Балакучий згорток

— Ну, добре вже, гаразд, — погодився Венслідейл і поквапливо додав: — Не я сам, звісно, бо в мене радикуліт, але можна буде випробувати її дію на котромусь із садівників.

— Хвалити Бога, — зітхнув Папуга. — Нарешті ти спромігся на розумне слово.

— Коли ви її принесете? — поцікавився Венслідейл. — Мушу зізнатися, я вже чекаю цього З НЕТЕРПІННЯМ. Ви тільки уявіть, як це буде ЗАХОПЛИВО, якщо трава подіє. Усі ми станемо у п’ятдесят разів хоробріші! Ух-х, просто голова йде обертом, як тільки подумаю про це.

— Ну, досить, не захоплюйся над міру, — сказав Папуга. — Нам ще треба її знайти.

— І ось тут я можу стати тобі в пригоді, мій дорогенький Папуго, — натхненно промовив Венслідейл. — Можна мені піти з вами та допомогти збирати траву? І ви, скажімо, будете її зрізувати, а я складатиму в кошики чи, може, щось подібне?

— Ми залюбки взяли б тебе, — сказав Папуга. — Ми будемо просто щасливі! Зрештою, нам справді знадобиться підмога з огляду на те, де росте рута.

— А де ж вона росте, друже? — поцікавився Венслідейл.

— На галявині посеред Мандрагорового Лісу на острові Вовкулак, — лиховісно промовив Папуга.

— Ой-ой-ой! — раптом заверещав Венслідейл, згинаючись навпіл і хапаючись за поперек. — О, моя спина, я вмираю! О, які муки, о-о-о-о!

Не вгаваючи ні на мить, із криками та зойками він доплентався до дивана й ліг, а на чоло собі поклав мереживну хустинку.

— Ох-ох-ох, — простогнав нещасний. — Ох, мій дорогий Папуго, які муки, який біль! Ти бачиш перед собою підкошеного хворобою страдника горностая, якому вже, мабуть, недовго залишатися на цьому світі. Ой-ой-ой, і страшно подумати, що мій радикуліт так розгулявся саме тоді, коли я міг стати тобі в пригоді! О, як мені соромно. О, як болить! О, як я страждаю! Я вмираю!

— Та помовч уже нарешті, — обірвав його Папуга. — Я тебе надурив. Ми не розраховували, що ти підеш із нами.

— Ні? — зрадів Венслідейл і сів на дивані, ще й досі із хустинкою на лобі. — То ти просто пожартував зі мною? Тоді це дуже несимпатичний жарт, мій любий Папуго, мушу тобі сказати. Насміхатися з чужого радикуліту, особливо під час гострого нападу, — це дуже брутально і жорстоко.

— Не страшно, переживеш, — весело промовив Папуга. — А тепер, оскільки ти надто хворий, щоб пригостити наш чаєм, ми вже підемо.

— Любий друже, — прошепотів Венслідейл, — за звичайних обставин я був би щасливий пригостити тебе чаєм, але ти привів цих здоровенних… здоровенних… істот. Вони ж випхають із дому й нас самих. Не уявляю, як ти можеш всюди водити їх за собою. Як ти казав, вони називаються?

— Діти, — сказав Папуга, — знаєш, такі маленькі люди.

— Ти хочеш сказати, що вони ще більші виростуть? — перелякано вигукнув Венслідейл. — Мене від цього просто дрижаки б’ють. Не знаю, хто захотів би їх тримати в домі — хіба хтось має ДУЖЕ великий будинок.

— Ну, гаразд. Як би там не було, дякую тобі за все, — сказав Папуга, попрощався і приєднався до Етельреда з дітьми. Вони підійшли до того місця, де чекали єдинороги, осідлали їх та поїхали.

— Що ж, — підсумував Папуга, коли вони рушили в дорогу, — схоже, справа потроху посувається. Ми заручилися допомогою єдинорогів, а це вже не нічого. Якщо ж рута подіє, то до нас приєднаються і горностаї, а це теж неабищо. І ще я пропоную зараз заїхати до грифонів — нам якраз по дорозі. Їх загалом близько п’ятдесяти. Це спокійне працьовите плем’я. Якщо ми заручимося їхньою підтримкою, це буде вже чималий успіх.

— А які вони, ті грифони? — спитав Пітер.

— Ну, — мовив Папуга, — на мій погляд, доволі симпатичні створіння: тулуб лева, а голова та крила — як у орла; до речі, крила у наших грифонів суто декоративні, звичайно, літати вони не можуть. Колись грифони мали пурпурове забарвлення, але наші швидше барви піску. Як я вже казав, вони лагідні та працьовиті, головне їхнє завдання — добувати й накопичувати золото. Золото має для них величезне значення: розумієте, з нього вони роблять свої гнізда. Так, без золота грифони вимерли б.

