Страница 27 из 33
Своєю поведінкою братик підтвердив наші підозри. Адже поки він залишався єдиним реальним фігурантом у справі, справжній, точніше, справжня вбивця могла почуватися спокійно, наскільки це можливо. І навіть, що головне, замести сліди.
Багато розуму не треба, аби здогадатися, що баришня робила бефстроганов з Едіка не на лавочці у парку. Бо одна справа — просто вбити, а зовсім інша — те вбивство приховати… витратити кілька годин на вищеописану операцію і рознести (теж не за один раз) лук'янівського бахура по мікрорайону. Навряд чи вона робила це вдома, під носом у тата з мамою та відданого братика. Але ж, напевне, і не в заводському гуртожитку, де коридорами раз-пораз хтось шастає.
Ідеальний варіант, звичайно, морг медінституту. Але це вам не парк культури і відпочинку. Заманити туди Едіка у пізню пору ще можна було — на екзотику. Але з власного досвіду знаю, що вахтери і нічні чергові там надзвичайно спостережливі. Одразу запитають: а де другий і що це ви несете? Я вже не кажу, що можуть і зазирнути, начебто по службі, в саму анатомку. Щоправда, наприкінці шестидесятих, саме коли я дослужував армію, у тому ж медінституті шумонула кримінальна справа кількох старшокурсників. Вони у гуртожитку своїм колежанкам підпільні аборти робили мало не конвеєрним методом. Не пам'ятаю вже точно, на чому вони погоріли, — чи на якійсь унікальній патології чергової вагітної, чи на пізньому строку, але баришню ледь урятували вже у стаціонарних умовах. От після того контроль над усіма приміщеннями не просто підсилили, а довели до можливого максимуму.
Отже, що залишалося? Чиясь квартира. Звичайно, окрема, не комуналка і на той момент порожня, без пожильців. От саме цю версію і мав перевірити мій красень-практикант.
Хвилювали мене, щоправда, дві речі. Перша: чи не призабув наш Пінкертон за кілька років навчання у школі міліції необхідний медичний мінімум. І друге: чи вплинуть його чоловічі чари на вередливу столичну баришню? Тому я не втримався і вирушив до медінституту, переконуючи себе, що просто зобов'язаний перевірити обстановку на місці. Вигадувати легенди на випадок зіткнення з надто пильним черговим і не доводилося: досить було послатися на історію з зайвою рукою, віднайденою в каналізації.
Але й це не знадобилося. Потрібну мені пару я побачив за кільканадцять кроків від воріт. Наше агент делікатно вів під лікоть довгоногу красуню і досить голосно пояснював:
— …я просто іншим разом не знаю, де що шукати. Розумієте, по світу попоїздити довелося, сміх сказати — навіть на Камчатці побував, а у рідному Києві — лише тричі: ще в дитинстві, це не рахується, потім, коли документи подавав та на вступні екзамени… Зимову сесію у філії здавав, а це ось виходить — втретє. Так, уявіть собі: я — першокурсник, першачок, тому допомога старших товаришів мені дуже потрібна.
А ще кажуть, що то я спец з прикидання сиротою казанською! Ось вам гросмейстер! За кілька хвилин розмови він встиг видурити у неї якийсь конспект, ще за кілька — вони вже перейшли на «ти».
— А чому ти пішов на медичний? — нарешті подала голос баришня.
— Куди ж мені ще йти, як у нашому роду до мене три покоління медиків. І мама, і тато…
— Яка спеціалізація?
— Мама невропатолог, а татко хірургом був.
— Чому — був?
— Бо вже має переводитися до Києва у Міністерство. Тоді й я стану киянином і не буду морочити тобі голову, як проїхати на Відрадний до Медмістечка…
І він знову затьохкав соловеєчком. А баришня, як я помітив, почала реагувати на цей солодкий спів дещо активніше.
— А куди ми зараз йдемо? — нарешті поцікавився соловейко.
— Куди ти — не знаю. А я додому… Правильна тактика. Хай не думає, що вона — легка здобич.
— Поясни точніше. Я ж тобі казав, що Київ знаю погано. Тож мушу знати, куди тебе провести.
— Чому ти вирішив, що я дозволю себе проводжати? Ми ледве знайомі. Можна сказати — я тебе вперше бачу.
— От і не вперше! Коли вступні іспити були, ми з тобою на другому поверсі зіштовхнулись. Я ще вибачився, а ти на мене подивилася, як на Венеру Мілоську, що у вестибюлі стоїть. А потім — скоро стемніє, як же я можу допустити, щоб дівчина сама вночі додому йшла? Ні-ні, я розумію, з мамою знайомити мене ще рано. Присягаюся — я доведу тебе до твоїх дверей, скажу «до побачення» і навіть не попрошу дозволу на прощання поцілувати в щічку.
