Страница 17 из 36
А зараз варто подумати про себе, хоча мені до пенсії далеченько.
Я спустився на вулицю Горького, сів у тридцять восьмий автобус, але доїхав тільки до вулиці Свердлова. Коли вже цього дня інтуїція мене супроводжує, то не варто полишати її гостинне товариство. Швиденько скотився на Хрещатик і завернув до книгарні «Дружба». Якщо сьогодні, як і обіцяли, завезли нову літературу, то Борис має бути десь тут… так і є! Стоїть посеред польського відділу і щось жваво розповідає бородатому журналісту з Українського радіо. Зобачивши мене, радісно загорлав:
— Олексо, подивись! Докторська дисертація Станіслава Лема! Про англомовну фантастику шестидесятих років. Аж два томи!
— Лем зачекає, докторе. Ти мені краще скажи, як це ти свого Павлика Морозова до наглої смерті довів?
— Кого?
— Пробач, я Максима Горького мав на увазі. Це у мене сьогодні всі ударники перших п’ятирічок в голові переплуталися.
— А, он ти про кого! Про «металіста»… вибачай, але він вже давно мій колишній пацієнт. Я його в очі не бачив з того дня, як тебе з Любкою-бардачкою помирив. Ти ж мені сам порадив — наплювати і забути. Я приїжджаю на роботу, по дорозі ламаю голову, як мені того сумісництва здихатись, а начальство саме назустріч біжить. Спасибі, Борисе Борисовичу, що виручили колег, але тепер усе гаразд, усі одужали, всі повернулися з курсів, тож закінчилося ваше сумісництво передчасно. Але ви не хвилюйтеся, табель ми вже закрили, проплатимо, як домовлялися, плюс надбавка за специфіку. От я й купив Лема за надбавку.
Я вибачився перед бородатим радіожурналістом, забрав у Бориса книги, вивів його надвір, силоміць посадив на лавку біля підземного переходу і повідомив:
— Борисе, отой знайда сьогодні вранці помер. І хтось уже поспішив виписати свідоцтво про смерть. Та це півбіди. Документ видали на підставі лікарської довідки. І як ти думаєш, хто ту довідку підписав? Ти, лебедику. Хоча, можливо, ти про це і не здогадувався.
Попри шокову ситуацію мій друг не втратив почуття гумору:
— Правильно вчив мене доктор Корольов: не варто влаштовувати дурдом у психушці. Це коли ж я востаннє з тобою каву на Львівській пив? Восьмий день вже… точно! Я те спецвідділення вже й забув, а виходить, що я там і досі папери підписую! Ну, повний деліріум… А до речі, Олексо, якщо ти в курсі, то від чого той «металіст» помер?
— На рівні члена політбюро — від гострої серцевої недостатності.
— Ще один маразм. Серце якраз у нього було сильне. Інакше він від шокової терапії загнувся б ще за попереднім місцем лікування. До речі, не здивуюсь, якщо насправді він помер ще тоді, коли мене з почестями у рідне відділення спровадили, а оця сьогоднішня дата — то така ж липа, як і мій підпис. Яке у нас сьогодні число? Перше? Тягли, щоб показник смертності за минулий квартал не перекрити.
— Аналогічний випадок, докторе, був у Крижополі. Там нічний сторож помер вдень.
— Це ти до чого?
— А до того, що кілька років тому з невідомих мені причин показник смертності по Києву раптом підскочив — і то добряче! Без епідемій, повеней, землетрусів, авіакатастроф і бабських наговорів. Щоправда, за авіакатастрофи не можу ручатися: вони у нас засекречені.
Від автора: Нагадаю: в сімдесятих роках у Радянському Союзі діяла фактично тотальна заборона на будь-яку інформацію про кількість жертв авіаційних катастроф. Сам факт загибелі авіалайнерів ще сяк-так визнавали, особливо, коли на борту перебували відомі люди чи катастрофу бачила велика кількість свідків. Але щодо точної цифри загиблих — таке не публікувалося.
Мій друг Борис, як справжній лікар, швидко прийшов до тями:
— Ти хочеш сказати, що отой «металіст» з вулиці Лагерної свого часу зник не один?
— Схоже на те. Його біда полягає в тому, що він один, хто повернувся. І саме це, здається, було причиною його повторної смерті.
— Думаєш, його вбили з ідеологічних міркувань?
— Тобто?
