Сталінка

І він побіг: протилежною частиною міста палахкотіло, звивалося, западалося червоне марево, що переходило непомітно в брунатне. Він біг напрочуд швидко, хутчіше звичайного, але видавалося йому, що сторчма зав'яз у гумовій напівсутені: будинки, кав'ярні, кінотеатри — чорно позлипалося докупи. Тільки місто — наче хто підпалив з-під низу… Він біг, звивисто випнувши розхристані груди вітру, під квадратними прямокутниками вікон, захлинаючись У власних словах, вибиваючи з грудини непотямні крики — уривки фраз, початки, закінчення слів; дощ накрапував; Горіку видавалося, що в утробі переливається саме булькання: вітер утих, задираючи безсило жестиння та черепицю на дахах. Спекота проїдалася десь ізсередини; шипіння губ лише піною змивало утробні голоси. Каламутило мізки. Горік укляк під стіною гастроному, що на початку Червоноармійської, неподалік маленького, затишного букініста, — над головою ревонув, полишив у небі оксамитові сліди військовий винищувач. Тут густою, терпкою осугою майже до ранку витав дух кави. Белькотіння й безглузді слова упали схололою грудкою. Хитнувшись, перевів подих, — ламкими, далекими, вигаслими очима зайорзав низьким небом, що проїдалося червоними загравами. Чвиркнув під ноги слиною — сутінок невагомо кров'янив, уперто налазив на будинки, вищав, перемішуючись із суголосом над головою, аж до нестерпця крутило зуби; він почав мацати ногами простір, щоб помочитися, — майнуло щось подоби думки, мацало тоненькими щупальцями жили, дряпало невидимими дротяними джгутиками: він і не думав тікати; чвалав, уже в цілковитій темряві, переконував себе: на кой чорт мені той Гліцерин і Вовка Передєлмешка; жмури — ніякого толку. І враз його мовби пройняло струмом, мовби одчинилися у світ маленькі дверцята: Містер Пепс Кобиляче Око, котрий так і крутиться, щоб стати на його місце, видав тоді прямо при Гліцерині, там, у підвалі — що Нілка стерво, але якось так хитро сказав те, що пройняло Горіка тільки зараз. Думка запрацювала моторніше; щось ніби навіть утішне кресонуло од тім'ячка аж до паха; небо зайнялося оранжевою загравою, згасло обпало морозом; вітер деренчав, посипував останнім листом — мокре, воно липло на трамвайні будки, кіоски, протяг обдирав лахміття оголошень, стіни домів насувалися; вдарили тихим гуком, дедалі настійливіше повискуючи, мов по живому, рейками, висікаючи дрібні оскалки, сині іскри, шматуючи щільну тишу, вагони: Піскарьов упіймав маленьку постать у вікні, — чиюсь жіночу, ламку фігурку, тремтливу пляму ртуті; вагони вже близько, дроблять повітря, і Горік зайнявся нестямним реготом: здохнути од сифілісу, як Нікандрич, вихаркувати по ранках силікозні легені, занапащені на «Червоному Гумівнику», — кожен удар колеса здиблював клубки пари, що брудно-червоними смугами лягала на стіни, на вікна готелю — ребристого, з поламаними лініями; камінцями з дахів злітали налякані птахи; вагони били, сапали, крутили повітря; йому захотілося тієї жінки за рожевим вікном, дражливо захотілося, замотлошило душу; й бажання начеб підстьобувалось ударами електричок, «думать начал малишонок», у пам'яті заблимали чорно-білими крильцями порнографічні знімки: довгоногі красуні, — у тій пам'яті, що зветься дитинство, — і Вовк закришив емаль на зубах, закричав на чорне громаддя будинків: «Осінь! Осінь! Осінь!» — ридма закусив лікоть; побіг — від Нікандрича, від Передєлмешки, від Гліцерина, повз зашорені вікна, де стрекочуть зелені папуги, а люди премудро сплять, налиті вщерть вином, пивом, ріденьким цейлонським чаєм, набиті, мов капшуки, добродійністю, — але то бульбання, змилок, бо він — Вовк Піскарьов.

