Сталінка

А за тим, по втечі, ніхто довго не бачив неба; Йона водив їх болотами, мочарами, серед якихось попелищ — скільки їх померло, скільки вижило? У полудень вони наткнулися на великий кам'яний цирк, наповнений водою; сонце червоною цівкою розпливалося по рівнинах, чвиркало зеленим, молодим соком виноградників; Йона припав на коліна, укляк, потому витяг затрьопану книжечку, перехрестив нею в повітрі; мовив: «Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь», — натовп нехитро повторив молитву, й одне по одному почали збиратися до озера. За годину налагодили пліт, і Йона, виспівуючи псалми, повів навмання хиткий корабель; а може, й не навмання? — звідки провідаєш, що у людини на думці, коли вона так давно не бачила сонця: «…попливеш ти пустельними берегами, а вони не видаватимуться пустелею, й тільки серце щемітиме од радості…» Третього дня померло ще двоє; Йона не піддавався на умовляння звернути з дороги і таки попросити допомоги у влади; блідо, мертво зціпивши уста, що аж біліли од напруги, переконливо — година в годину — роз'яснював, що буде, якщо вони звернуться по допомогу. Та вночі помер ще один, майже підліток — Йона відчитав молитви; по закінченні церемонії люди загрозливо стискали кола; Йона махнув рукою: «Робіть як надумали», — кинув їм зброю, висадив біля найближчого, забілілого у вишнях поселення — «хай вам Бог помагає» — «і тобі, Йоно, вибач, коли що не так».

Другого дня над безмежжям сірої води зависла комаха гелікоптера; люди, що лишилися з Йоною, потривожено підняли голови: «Казали, що треба на літняк повертати. А тепер он мусора». — Позаяк гелікоптери висіли в чистому небі якусь хвилину, а потім полопотіли лопатями упродовж якогось селища і далі зникли — видно — до моря; Йона роздув лошаком ніздрі — море було поруч. Десь засвічувало, темніло в голові — пам'ять повертала, відмивалася хвилями наступних днів; вони — п'ятеро — уперто гребли дошками, більше скрадаючись уночі, а по ранках розпалюючи ріденьке вогнище, де шкварили на шпичаках гриби, дріб'язок риби, зрідка потрапляла якась птаха. Дні уподібнилися до днів — травень уже запав половини, але вони, як завжди, бачили мало сонця; троє не витримало й пішло. Останній чоловік не покидав Йону до кінця місяця, а потім, як тільки відчув солоний присмак моря на губах, заворожено якось усміхнувся: «Ну, все, брат. Пора. Якщо хочеш, то можеш зі мною. Контрабанда невелика, але прокормитися можна. Женим, якщо…» — «Дякую». — «Ну, як знаєш», — сонце прорвало клубки бавовняних хмар, помело легким вітром; «бриз» — ляпнуло у Йони в голові. «Не хотіли мене возити паротяги, значить, поїдемо на пароплаві», — другого місяця втечі він вийшов на дорогу, поминув здивованих бабок, що тягнули на мотузку кіз, і зник у порту. Вітер ворушив старі газети; полудень снував білу павутину серпанку; крани повільно повертали стріли, невпопад мотаючись чистим небом; миром снувало тепло.

«Слушай, курчавий… — Горік перевертав у роті язика, — во как забалакала мені баба Марфа мозки, то не почув навіть біди… хоча, как би ето сказать, не того я хотів, понімаєш, не того хотів; не того… — Горік скреготнув зубами, ударив кулаком по стегну; мурий світанок моргав за вікнами. — До мене навіть не дахаділо, що моїх савсєм нема, що і Сьо-Сьо жмур, і тільки оце через скільки років стали вони пригадуваться, як у попелі лежить баба задушена, а Сьо-Сьо реве, повзає, поплутаний у чорні простирадла та занавіси, но не в цьому діло… Ранок той отут у меньо, — він ляснув по гирлуватому загривку, — Султан уламував нащот работи, разом работать, значить; сам повинен понімать — виходу ніякого. Як не крути… Довго той Султанішка заганяв мене в кутка, усіх моїх прибрав, і Гліцерина прибрав, і Пепса прибрав, Передєлмешку, один Боцман — стукач стукачем, підер лідером… А купив-то, чуєш, Нілкою, простою халявою купив, але то вже пшик… Вона не вернеться, бо звідти не вертаються, то й не треба, не по мені то все, а туди… туди, звідки Нікандрич сифілітиком приповз, я хрен дамся. Просто ти мене повинен понять, що я вірив у те діло, а коли віриш, та ще й ростеш у тому ділі, то…» — Горік умовкав і, видавалося, щось шукав; Йона спирався на ліктя з думкою: «Так хочуть відшукати втрачений біль…»

