Поїзд, що зник

— Ніж що?

— Розумієте, особісти, вони хоч і військові, але КДБ. Тобто, більше КДБ, ніж армія. А в Конторі, ви самі знаєте, тиснуть на психіку, не виключаю. Але щоб отак, ні сіло, ні впало нещасного пацана придушити… Ні, вони на таких справах ще за Берії обпеклись… але тоді запитання: якщо не вони, то хто?

Наш Генерал не був би нашим генералом, якби не вмів уникати прямих відповідей там, де вони небажані. Вочевидь, навчився у високих коридорах.

— Я пам’ятаю, товариші, колись у Львові в забігайлівці на Краківській хорошу фразу почув: «Мухи окремо, котлети окремо». Так от, є справа з отим, що зник, воскрес і знову помер. Це окремо. А є спроба поки що невстановлених фігурантів добряче помститися Сироті за якісь його старі справи. Звідси вбитий хлопчина. Це теж окремо. Нарешті, є два придурки, хворі на голову, яких ми знешкодили. Це вже зовсім окрема справа. Так я бачу. Поки що. А там видно буде. Потрібна інформація, вона як те лайно — обов’язково спливе.

На тому порішили і розійшлись.

Осінь цього року була справді золота, тепла і довга. А тому більшість серйозних київських блатних затрималась на ЧБК і ПБК (Чорноморський берег Кавказу і Південний берег Криму: поширені в ті роки абревіатури — авт.) вигрівати зароблений на зонах радикуліт чи ревматизм. Тому у нас в Управі серйозних справ було небагато і я міг годинами розважатися, розкладаючи у себе, як пасьянс сотню карточок, на які я повиписував окремо дані про людей, що зникли п’ять років тому у незбагненний спосіб. Тим більше, що обурена батьківська та педагогічна громадськість спецінтернату чомусь не поспішала здіймати хвилю народного гніву аби змести з лиця землі того гада Сироту, котрий замордував дитину до зашморгу.

Дивнії діла творилися навколо! За набагато менші прогрішення на мене у високі інстанції такі доноси катали — куди тобі твій Достоєвський. А тут раптом тиша. Незбагненно!

Нагадав про себе майор, син старшого машиніста метро. Подзвонив з бюро перепусток, попросив спуститися, забрав мене у свою «Волгу» і лише на Петровській алеї в затишному куточку загальмував і виклав інформацію:

— Мене вчора запросили на Володимирську у республіканську Контору. Щоправда, не до головного, до його заступника, достатньо інтелігентної людини. Він нагадав мені, що хоча від зникнення батька пройшло п’ять років, справу не закрито і вони у себе продовжують розробку.

— Продовжують, зараз! — від обурення я аж підскочив. — Вони її у нас забрали на третій день, мало не рік промурижили, а коли всі сліди прохололи і хто що знав, то забув — повернули назад, на Богдана. Це ми справу не закрили, а у них вона давно бур’яном поросла…

— Охоче вірю. Але то був лише привід аби мене викликати. Причина дещо інша. Не маю права розголошувати, але, як ви здогадуєтеся, моя кандидатська стосується виключно винищувальної авіації і не перетинається з «конторою глибокого буріння» ні по курсу, ні по глісаді. Аж тут оцей заступник самого шефа раптом починає цікавитися: чи не проти я, якщо Контора рекомендуватиме захистити мою дисертацію у них, на спеціальній вченій раді, більше того, враховуючи важливе державне значення теми, подати її до ВАКу на затвердження, як докторську. Мене, звичайно, переклинило, я спробував, як той Кожедуб, показати на мигах, хто де літає. Але мені сказали приблизно таке: то все формальності, ми оформимо вам допуск найвищої категорії і включимо до вашої дисертації певну інформацію, одержану оперативним шляхом, самі здогадуєтеся, звідки. А якщо вас, товаришу майор, хвилює ВАК, так у нас у сейфах зберігаються цікаві фоторепортажі про інтимні моменти роботи цих вчених дундуків з молоденькими аспірантками. Тут головне — ваша принципова згода.

— І що, ви погодилися?

— Я почав, як той хлопчик, лепетати, мовляв, навіщо стільки клопоту навколо моєї скромної персони. А він, цей чекіст, розумієте, голову опустив, обійняв мене і каже: про що ви, про що ви… які клопоти? Це ми перед вами в боргу. Хіба що не заплакав. Яка ваша думка з цього приводу, товаришу Мегре?