Жаль, проте, душив його, слюнявив — людські тіні проснували позаду; він, навіть не обертаючи голови, бачив: негри і молодички в новеньких «вольво», декотрі ще виставляють два пальці, щоб зупинити таксі…

Кутаючись у задубілу шкірянку, він за північ придибав до хавіри вусатої Марфи. У голові начеб прояснилося; пес, забачивши Горіка, підтиснув хвоста; очі у нього потухли, і пес лінькувато задибав на ланцюгу. Закоцюблими пальцями Горік постукав у шибку — один раз, другий, третій; гепнув кулаком. Марфа з'явилася й зразу, з порога: «Що надо? Водки нема. Нема водки», — прямокутний квадрат світла вихопив її скарлючену постать, голі по лікоть руки; Горіку од світла зробилося боляче: «Пусті, старая, я не по водку…» Марфа направду не була рада гостям. «Пусті, старая, ето я, Марії Піскурихи син…» — «Лишенько, Горік, проходь, бо тебе з ніг збилися, шукали, шукали…» — баба клацнула ізсередини замком; Горік потягнувся всім тілом до того отвору, звідки доносилися людські голоси, пахло прокислою брагою, перекинув через плече погляд, ліворуч, через вурловиння чорної прірви, що вже ніби до ранку сочилася, наповнювалася міхурами, а вусата Марфа ставила запобігливо стільця. «На табаретку… Ми таго с ног-то сбіліся шукать, бо Сьо-Сьо ваш, твій братік, бабу задавив і підпалив хату, слабогу пажарніки наїхали…» — «Ти мені того, старая, на карти кинь…» — «Я ж тобі таку ситуацію…» — очі тупо зустрілися з олов'яними очима; притьма принесла гранчака — «на, очухайся» — «дєвку хачу, ту, що Свєтка, в долг, старая» — вусата Марфа ребром долоні зчищала з ліктів якесь брунатне місиво: «Ну, що, чунявий, стоїш, тогда папілі… Токо посиди… От мати твоя…» — «Не ной, старая. В долг…» — «Пожди трохи…» Не наші голоси за стіною тоненькі, «а банабаки, мать їх так, точно, банабаки» — подумав Горік, але вусата Марфа вже повернулася, «падьом, свабодна уже давно, підвезло». Вони ступають із бабою Марфою до напівтемної кімнати. Ляснув вмикач, світло салатними пацьорками нічника полізло з кутка, з-під малюнка про море, щось наче згадалося йому, Горіку, щось напружилося всередині, він навіть ступив до вікна, але почув той страх перед темними вікнами; ступив до ліжка, де в домашньому ситцевому халаті, рожевому, білими квітками по полю, вся із себе біла, домашньо якось духмяна сиділа Свєтка, котру вони зі шпаною ловили поглядами по той бік Васильківської, по-рідному обняла його, теплі м'ясисті губи затулили рота; він навіть не зчувся, як те сталося, а коли вони вранці прокинулися, побачили перший сніг: по ньому до краю урвища розповзалися чорні гади, їх було безліч, чорні, слизькі, вони хутко сповзали із живоплоту, бігли снігом, відтак зникали, не лишаючи слідів; Свєтка затулила рота рукою Горіка, це пойняло його якоюсь люттю, — він став гамселити її по повних, теплих губах; і тут хтось торкнув його за плече — вискнула Свєтка, «Ой, Султанчік…» — вусата Марфа прибирала совочки, скребочки слідом; Султан сів, закинувши ногу за ногу, за ним тупцював Боцман, тримаючи щось у руці, видно, тяжкувате; Султан, оголивши передній ряд зубів, зняв рукавицю: «Давай», — і враз покотилася, схожа на капустину, голова Містера Пепса Кобиляче Око, а ще… Султан поворушив ротом: «Слушай, мнє с табой надо пагаваріть…» — «…» — і вони вийшли на білий сніг; навівало зі сходу, Свєтка скулилась на лежаку, хлюпаючи та розтираючи кров'янку, пробувала дібрати, що говорять мужики, але як на зло вусата Марфа увімкнула програвача і залунав бравурний марш: «А я іду, шагаю по Москвє»; сніг падав і падав.

