Впали мости

- Слухай, ти сексопатолог, я в недоумінні. - розвела я руками в сторону.

- Панянка до мене прийшла в святому переконанні, своєї ущербності і фригідності. Секс у неї з чоловіком відбувається так, він спускає штани, робить кілька рухів і після цього шпирить її, що вона колода в ліжку. Вагінальний оргазм вона не може відчути, а ще у неї при цьому, хто б міг подумати є больові відчуття. Я не розумію є ж інтернет, це ж не махрове середньовіччя. Чому жінки таке з собою роблять? Чому вони так не знають своє тіло? Що навіть не знають, що вагінального оргазму взагалі не існує. Чого нехтують собою? Чоловіки теж саме, лазять же по порносайтах, на що тільки дивляться?

- Ладно не кипипятись, все ж не може бути таким поганим?

- Від 30 до 40 % жінок, взагалі не відчувають оргазму. - хлопчина, що приніс нам замовлення, при цих словах густо почервонів, щось пробурмотів і швиденько розклав наше замовлення. - А 60 % подружніх пар, взагалі не знають про ерогенні зони один одного. Ні, ну природа звісно нагородила прагненням чоловіка, до оргазму, так як це є рухомою силою, що бориться навіть з таким могучим фактором, як природна лінь. Чоловіки завдяки оргазму стають батьками. А жінки вагітніють незалежно від того, що вони почувають в ліжку оргазм, чи нестерпну нудьгу. Так, що мудрі вчені все ще продовжують вгадувати навіщо жінці оргазм. Але в цілому статева неграмотність чоловіків, лінь, недосвідченість взагалі призводять до того, що жінки перестають бажати сексуальних відносин. Так, що дрімуче невігластво наших дорогих громадян уже просто лякає.

- Ти поїж, а то я вже тебе теж починаю лякатися.

- А. Просто накипіло. Мало того, що для того, щоб отримати оргазм жінці потрібно зберегти ряд умовностей, довіряти партнерові, розслабитися, мати хороший емоційний стан, ворох проблем тому не сильно сприяє, то його ще просто треба вчитися отримувати. Ладно я можу довго про це говорити. Давай про тебе. Ти як?

- Чудово. Навіть кілограми набираю по плану. Життя люблю. І мій стан вагітності мені подобається.

- То природно. - посміхнулася вона.

- А що твої відносини з Матвієм?

- Живемо дружно й мило.

- Ти йому, щось підсипаєш? - виразно повела вона бровою в недоумінні.

- І це я чую від тебе? Ти ж мені, як дурній видрі розповідала усі принади сімейного щасливого життя. І от сокиру війни закопано, відносини з чоловіком заведені, а тебе такі сумрачні думки на мій рахунок.

- Я рада, дійсно дуже рада. - посміхнулася вона. - То як твої відносини з чоловіком?

- Гормони йому зраділи, але іноді бісить своїми носками, які по всій квартирі валяються, розсіяністю, вчора він мені чай робив, а собі каву, то в свою чашку він висипав і чай і каву, мені ж він залив водою сиротливого лимончика з листочком м’яти. І запідозрив, що там щось не так, тільки коли почав жувати листочка від чаю.

- Видно був зосереджений на думках про велике. - посміхнулася Вікуся.

- Боюсь навіть розмір того великого уявити. Але іронічна сторона мене стверджує, що попри радощі сімейного життя, добровільно в нього я б не влізла. От жила я собі саменька уся така, сама собі належала, на сніданок могла зїсти шоколадку і запити її кавою і бути при цьому усім задоволеною, а тепер у мене буде дитина, є чоловік з своїми набором кісток в шафі і проклятуща кицька, штирить мене від цього всього.

- То всіх іноді штирить. Але то минає. Над відносинами треба працювати, розуміти, поступатися і просто любити. А ми іноді такі зайняті, що й жити забуваємо, а ще радіти відчувати і насолоджуватися. Відчувати лагідні промені сонця, що сходить , насолоджуватися смаком гарячої кави на губах, радіти посмішці коханого чоловіка і бути щасливими дивлячись на своїх дітей. Але іноді ми ж тільки і бачимо, що не заслонену штору, гарячу каву, дурнувату либу, розкидані іграшки і розписані шпалери. Так, що все залежить від нашого сприйняття.