— Три варіанти: перше, найпростіше — надійшла вказівка з Москви улюднити образ Контори. Вибрали вас, бо ви, даруйте, ідеальна ілюстрація до звіту про виконання. Тому я б на вашому місці погодився. Хоча б задля того, щоб відігратися на ВАКу. Версія друга: допуск найвищої категорії автоматично перекриває вам можливість виїзду за кордон навіть туристом до Болгарії. Тоді у них не болітиме голова, що ви раптом дременете на Дикий Захід аби розповісти про таємниче зникнення делегата з’їздів і орденоносця, яке чомусь не змогло розслідувати всесильне кадебе. Варіант третій: цілком ймовірно, що в цій організації навіть на самій горі ще збереглися просто порядні люди, скажімо, випадково втрапили туди під час хрущовської відлиги. Вони знають правду про вашого батька, але не ризикнуть її сказати. Тому й замолюють свої і чужі гріхи в такий спосіб, до якого звикли.

— Варіант четвертий, інспекторе, поєднує в собі три попередніх.

— Можливо, можливо. Це в стилі Контори — і рибку з’їсти, і в крісло сісти, і кісточкою не вдавитися.

Від автора: за багато років уже після виходу з друку першої версії нашого роману в одній із центральних російських газет з’явилась інформація, котра підтверджує версію стосовно «олюднення образу КДБ» у свідомості і підсвідомості радянського народу. Якраз у цей момент найпотужніша в СРСР інформаційна агенція ОБС (одна бабуся сказала) розповсюдила плітки про дивну зацікавленість всесильного шефа КДБ тов. Андропова долею якогось пияка з міста Тирасполя. Мовляв, алкаш алкашем, а рятували його від цирозу печінки у кращих лікарнях і поховали не по ранжиру. Тобто — по-людському. Тут-таки подавалась і причина: мовляв, згаданий алкоголік був сином Андропова чи то від першої, нікому не відомої дружини, чи то від — свят-свят-свят! — коханки.

У відповідь на ці підлі закиди КДБ провело кілька акцій на відволікання: розшукали пару фашистських посібників, які випадково зашились від розплати, розсекретили кількох розвідників-чекістів і посприяли виданню відповідних книг і зйомці фільмів з усенародними улюбленцями у головних ролях.

Так от, через роки й роки з’ясувалося, що тираспольський алкан, який помер від хронічної пиятики, справді був сином Ю.Андропова від першого шлюбу, про який ані він сам, ані його оточення й не згадували. Природно, не фігурував цей первісток у жодній із офіційних біографій шефа КДБ.

— Я, власне, чому вас з Богдана забрав, — пояснив авіаційний майор. — Маю передчуття, що ті, хто мене так любить, почнуть мене опікати. І то добряче. А у вас із ними, з «конторськими» особливих ніжних почуттів немає.

— Любов у нас, як у щойно розлучених під час розподілу горшків: не стільки ділять, скільки б’ють на головах один у одного.

— Так ото ж… пам’ятаєте, я вам розповідав про сина дядька Кирила? Ну, про ту його версію щодо «іншого метро»?

— Пам’ятаю. До речі, забув вас запитати: а дядько Кирило теж був депутат і орденоносець?

— Ні, просто надійний напарник. Не до делегатства було чоловіку: жінка весь час хворіла, молодших сестричок треба було вивчити… здається, він навіть до партії не одразу поступив, ледь не силоміць записали, як татового напарника. Нормальний роботяга — от і все. А батько мені колись розповідав, що його ще до війни на машиніста метро вчили…

— В Москві?

— В Москві, але для Києва. Планувалося прокласти лінію і не тільки, кажуть, планувалося. Начебто вже й копали, але тут — війна. Батько першого ж дня — на фронт! Повернувся, а вже і курсів тих немає, і жодного курсанта в живих. Що ви хочете — війна… А десь у п’ятдесят шостому, тоді вже будівництво метро повним ходом ішло, він зголосився, як фахівець, його направили на перепідготовку і з першого ж дня, сьомого листопада шістдесятого року заступив на зміну. Знання — воно нікуди не дівається на відміну від людей.

— А вам батько ніколи не розповідав про аварії чи катастрофи під землею?