Йоні марилася біла стіна, прогріта сонцем, — десь ото на весну, коли сніг темно і втомлено, недобитком якогось великого птаха лежить проти сонця, тоненько вистеляючи дух перегною; йому закортіло зирнути, прогулятись обійстям, коли раптом до нього дійшло, що насунув туман — біла суміш мовби розведена молоком — туман щільнішав; Йона поворушився, дивуючись невагомості; зверху голубиними крилами залущало, потягло невимовне щось і лагідне, начеб хто затягнув сумної пісні; Йона ще встиг побачити безмовні обличчя й солом'яну стріху; вокзал шамкотів слизотою, вибивав сотнями підборів, пропечений голубим сонцем, горів купол над головою; і Йоні знову примарилося: щось хапає іззаду, мовби на пса схоже, й отакочки всю спину зубами тисне; люди стають ляльками у цій пароті, розсідаються, чаламкаючи наготовані з дому бутерброди, мовби їм вічність тут гибіти, на цьому вокзалі, і хто знає, чим закінчиться його, Йонине, перебування в окропі людського духу; Йона подумав: «Певно, й дощу не чути, звісно, не чути, як краплі б'ють дахом, цим перекинутим Дахом, б'ють і відступають, тарабанять щось дощі. Б'ють і відступають. А він умилостивився та забув — щось таке шматочками — острівці пам'яті, маленькі бумеранги, поєднані, зліплені докупи й розділені навіки», — спрага почала мучити вдосвіта; люду зібралося ще більше, нащо, куди вони йдуть, снуючи павутину марноти — од любові до ненависті чи навпаки? А мо' слід того останнього схолов… ось він, знеможений голодом і вошами, із судомою у кістках, звідкілясь повертається; під Тамбовом Йоні вперше нагодилося зазирнути в люстро; «острів, мій зелений острів», вокзал наполовину підкрадав світло; темрява стягувала, згортала, змітала, всмоктувала у себе людей, котрі дриґали, мов накручені механізмики, лапками: задасті, з розкішним тілом дівки на тумбах, де на скло начіпляно строкатого манаття, лавки з людьми, табло й осоловілі міліціянти: «иш, вчора, Петь, знаш, одній як дав під хвоста», — Йона ворушив ротом, повертав голову, начеб не чув, а може, й направду не доходило; нічого не чув — тільки ударив дзвін, протяжно один ударив, похопив інший, тендітний зовсім, а решта забили повітря, ше інші вирвали слизьку напівдрімоту полудня, поцятковану чорними мухами, прошиту брудними клубками голубів; Йона сторожко все слухав; місто, місто, місто… «Хто не бачив світла, той не був у темряві». — «Хто жив у темряві, той бачив світло», — нічого не кортить, начеб хто пообривав усередині; воно й добре; м'яке і дебеленьке нівроку, щось схоже на дитячий гумовий м'яч, запущений рукою дівчинки: стриб, стриб, стриб… потім той чоловік, цей чоловік, той чоловік. Невідомий чоловік дивиться. Так дивляться люди, які багато зазнали. 1 так дивляться ті, котрі скуштували влади й кохання жінки. Ненависть і вбивство скуштували. І кохання. Пекуче, мов сонце у серпні. Або мов сіль у воді, коли доймає спека. Зирять ті очі, начеб готові вихлюпнути й позбутися навік, будь-якою ціною — Йона перевів подих — Горік повільно, виважуючи крок за кроком, ішов червоно освітленим боком вокзалу; погляд Йониних сірих, залиплих наполовину очей прилип до того чоловіка з пробитими зіницями, прилип не знати чого, але невідчепно… перед цим Йона мешкав на Подолі, у геть сивого чоловіка з навдивовиж шовковистим волоссям і червоними на сонці нігтями; його майстерня була захаращена малярними роботами, щодня в ній з'являлися нові люди, котрі не