- І чому через 15 хвилин спілкування з тобою, я себе починаю почувати всесвітнім злом? - Її слова мене збентежили і розчулили

- Тому, що життя треба любити і насолоджуватися кожною його хвилиною, бо вони безцінні, а не дихати, ходити, їсти і вмерти. Важливо його проживати, а не оглядаючи назад не розуміти як це тобі вже під сорок, а де поділися роки, ось же тільки школа була, мрії, плани, вуз, робота і 40 і пустка бо рутинна робота, якось не входить в ті речі, про які ти згадуєш перед смертю.

- Подруго, ти штормиш корабель моєї впевненості в житті. Годі мене залякувати роками і пустим життям. І пам’ятаю я чудові моменти мого життя, які закарбувалися в подорожах, морі, горах, річці, замках, церках, костьолах, синагогах, соборах, слухай, а я їх дійсно всіх багато бачила на своєму віці. - задумливо сказала я і ми обидві розсміялися.

- От і можеш сказати дякувати мені, за те, що я тебе возила по всім цим чудовим місцям, а ти ще мала дурість впиратися.

- Знаєш, як важко буває виповзти з своєї нірки і поглянути на цей великий світ.

- Знаю. Тому тільки і п’ю заспокійливі, коли всіляка тля безхребетна мене доводить до бажання переховатися від цього світу в пеклі.

- Це сподіваюся флер світлої туги говорить? - З занепокоєнням запитала я.

- Навіяний важким днем. - посміхнулася вона. - Давай по домам, мене там два чоловіка чекають.

- Мене лише чудовисько хвостате і зайнятий Матвій.

- Чого ти тут ходиш? Ще мені жебрати розпочни. - почула я злий пронизлий голос жінки, коли ми з Матвієм вийшли з супермаркету. На нього і обернулася. Дорідна продавчиня лементувала на дідуся в капелюсі і старенькому пальто в таких великих окулярах і з паличкою в руці.

- Та я хотів запитати скільки один тюльпан коштує? Не кричіть будь-ласка.

- Ходют тут всякі клієнтів мені відлякують. - не вгамовулася вона.

- Так скільки коштує. - наполіг він.

- Тридцять гривень. - гаркнула продавчиня.

- А може знайдеться квітка за 15? - Тремтячими руками він витяг гроші. А вона сердито почала перебирати квіти. І витягла якусь примяту квіточку видерла у нього гроші в тикнула ту йому нещасну рослину. Мною почало колотити і по щоках покотилися сльози.

- От сука. - проричав Матвій і кинувся до продав чині.

- Що ви собі дозволяєте. Скільки ті квіти коштують ? - рявкнув він. Я підійшла слідом уже просто ридаючи, біля нас миттю утворився натовп. Матвій витягла 500 гривень.

- То вистачить за всі? - онімівша жінка кивнула. Він забрав квіти і підійшовши до дідуся віддала їх йому.

- Візьміть будь-ласка.

- Та не треба. - злякано сказав він.

- Треба. - захлинаючись слізьми сказала я. - Треба. Бо найперше людиною потрібно залишатися, а не бездушною скотиною.

- Дякую. Сьогодні рік, як померла моя дружина, а пенсії не вистачило. Ні. Ви не плачте. Чого ви? - говорив до мене дідусь, а сльзи тільки котилися і спинити їх я не могла. Матвій з дідусем підвели мене до лавочки і посадили. Люди довкола обурювалися поведінкою жінки, вона щось невнятно бурмотіла, потім забрала залишки своїх квітів і пішла, я бачила це все застеленими слізьми очима.

- Мелані, спокійно, дихальні вправи, пам’ятаєш. Йога то святе, подихай, а я зараз водички тобі принесу. - і він кинулася до кіоску.

- Дівчино, та не плачте ви. - з розпукою сказав він, але і в його очах стояли сльози.

- Я зараз не буду більше плакати. - а сльози покотилися ще рясніші.

- Вам не можна. Ви ж дитину чекаєте. - тепер уже більш стурбованіше говорив він.

- Я знаю. Вибачте. Просто це…це…це не дуже красива ситуація. Так не можна. - говорила я в ніс, ковтаючи сльози. - Вона не мала права себе так вести.

- Меланія, давай попий водички. - простягв мені відкручену пляшку Матвій. Дідусь сидів з букетом і з тривогою дивився на мене. З не меншим хвилюванням на мене дивився Матвій. І я почала потихенько пити воду. Матвій дістав паперову серветку і як малій дитині витер мені лице.

- Ну, все, все. Годі вже.

- Так, я все нормально. - хриплим від сліз голосом відповіла я.