Поїзд, що зник

Мій друг Борис не подавав про себе звістки, десь зник Сергій-телепат, потім пройшла чутка, що Любка-бардачка для імітації піни почала додавати до меленої кави пральний порошок і я тимчасово перейшов на розчинну. Одне слово — життя якось посувалося. Кудись…

Я знахабнів до того, що попришпилював оті карточки кнопками до стіни так, аби вони весь час були у мене перед очима. Єдине, чого я досяг — вивчив усі анкетні дані напам’ять. Золота осінь надалі утримувала всіх серйозних блатних на благословенному півдні, тому нашій «убивчій» бригаді спробували підкинути пару справ, пов’язаних зі спекуляцією. Але Старий нас відстояв.

— Згідно з законами максимальної підлоти, — втовкмачував він Генералу, — якраз у той момент, коли мої люди шманатимуть барахолку, де-небудь на Сталінці або на Корчуватому трапиться групове вбивство. І хто тоді поїде на виклик? Оті шмаркачі з обехаесес?

Пронесло!

Я вже давно помітив, що всі мої цікаві справи і не менш цікаві проблеми розпочиналися після одинадцятої ранку. Не о десятій чи шістнадцятій і навіть не опівдні, а саме об одинадцятій зайшов до мене Старий і, не вітаючись, запитав з порогу:

— Хотів би я знати, Сирота, куди насправді зникають люди з отого дисциплінарного батальйону? Боюсь, що це щось на взірець твого метро.

Я роззявив рота.

— Нагадую для молодих склеротиків, Сирота, з того дисциплінарного батальйону, де служили старлей з прапорщиком. Згадав?

— А що, там теж є метро?

— Жартуєш, салага? Ну-ну… Ні, там не метро, там якась дорога в нікуди. Може, і на той світ.

— Товаришу підполковник, не знущайтеся над маленькими, кажіть…

— Пам’ятаєш, де той дисбат?

— Десь на Ровенщині.

— Саме «десь». В болотах між Україною і Білорусією. І за двадцять кілометрів від своєї офіційної поштової адреси. А це ж тобі не ракетна база… Ти ж знаєш, ми щоосені у Цуманських лісах збираємося на зустріч — колишні партизани. Так от, я щойно звідти. Спочатку все було, як завжди…

— Знаю-знаю, товаришу підполковник. Офіційна частина, промови, юні піонери, вінки і квіти, салют над могилами, далі скромна ветеранська вечеря на місцях боїв.

— Абсолютно правильно! Потім, як завжди, ковпаківці били бринських, а сабурівці нас розтягували, після чого відбулося колективне обмивання заюшених фізіономій і «мирова». Щоправда, часи вже не ті, коли ми брали сімсот-вісімсот на печінку, а потім ішли в село танцювати, обійшлися меншою дозою і хоровим співом.

Так от, поспівали, потім розкучкувалися — вже просто посидіти, старе пригадати, про нове розповісти. А з нашої роти, щоб ти знав, Сирота, тільки двоє залишилося: я та колишній командир другого взводу. Що характерно — теж мент. Тільки я у Київ після госпіталю втрапив, а він у Ровенській, чи як там досі кажуть, Рівненській області плуга пер. До речі, дослужився до майора саме в тому районі, де наш знайомий старлей пільги заробляв.

— Якщо ви зараз скажете, що ваш старлей разом з майором не раз чарку пив, а прапорщик так взагалі його зять, то я не здивуюсь.

— А от і промазав, Сирота. Бо у тому дисбаті дуже дивні офіцери і прапорщики. Ні з ким чарки не п’ють, дружби не водять, до райцентру вибираються раз на рік і то в якихось службових справах. Але не це мого друга зацікавило, а залізнична гілочка на одну колію від найближчої станції і за паркан отої частини. Ну подумай, Сирота, що таке дисбат?

— Спеціальний виховний заклад для покарання військовослужбовців строкової служби за незначні правопорушення або регулярні порушення армійських статутів. Ув’язненням не вважається, анкет не псує, ну може, крім виїздів за кордон. Строк перебування не перевищує двох років, на практиці — не більше року-півтора.

— О, відтарабанив! Тебе що, в армії зманювали туди на службу?

— Та ні. Один придурок взявся діда з себе зображати, постриг молодих налисо, масло і цукор у них забрав, пару носів розквасив. Ну, начальство і вирішило випекти цю дідівщину розпеченим залізом. Підвели під статтю про хуліганство і вліпили півтора року дисбату. Відсидів вісім місяців, повернувся в частину по амністії і ще місяць кожному єфрейтору честь віддавав. Перевиховали!