зважали не тільки на Йону, а й на господаря, — якісь пани і підпанки, з гучними захопленими вигуками; жіноцтво, що пирхало і хлебтало шампанське: «Сволочі», — бурмотів чоловік, ім'я якого Йона не пам'ятав, і тікав геть, щоб під ніч заявитися вихудлим, злим, завжди голодним — «иажрагь нема»; Йона лежав на дивані, вилупивши очі у стелю, ловлячи тонкий протяжний свист, що видзеньком ішов шибками, переламувався скреготінням у прохідних дворах, рівно відраховуючи тишу, виповзав у невидимій пітьмі нічний трамвай «десь на дванадцяту», а чоловік за тонкою перегородкою, позбавлений попереднього страху, дивився у минуле без жодної надії на добро, тільки нерв на серці пульсував у Йони серед глевкоти ночі — «блукав я цими вулицями, запитував себе: хто може сказати «ні» смерті, певно, що тільки ти сам, бо дано нам вибирати між добром і злом»; Поділ купався у нечистотах: миловидні біляві повії, сповнені романтичного вогню, походжали запльованими тротуарами, лагідні тіні лягали на зморшки біля вуст — не з'їло ще їх, бо молоді; а чоловік сидів проти вікна, зачісував волосся, повний рішучості почати нове життя цього ранку: «Як ти, Йона, так жить можеш», — та вечором знов повертався, просмерділий духом переходу, п'яними очима штибав майстернею й розповідав бувалиці — чорна імла підступала, скрадалося псяче скавуління, злітало, перекреслюючи місяць, гайвороння, голос казав: «Ти бачив, щоб нічого не бачити», — чоловік з очима, готовими луснути божевіллям, оповідав Йоні щось про любов: про жовтий вокзал. Мінський вокзал — як бігла під срібними струменями дівчина з солом'яними квітами, волоссям кольору невистояного яблучного вина — він розказував цю історію безкінечно, відтоді ще, коли вони вперше здибалися на одній із вулиць Махачкали, виголені, з клеймами хто на руці, а хто на спині, — він розповідав, як тоді лив дощ, напочатку вимивав сіро, а потім пішов срібними, відлитими струменями, «ах, яка дівчина була», дедалі частіше оповідав чоловік ту історію, все з новими подробицями, але без сумніву — та дівчина колись загинула, попала під авто, — дівчина існувала насправді, Йона щодня думав про неї й навіть ревнував до чоловіка; «Головне, Йоно, — вона бігла не до мене», — так Йона збавляв дні, зрідка подибував вулицями, задерши догори обличчя, на вулиці Карла Маркса ловив звуки, що ламалися, падали з вікон консерваторії; іноді просиджував під стінами Лаври, дув у сопілку, сховавши очі під навислими кучерями; грав, не скинувши навіть кашкета. «Маладой, а работать тоже нє хотіт…» — вокзал перебрав світло на інший бік, відтепер чоловік, котрого звали Горік Піскарьов, чоловік зі шрамом через усе лице, йшов у темряві, й навіть крізь сморід вокзалу Йона чув, як пашить хромом його шкірянка, «його чорний кінь, з обірваною гривою, що навстріч білому летить», — у того лісника він одлежувався, здавалось, усього кілька днів; до тями приходив повільно, наче хто повикидав з нього нутрощі: кімната невелика, завше темна, стіни завішені подертими килимами; чиясь спина — велика, горбата — раз по разу затуляла вікно, від того робилося синьо, і Йона пірнав у ту синь, засинав і в сновидіннях летів кудись — простором білим і безмежним; приходив до тями від упалого несподівано неба, що поламало всі звуки, тихі звуки, «липи стоять уряд, зривається все догори, де це було», — плинула густа пара, пара домашнього молока; люди якісь ходили — видавалися чорними