По зимі, по смерті останнього правителя, Йона перебрався ближче до Лаври, до монахів, потом та молитвами Добував насущник; під ніч водив пальцем по Біблії, мурмотів про себе псалми, відтак, вуркнувши животом од гарячого спомину про обід, засинав. А одного дня несподівано прийшов до нього чоловік із порожнім зовсім поглядом, і тільки по рубцю можна було здогадатися, що то Горік Піскарьов: «Слиш, манах, баба-то мая покойніца тоже чітала малітви… а відіш — не спасло…» — повертав голову, добротно, смачно пахтіло од нього горілкою, випраними сорочками; віяло солодким, якимось потойбічним запахом: Йона слухав: як він десятками ґвалтував жінок, дівчат, офіціанток за столом, самозакоханих професорських дурочок, як вони з Султаном клапоть по клаптю прибирали район до рук, перекинулися вже за рік на інший, а він не переставав марити Нілкою, знову ловив дурку якусь, лигався з нею; перемішував він ту розмову зовсім незрозумілою Йоні мовою «не вдасть мєня тянула, а што-то боль-ше било, совсєм… ну, как тєбє сказать: злидні кого хочеш в угод загонят… а мені праздніка для душі хатєлось…» — тут Йона нічого не розумів, лише співчутливо кивав головою, а дрібненький, мов горобець, Микитка, що готувався до постригу: «Угаловка. Тьху», — а Йона розповідав — не знати кому й до кого — про зелений острів, котрого насправді не існувало, проте Йона так часто думав про нього, що потроху сам повірив, і під кінець розповіді бачив, як це вражає людей — вони теж вірили, що острів існує. Горік потягував цигарку, калатаючи усіма кістками, гнув свого, немов хотів вивільнити нутро од чогось, а швидше переконати в чомусь самого себе, — хоча б у неіснуванні цього світу; він складав руки на колінах, і Йона бачив довгі, майже жіночі пальці з рожевими нігтями; Йона слухав: як Горік вийшов на головного, на боса, значить, котрого звали між ними Іраклієм. Підхопив він так акуратно під ліктя Горіка — западало на той час, коли йшла пекельна війна між новими кооперативами, новими угрупованнями; коли зависло нове слово «рекет» замість «шмон», щоправда, Нікандрич часто, смакуючи, повторював те слово, — отой Іраклій узяв його, Горіка, попід лікоть, а сам у потертому піджаку, опасистий, до машини проводить, до чорного «мерседеса», довгого, майже на катафалка подібного — «мнє с вами пагаваріть надо било би…» — Горік тільки тупо дивився на нього й не вірив, що оте марудне вивчання людей Султана, розпитування всіх навколо, навіть Світлани, що терзалася нерозділеною жагою до свого рабовласника, виведе його врешті на самого Іраклія: «Хочеш палучіть Ніонілу — палучіш… Токо…»

Від того дня Боцман тільки те й робив, що працював удавкою, а Горік сидів у сусідній кімнаті, солодко слухав тріщання карків. Останнім на чергу потрапив Султан, кричав щось, не пам'ятає Горік, але кричав щось подібне: «Я тєбя в люді вивєл». Якщо по правді, то Султанової смерті він добре не пам'ятав. Забивали його кілками, як майора Сироватка, і в голові знай тримався майор Сироватко: на білому снігу, всохлий, утомлений старий чоловік, що помирав мовчки, тільки харчав від кожного удару… а Султан просився, вужем повзав, хрюкав, доки загостреного дрючка Боцман не загнав йому в горлянку; а потім поночі намацував холодні руки Нілки — бридився невідомо од чого, перевертався на бік; цокотіло у шибку сухе листя, наче чиїсь руки, — «Боже, как спать хочєтся, манах, ах, єслі би ти знал», — і пролежував до світання, щось уперто згадуючи, так, мовби пробивав кригу, сидів осторонь, далеко від усього, одубілий від холоду — хукав, не знаючи, де подіти замерзлі руки; і думав про те, що Нілка ніколи з ним не кінчить, та й не тільки з ним — лежить угорі тепла і не думає ні про що, навіть про Султана, — видно, роєм думок про кращих клієнтів; урешті йому обридли всі ті жінки й це холодне, як лід, тіло; тоді він, Горік Піскарьов, уперше когось пожалів — витягнув куцого «узі» і смалонув чергою по купі оголених тіл.