— Запам’ятай, Сирота, свої слова: повернувся в частину. А тепер слухай. Ти ж сам сказав — дисбат не тюрма, а виховний заклад. Тікати з нього немає сенсу, краще перетерпіти. Отже, навіщо цьому закладу арештантський вагон?

— Н-не врубався, товаришу підполковник. Нашого хулігана в київський дисбат старшина з сержантом звичайною електричкою повезли. Без усяких тюремних вагонів і спецконвоїв. Привезли, здали, повернулися. А назад так взагалі один тільки старшина по нього їздив, навіть без зброї. Рейсовим автобусом приїхали, пам’ятаю.

— Так ото ж, Сирота, туди — електричкою, назад — автобусом. А в ровенський привозять у спецвагоні на станцію, далі з частини підкочує дизель, чіпляє цей вагончик і тягне в ліс. І що характерно: на тому дизелі крім машиніста з помічником ще десяток автоматників. Як тобі?

Я лише мовчки розвів руками.

— Тепер слухай далі. Коли дизель підтягує вагон до воріт, охорона з конвойних військ не їде на територію батальйону. Вони вискакують і чекають під ворітьми аж доки дизель не викотить їм порожнього вагона. Тоді сідають і їдуть назад на станцію. А тепер головне. Через що мій друг майор ледь не позбувся погонів. Він попитав залізничників і ті йому розповіли, що жодного разу не бачили аби хтось забирав дисбатівців після відбуття покарання. Бо за всіма законами і правилами їм у «столипінських» вагонах їздити вже заборонено, вони вільні. А ніхто оцих вільних ані на станції, ані на автовокзалі не бачив.

— А чого це раптом ваш друг майор так зацікавився?

— Та халепа у нього, розумієш, була. Пару мисливців у лісі загинуло в розпал сезону. Він і докопався, що вбили їх десь в зовсім іншому місці, а потім відвезли машиною і викинули подалі. І що характерно, начальство його за ці вбивства на цугундер не тягло, навпаки, сама прокуратура справи закрила як начебто нещасні випадки на полюванні. От наш майор почав ходити кругами навколо того дисбату і виходив-таки, старий партизан. Огорожа така, що не в кожній зоні особливого режиму знайдеш, триметрові суцільні паркани, колючка в кілька рядів, сигналізація. А за кількасот метрів перед колючкою — стовпи зі щитами, мовляв, спеціальна зона, вхід заборонено, бо ведуться стрільби, а тому начувайтеся. І нарешті — територія. Там, розумієш, не тільки дисциплінарний батальйон, там учбову дивізію з танкодромом можна розташувати, та ще й місце залишиться… скажімо, для злітно-посадочної смуги.

— Можете далі не розказувати, товаришу підполковник. ваш друг або сам за партизанською звичкою навколо огорожі лазив, або хтось із залізничників стукнув, куди треба. Покарали його, звичайно, не за надмірну цікавість, а скажімо, за неповну службову відповідність. Ну, а далі ситуація зрозуміла: тільки завдяки партизанському минулому і бездоганній біографії всього лише відправлений на пенсію.

— Вгадав. Між іншим, на персональну пенсію і з присвоєнням почесного звання «Заслужений працівник МВС СРСР». Що з цього виходить?

— Н-ну…

— Погони гну! Якщо це дисбат, то ти Спіноза.

Старий знову загнав мене в глухий кут. Звідки він знає історію середньовічної філософії?

Запитувати не став, бо у Підполковника на такі випадки була стандартна відповідь: у госпіталі книжечка випадково трапилася.

— Зрозумів, що там не дисбат, а щось інше.

— Ну, нарешті! Ясно, що все це камуфляж і що оті двоє, котрих ми вивели з ладу, мають до цього «чогось іншого» пряме відношення. От тільки чому ти їх зацікавив, я не впетраю. І ще одного не розумію, хоча й посивів у ментурі. Двох червонопогонників пам’ятаєш, котрі нам руки тисли, а самі вовками дивилися?

— Котрі один наче юрист, а другий наче з медицини, але обидва швидше за все — на Тарасівській в особливому відділі округу служать?

— Вони, лебедики, вони. Військова чека!

— А чого це ви їх згадали? Вони, щоправда, нам якусь нагороду обіцяли… але від них дочекаєшся. Зимою снігу.