Страница 20 из 39
— Агов, — гукнув він вартовим, — прокидайтеся! І це називається вартові? Та я вже давно міг підповзти й подушити вас обох.
Василиски, щойно почули його голос, підстрибнули та виструнчились, та коли роздивилися, хто це, знову розслабилися.
— А, це ти? — прокаркав один різким грубим голосом, схожим на гарчання пса, що гризе кістку. — Чого ти хочеш, жабо дурнувата?
— По-перше, я хочу, щоб ви більше не пащекували, — твердо відповів Етельред. — Прошу притримати язики у своїх потворних рилах, бо я, власне, прибув сюди зі спеціальним завданням від самого Шефа, зрозуміли? Якщо не вірите, можете зійти нагору та спитати його. Хоча цього я б вам не радив, бо він зараз у паскудному настрої — бушує, наче вулкан.
— А чого це він? — тривожно перепитав вартовий. Вочевидь, коли Головний Василіск гнівався, перепадало всім.
— Це все через Г. Г., — відповів Етельред. — Так-так: річ у тім, що Г. Г. планує всім нам помститися.
— Цікаво, як це? — глузливо посміхнувся василіск. — Ми всі його Книги тримаємо тут. У нього не лишилося жодного заклинання.
— Це добре, — зловтішно сказав Етельред, — але якщо він не знає жодного заклинання, то як же йому вдалося загасити місяць?
— Загасити місяць? — луною відгукнулися вартові.
— Ага, — підтвердив Етельред, — не вірите — вилізьте на замкову стіну та самі подивіться. Тому-то ваш Шеф і перелякався на смерть, авжеж. Тому-то й послав мене сюди шукати місячні заклинання у Великій Книзі Заклинань, і тому-то я не маю часу стояти тут із вами та базікати. Відчиніть-но ці двері та дайте мені зайти, бо інакше отримаєте на горіхи від шефа.
— Аякже, аякже, — поквапливо погодився вартовий, зняв зі стіни здоровенний ключ і відімкнув двері.
— Добре було б, якби ви обидва теж пішли зі мною та трохи допомогли, — підказав Етельред.
— Зараз, зараз… — закивали вартові й слухняно пішли слідом, коли він пострибав у темницю.
— Добре, — сказав Пітер, — Пенні, ти залишайся тут, поки вартові не кинуться за манекеном.
Хлопчики відчинили двері та спритно викотили двійника Г. Г. в коридор так тихо, як тільки могли. З темниці чути було, як Етельред всіляко намагається затримати вартових на місці.
— Так, ти тримай мого записника, а ти тримай мій олівець, — командував він. — Загасити місяць — то серйозна справа. Наступного разу, уявіть собі, він візьме та загасить сонце — отоді вже нам перепаде, га?
Швидко й обережно близнюки встановили манекен там, де починався спуск і де найлегший поштовх міг би зрушити його з місця — на прогулянку вниз коридором. Тоді Папуга зайняв своє місце у нього на плечі.
— Ну, все, — шепнув він, — повертайтеся і ховайтесь.
Тільки коли хлопчики зникли з очей, Папуга розправив пір’я та прочистив горло.
— Любий мій Папуго, — промовив він, неперевершено імітуючи високий голос Г. Г. — Сьогоднішнє вимкнення місяця — лише перший крок у моїй війні проти василісків.
— Еге ж? — сказав Папуга своїм справжнім голосом. — А який же буде наступний крок?
— Ого! Орли! Присягаюся шкарпетками і капелюхом! — пронизливо крикнув Етельред із темниці. — Дивіться! Це ж сам Г. Г. власною персоною! Хапайте його! За це обіцяно підвищення по службі, купу медалей! Шеф вас любитиме, як рідних. Мерщій, мерщій!
Вартові спантеличено озирнулися й побачили того, кого мали прийняти за Г. Г., — він стояв у коридорі з Папугою на плечі. За якусь мить вони вже отямилися від шоку. І тоді з переможними криками кинулися вперед.
— Стережися, Г. Г., тут василіски! — застережливо зойкнув Папуга, нібито з переляку, і злетів з плеча двійника та підштовхнув його лапами, як і планувалося.
Двійник повернувся кругом і покотився вниз коридором, набираючи швидкість. Довга мантія волочилася по землі, так що коліщаток зовсім не було видно й складалося враження, ніби це справжній Г. Г. біжить щодуху, рятуючи своє життя. Василіски лишилися позаду. Вони аж заґелґотіли від нетерплячки, прагнучи схопити Г. Г., штовхаючи один одного, й собі кинулися навздогін.
— Усе чисто! — гукнув папуга. — Мерщій!