стовбурами дерев у повсті туману; «Оклигав?» — тонке шипіння у горлі. — «Та вродь… Що робить, то й не знаю…» — інший занудний, що хоче видаватися добрим, голос. Йона насторожився; звів був руки, але біль продряпував тіло, крутив м'язи; люди ходили, він слухав їхні голоси і навіть тривога не закрадалася, все текло, тягло кудись у біле: що згадаєш? Потому жіночий голос, голос теплий, що пробирається без перепон до самого серця; він піднімав руки, здерті до живого м'яса — синьо-червоні руки. «Ну що там ще тобі? Галько!!! Галько-о-о… Що?… Ось Нурім прийде, тоді й будемо говорити. Яка там тиша… За цю здохлю більше трьох сотень не дадуть, а Гальку треба в город того літа оддавать, на учобу опреділять, бо зведеться тут з чорнопикими», — голос забирається високо. «Та тихо, бо почує. Галько! Галько! Іди-но подивись, що з тим заблудою…» Солодкий, нудний дух кип'яченого молока, розхристана пазуха, рожеві груди, випали і зависли над Йоною, — рука повільно, недбало засунула їх назад; м'які груди, що спробували всього на світі, з шоколадними розплилими сосками; пляма лиця застрибала: «Диха, ма… Диха вродь…» — «Аби за місяць підняти…» — голос спокійно вже поповз низом. — «Завтра Нурім буде… Ти що казав йому…» — жіночий, вискливий. — «А для чого казати? Я можу й передумать. Хіба в нас роботи мало. Він хоч охляв, але нічого, — нівроку дужий…», — білим несло, білим, потім червоним, а далі мовби градом ударило; Йона кволо повертав на м'язах голову — вікно, за шибкою ліс, поодалік пагорб, сосна, на сосні ледь синьо понатрушувало снігу; там, далі, гейби яр; а сніг посипав знову; голос, жіночий голос: «Старий! Старий! Та ти оглух, чи що зовсім? Я ось що кажу та думаю — Нуріму він на 'кий біс здався? Холода, на глинищі роботи ніякої. Нам би його пораніш підняти, то і в нас би попорався». «Що ти там думаєш, я, чи що, мужик у домі? Що-що… Як піднімеш хай, на весь ліс чути, стерва стара. Е-а-ет, — голос розпачливо деренчав, — спікся із-за тебе, стара дурко…» — «Галько, перебинтуй руки йому… та не старому, а приблуді…» — «Не хо'. Сама йди», — «Як шльондрати, то зразу біжиш!» — «Стара, не трогай ту б…», — сонце червоно заливало — нарешті й його очей сягнув промінь: прочинені двері, а в квадраті довгі, похоплені гусячою шкірою, прихоплені дрижаками білі ноги; відтак уся дівчина у щільно обтягнутих рожевих трусах, із рудуватим, попелястого відливу волоссям до плечей; дебела постава; потемніло; двері скрипнули, дужче прочинилися, заступила тінь; «Ну, йди-бо швидше, поки матері нема», — сніг знову: голос натомлений, страждальний, солодкий; мете снігом: випав, сизо вимальовуючи незрозуміле у сутінках — «самому утопитися чи що, в цьому безмірі, де губиться пекота грудей твоїх, де багато запеклося чужих слів, мало слів, тих, кого знав мало, птахів крику мало — мерзотне, як сміття пологових будинків, — надія — блювотина, піна океану людського — хто бачив світло, той живе у мороці. Тьма. І соловей, ця птаха, заливається сміхом. А ти жайворонком у пожежу, вітром відносить, чадом замітає, вертить сірою грудкою у перекинутому пеклі неба»; шурхіт кладеться разом зі снігом; схлип; де вій його чув? перед зором пролетіли чайки, кугикання потонуло у кряжах куцих гір, туга хвиля розлізлася скелями: вибухнули перед ним хрумкі од травневої зелені садки, курява квіту вишень, краплі роси — «моя маленька ніжність, коли я тебе відчув у собі; чому ти