— І більше нічого вони не роблять? — спитав Саймон.

— Ні, — відповів Папуга. — Вони добрі, поважні хлопці, але практично цілком позбавлені почуття гумору. Бачите, коли Г. Г. започаткував Міфологію, грифони вже майже вимерли, і нам ледь вдалося відшукати три пари — лише три! — у Швейцарських Альпах. От вони й прибули сюди та заснували колонію. Вони розробляють єдине у Міфології родовище золота й роблять це надзвичайно вправно.

Поки вони собі балакали, єдинороги перетнули вузьку ущелину, порослу змішаним лісом із пляшкових і коркових дерев. І ось ущелина плавно перейшла у відкриту маленьку долину. Перед очима в дітей постало незвичайне видовище. По лівий бік долини у скелі було прорубано безліч тунелів, що вели вглиб — очевидно, це були шахти: безперервна процесія вагонеток, які пірнали в тунель порожніми, а виринали на поверхню навантажені до самого верху великими лискучими шматками золотої руди, свідчила про це. Вагонетки добігали до центру долини, а там на велетенських багаттях булькали і клекотіли сім гігантських казанів.

Як тільки наповнені вагонетки під’їжджали до казанів, троє грифонів лопатами скидали туди золото, й воно миттю плавилось. З іншого боку ще троє грифонів загрібали рідке золото черпаками, схожими на великі ложки з довгими ручками, і виливали його у форми, схожі на цеглини. Коли золото застигало та твердішало, ще троє грифонів витягали бруски з форм, складали їх у вагонетки та везли до велетенської печери, розташованої по правий бік долини. Тут, імовірно, був неоціненний золотий склад: вхід охороняли аж дванадцять грифонів, котрі лежали обабіч непорушно, мов статуї, і тільки пильно стежили довкола своїми гарячими золотими очима.

Ледь один вартовий вгледів невеличку кавалькаду єдинорогів, як одразу сів, розправив крила й тричі протрубив у тонкий золотий ріжок. Усі грифони негайно полишили свої справи та обступили прибульців, а з шахт почали підходити все нові й нові грифони, вкриті іскристим золотим пилом. Невдовзі діти стояли в оточенні приблизно п’ятдесяти грифонів. Вони готові були погодитися з Папугою щодо зовнішності цих істот: ті справді були гарні — завбільшки з дуже великих собак з тулубом лева і в лев’ячій шкірі барви піску. Великі орлині голови, яким надавали грізного вигляду міцні вигнуті дзьоби, все-таки викликали симпатію завдяки виразним великим очам. Крила свої грифони час від часу здіймали над головою, розправляли і сплескували ними, як це роблять хижі птахи.

— Доброго ранку, доброго ранку, золотошукачі грифони, — звернувся до них Папуга, коли всі зібралися. — Я привіз вам вітання від Г. Г.

Грифони всі як один відповіли низькими розкотистими, як у левів, голосами:

— Доброго ранку! — і виштовхнули наперед оратора.

— Ми є страшно раді бачити вас, герр Папуга, — промовив він глибоким басом.

— Є! Так є! — хором вигукнули грифони, киваючи головами.

— Ми чули, що василіски вбити вас і Г. Г., що ви двоє є вбиті, й ми були дуже сумні, — вів далі оратор.

— Ми обидва — як бачите, і я, і Г. Г. так само — при доброму здоров’ї, — сказав Папуга. — Єдине лихо — василіски зробилися зовсім некеровані.

— То є дуже погано, — сказав грифон. — Василіски не мають некеровані бути зовсім.

— Звичайно, — продовжував Папуга. — Але вони, до того ж, викрали Великі Книги і тримають їх у своєму замку. Ми збираємося відібрати Книги — я разом із оцими дітьми.

— Друзі герра Папуги є наші друзі теж, — сказав грифон і вклонився.

— Василіскам треба дати добрий урок, — вів далі Папуга. — Ми не можемо дозволити їм керувати країною. Вони вже відкладають по одному яйцю на день. Хто знає, чим це скінчиться?! Наступним кроком може бути заборона на використання золота для будування гнізд.

— Що? — рикнули грифони в один голос. — Ми не є на то згідні.

— Отакі-то справи, — підсумував Папуга. — І власне цьому ми намагаємось покласти край. Ми вже заручилися підтримкою єдинорогів та жаб, а також горностаїв, і тепер хотіли б знати, чи можемо розраховувати на вашу допомогу?