Діти перетнули коридор і забігли в темницю, де на них чекав Етельред.
— Уперед, — гукнув він, — шукайте свої нещасні заклинання, а я тут попильную василісків.
Він пострибав із темниці в коридор і далі, слідом за вартовими, яких уже й слід прохолов.
А діти відразу побачили Великі Книги Врядування, по шість футів заввишки й по три завширшки кожна, виготовлені з найтоншої тисненої шкіри, оздобленої вишуканими пурпурово-золотими візерунками. Кожна книга лежала на дивовижної краси золотому столику, інкрустованому сріблом.
— Вітаю вас, Книги, — з любов’ю промовив Папуга. На превеликий подив, книги відгукнулися мелодійними голосами, схожими на голоси трьох маленьких бабусь:
— Вітаємо тебе, Папуго, як ти там? — відповіли вони. — Дуже приємно знову тебе бачити. Ти збираєшся нас врятувати?
— Ще не зараз, — сказав Папуга. — Ми готуємося тебе порятувати, моя кохана балакуча бібліотеко. Але зараз ми прийшли по заклинання проти василісків — будь ласка, Книго Заклинань!
Діти знову здивувалися, коли Книга з написом «Се Є Велика Книга Заклинань» розгорнулась і почала перегортати сторінки, бурмочучи сама до себе:
— Василіски… василіски… Так відразу й не пригадаю… Василіски… Звичайно, я можу помилятися…
— Я прошу, швидше, — сказав Папуга, — вартові можуть повернутися будь-якої миті!
— Я стараюся допомогти тобі якомога швидше, — з готовністю промовила Книга. — У мене друк тільки з одного боку. Зараз я подивлюся… Василіски… Василіски…
Діти разом із Папугою мучилися невідомістю. Не могли навіть приблизно уявити, скільки часу манекен Г. Г. зможе відволікати увагу вартових, і аж ніяк не бажали попастися сердитим розчарованим василіскам, коли ті повернуться.
— Ага, є, маємо, — задоволено вимовила Велика Книга Заклинань. — «Заклинання, що порятують вас від василісків».
— Ти готова записувати, Пенелопо? — спитав Папуга.
— Так, — відгукнулася дівчинка.
— Тоді починаємо, — сказала Книга.
— «Засіб порятунку від василісків. Василісків винищують горностаї. Горностая приносять до лігва, де на дні, в глибині, ховається василіск, адже нема отрути без протиотрути, не існує лиха, на яке нема ради. І коли василіск набачить горностая, то втікає геть, а горностай його наздоганяє і вбиває, позаяк укус горностая смертельний для василіска, але тільки тоді, якщо горностай перед тим встиг скуштував рути — і не раніше. І проти цієї зарази горностай спершу куштує траву рути. Він набирається сили від соку цієї трави. І тільки тоді горностай нападає на василісків і перемагає цих ворогів».
— Що таке ота рута? — спитав Пітер.
— Це має бути такий вид рослин — я так думаю, — відповіла Книга Заклинань. — Зрештою, подивися в Словнику.
Великий Словник розгорнувся й зашелестів аркушами.
— Поглянемо, поглянемо, — бурмотів він… — Руда, рудий, рука, рум’янець, руно, рура, русалка, русло, рута… — ось воно: «Пахуча рослина, кущ із перисто-розсіченим листям і зеленаво-жовтими квітками, символ жалю, каяття або співчуття». Тепер слід подивитися в Довіднику лікарських трав, де вона росте.
Довідник Лікарських Трав Гепсібара почув це, також сам розгорнувся й почав перегортати сторінки.
— Ой, та рута, рута… — примовляв він. — Ось, будь ласка: «Рута в країні Міфології росте лише на галявині Мандрагорового Лісу, на Острові Вовкулаки, серед Співучого Моря».
— Чудово, — сказав Папуга. — Ти все записала, Пенелопо? Добре, Г. Г. напевно знайде в цьому якийсь сенс. До побачення, Книги, чекати лишилося недовго — ми вас врятуємо.
Аж тут двері розчахнулися й до них ввалився засапаний Етельред.
— Ану, рухайтесь! — видихнув він. — Ті вартові вже напірналися за Г. Г. й тепер повертаються, змоклі до нитки. Вони люті, як чорти, — до них нарешті дійшло, що їх одурили. Нам треба чимшвидше вшиватися звідси.
Усі вибігли з темниці — й раптом побачили, як по коридору від рову наближаються двоє мокрих вартових. Щойно василіски вгледіли дітей, відразу видали моторошний, пронизливий крик, що тисячоголосою луною відбився від стін підземелля та мало не оглушив Пенелопу й хлопчиків.