— А раптом я заміжня?
— Тоді мушу сказати, що у тебе нікудишній чоловік. Маючи таку дружину, я би вранці відвозив її до інституту, а ввечері чекав з машиною біля воріт… Я тобі казав, що у мене «Волга»? Ні? Татко на мене вже переписав. Ось переберемося до Києва — і мої колеса до твоїх послуг!
Я крадькома йшов за ними і, здавалося, «телепатив» думки, які крутилися в голові красуні-медички: колега, гарний, вихований, високопоставлений батько, машина… Непоганий резервний варіант. Якщо не основний. Щоправда, жіноча половина факультету приміряла до цієї красуні всіх імовірних кандидатів у женихи ще з першого дня навчання. Але стовідсотково надійної інформації на цю тему ми не мали. Баришня виявилася інтровертом — зайвого не казала, на прямі запитання або взагалі не відповідала, або відбувалася жартами.
Спочатку парочка йшла по Зоологічній попід парканом зоопарку, потім вибралася на стару вулицю з деренчливими трамвайчиками. Тут переплуталися всі архітектурні стилі і епохи. Дореволюційні «доходні будинки» стояли поряд з довоєнними «ДОСами», себто, «домами офицерского состава». Кажуть, у тридцять сьомому з одного з таких сірих, як армійське життя, корпусів хлопці з енкаведе витягли командарма Якіра, на ходу зриваючи з його гімнастерки ордени. Командуючий округом випльовував на землю вибиті зуби і кричав: «Хай живе товариш Сталін!».
Поміж зелені і старих будівель то там, то сям стирчали безликі п'ятиповерхівки, спадок Микити Хрущова. Це зараз їх називають «хрущобами» і розповідають анекдоти, а в кінці п'ятидесятих квартира у такому будиночку була світлою мрією мільйонів скатованих чужими кутками, комуналками і гуртожитками.
Оскільки провулок, до якого зрештою завернула наша парочка, і вдень був малолюдний, а ввечері — й поготів, то я мусив трохи відстати. І вже не чув, про що говорять молодята. Дівчина довела нашого практиканта до під'їзду, поклала йому руку на плече і кивнула, мовляв, іди вже. Він замотав головою і почав гаряче її переконувати, напевне, що коли вже обіцяв довести до самих дверей, то доведе, а інакше спокою не матиме… нарешті вона знизала плечима: що з тобою поробиш? І дозволила супроводити себе у темноту під'їзду.
На другому поверсі, одначе, світло горіло. Крізь скляну стіну на сходах я бачив, як вони піднімалися, як зупинилися зрештою біля якихось дверей, вона подзвонила, він завбачливо відійшов на кілька кроків, двері розчинилися, прощальний кивок — і на цьому прогулянка завершилася.
Я дочекався, доки практикант порівняється з великим деревом у кутку двора, вихилився з-за нього і тихенько свиснув. Хлопець чомусь не здивувався. Тільки поцікавився:
— Так це у мене що сьогодні — контрольна робота чи екзамен? Бо я заліковку вдома забув…
— Стосовно екзамену — не вийде. Доведеться перездавати. Ти впевнений, що вона тебе до свого будинку привела?
— Звичайно, не впевнений. Ось почекаємо, перевіримо.
Чекати довелося довго. Ми курили за деревом і тихенько перемовлялися:
— Що це квартира не тата з мамою — ясно. Та зовсім в іншому районі, і то далеченько. Цілком ймовірно, що ця підходить під нашу версію.
— Так, якщо вже знімати квартиру, то поряд з інститутом… але не обов'язково вона. Може бути просто якоїсь знайомої чи знайомого.
— Знайомої. Двері жінка відчиняла.
— Не заперечую. Може бути напарниця — удвох дешевше.
— Не ускладнюйте ситуацію, товаришу капітан. При напарниці нікого вбивати не стануть.
— А такий графік: «сьогодні ти йдеш у кіно і до одинадцятої не повертаєшся, а завтра — я» тобі невідомий?
— Якби так було, то знав би про цю квартиру весь медінститут і ще половина Шулявки — від зоопарку до шляхопроводу. Ні, це може бути відпрацьований трюк для настирливих залицяльників. Зараз вони чайку поп'ють, попліткують — і «на добраніч, діти!» Кожна під своїм дахом.