розбиваєшся?» — невиразно проходили хупаві тіні, тхнуло до трупної спекоти, до невтоленої жаги у грудях, голову забивало памороками: берег далекий, світлий берег — до нього рукою подати, — стара розлога акація, а за нею іще менша, затхлий ставок падав осунулими берегами, рядно вигладженої вітрами, випеченої сонцем пшениці, постать прилипла до горизонту, чорними хмарами грози находить, а він біжить, жалячи тугою кропивою ноги, підминає бадилини, кривавить п'яти об грудки — біла постать розповзається, видається лише білою розкудланою хмариною, а він не йде навстріч, очі липнуть туди; говорить: «Мамо», — то щось інше, покрите далеким сонцем, синім небом; уже тут, у напівтемряві доходить до Йони; холодить, тягне ще дужче, наливається в ньому зсередини — дверний отвір рожевіє. «Ну, ходи швидше…» — говорить дівчина і заманює когось; чорна тінь заступає порожевілу пляму амбразури, — «Не зачиняй, бо мати…» — каже дівочий голос, вередливий, хрипкий, випалює на одному подиху, спрагло, бридливо вириває; Йона бачить, як пухка рука, поцяткована ластовинням, стягує трусики, горбата тінь хрипло втягує слину з повітрям, жадібно ковтає, нічого не каже, а все заступає, заступає білий шматок плоті із пломеніючим лоном. «Ну, дай…» — «Що, так зразу?»; сніг великими пасмами, яскравими пластівцями падає за вікном, відхитуючи чорне розхрестя віконної рами; Йона бачить, як вона стоїть у повен зріст, проти нього, вузлувата рука лізе межи ноги, розщібає скрученими пальцями — «хто тоді йшов, розкидаючи косу, тихими вулицями, де липи слизько заляпали паркани, клумби; хто говорив, хто любив тебе, Йоно», — гачкуваті руки піднімають, натягують дівчину на себе, вона охоплює шию довгими пальцями, — куцу шию; забрьоханий погляд, каламутний погляд; ноги, обіпершись, відштовхуються од дверного косяка, відпружинюються туди-сюди, голова закинута дозаду, іноді підіймається, ріжеться червоним вечором, напіврозтулені губи говорять кудись, начеб до Йони, по-зміїному прозорі очі, — «А-а-а, хороше. Швидше… е-е-е, швидше…» — «Не-е-е можу-у-у…» — «Давай», — напочатку хвилями на Йону пішло тепло: білі ноги миготіли, обличчя перехилилося на плече невидимого чоловіка, відтак вона пронизливо, стискаючи сильніше кільце рук та ніг, застогнала, відірвалася від плечей, упала на ліжко, — Йону пробрало важким солодким духом волошок, гіркотою мигдалю; рипнуло — погірчило смородом паленої гуми, — так тхнуть солдатські юхтяки: військовонаймана Лариса Міхненко умощувалася завше на протхнулому потом матраці; той матрац мали тільки офіцери, — смугастий, цивільний матрац; війна тільки-но почалася; напочатку її, Лариску, радистку, а за тим продавщицю в солдатському «чайнику», звів офіцер із сусіднього батальйону спецназу, темно-русий лейтенант, чеченець, офіцер із «срочних» Азік — він щоразу приносив їй анашу, хапку — вони лигалися біля намету, жбурляли пляшки, й Азік по-дикому, майже ґвалтуючи, злягався з нею. Потім Азік зник, подейкували, що його забито десь під Паншером, — духи зняли з нього шкіру, бо Азік перестріляв їм цілий кишлак, — річ на той час майже неможлива, — й Лариса приходила з розпущеними косами на те місце, де вони любилися, сиділа на осонні, пускаючи слину, очі у неї сльозилися, за тиждень рогівки затягло жовтими сліпаками. А зима того року була холодна — колючий вітер та пісок, і бійці, котрі тягали дровиняччя для «буржуйок», валили на того матраца Лариску…