби керувати старшими та більшими за тебе. Хай метушаться, хай вигадують, як тебе, голосистого, вколошкати… Хай почуваються винними, бояться за тебе, радіють твоєму успіхові… А ти — от у чому найбільша втіха! — ти не мусиш дбати ні про що, бо всі ті дорослі клопоти — аж ніяк не твоя біда.

Гарно бути дитиною. Дитині не потрібна совість.

От тільки ти — давно вже не дитина. Чи знаєш, що буває, як віддати своє сумління на відкуп іншим? Одні тирани казали своїм солдатам: «я звільняю вас від химери совісті»; «партія — ось твоя честь і совість», — твердили інші. А і дійсно, як сумління твоє деінде, то вже й не болить, а рука тим часом спокійнісінько тисне на гашетку чи повертає газовий кран. То що, гратимеш далі?

Чи, може, все ж таки припиниш цяцькатись?

— Мені потрібен цей контракт, — тихо каже генеральний.