— Науковий комунізм відкидає воскресіння з мертвих. А він узяв — і воскрес. Йолоп.
— Я знаю тільки одне: що я нічого не знаю.
— Сам придумав?
— Ні, Сократ.
— Тоді на всяк випадок перечитай його біографію. Можливо, підкаже, що робити аби закінчити життя не так, як він.
— Спасибі, докторе, на доброму слові. Особливо, якщо врахувати, що цю свиню у вигляді ударника комуністичної праці, члена партії і взірцевого батька двох дітей підклав мені саме ти. «Сів у метро, задрімав, почув, вискочив…» а навкруги приволзькі степи і станція «Максим Горький». А вздовж дороги санітари з ношами стоять. І тиша… А до речі, про санітарів з ношами. Там у твого Лема ніде не сказано, чому нас, ментів лягавими дражнять?
— Здибав, тільки не у Лема. Десь читав, що у російській поліції сто років тому був німецький консультант на прізвище Штібер. Що в перекладі з на нашу — пес, породи лягавих. Напевне, хтось із блатних допетрав — от воно й пішло. А до речі, нас вони як дражнять?
— Спецами по п’ятому номеру.
— Теж красиво… Так що будемо робити?
— Шановний докторе, на це запитання не спромоглися дати відповіді ані еМ.-Ге. Чернишевський, ані його палкий обожнювач Ве.-І. Ульянов. А ти вимагаєш, щоби це зробив скромний радянський міліціонер. Нехай навіть і з вищою філософською освітою. Що робити, питаєш? Тобі — читати Станіслава Лема в оригіналі. А мені — добряче озиратися на всі боки. І до речі — одна дуже досвідчена людина просила передати, щоб ти більше й не намагався ставити комарам клізми.
Борис спершу роззявив рота, потім професійно взяв себе в руки і відзвзаємнив:
— Клізми? Комарам? Яка витонченість! Фрейд — вдавіться! Ще побажання будуть?
Я не відповів. Я тільки подумки додав, виключно для себе: не поспішати рипатися в усі двері, навіть, якщо там написано: «Вхід». І перш за все, на таке мінне поле перетворилися для мене паспортні відділи. Взагалі, скажу тобі, цікава служба! Офіційно начебто підлягає нашому міністерству. А спробуй туди поткнутися — і одразу дещо зрозумієш. Якщо ти, звичайно, не сліпий. Навіть полковники з вулиці Богомольця не позирають на простий люд з такою зверхністю, як шмаркулі-реєстраторші з паспортних столів. Ще б пак! Адже їхніми послугами користується не тільки міліція… офіційно. А куди від них неофіційна інформація йде — краще не замислюватися.
В усякому разі, я молив долю, щоб наша паспортна начальниця забула про те, з чим я до неї днями потикався. В крайньому випадку можна буде послатися на недобросовісного інформатора. Але пхатися вдруге — собі дорожче. Що залишається? Місце роботи. Можна спробувати піти на отой секретний завод, в якому є аж ніяк не секретний (до певної міри) відділ кадрів і сплести там баєчку про якогось однофамільця, котрий начебто розшукує свого брата, загубленого у важкі роки Великої Вітчизняної війни. Простенько, але вірогідно. Тим більше, що по телебаченню напередодні крутили старий «переживательний» фільм з актором Санаєвим в ролі літнього майора міліції, котрий знаходив молоденькому солдатику втрачених родичів. Кіно якраз того сорту, що витискає потоки сліз розчулення зі старих дівиць, кадровичок і заводської ліміти.
Хоча адреси секретного об’єкту, на якому працював мій ударник не було в жодному довіднику, як мінімум половина Києва знала, де він розташований, а кожен третій, принаймні, здогадувався, що там не друшляки випускають. Оборонний об’єкт вдало замаскувався у тихому провулку метрів за чотириста від Брест-Литовського шосе. Відділ кадрів та громадські організації з усіма вигодами розташувалися в триповерховому будиночку навпроти прохідної, тому проблема перепустки одразу відпадала.
Я показав суворій недофарбованій дамі своє посвідчення і вимовив, намагаючись зімітувати інтонації актора Санаєва:
— Переконливо прошу…
Мадам навіть не зазирала до картотеки чи шафи з особовими справами.
— На жаль, нічим не можу допомогти. Був у нас такий. Може і родич. Але ви спізнилися, бо п’ять років, як помер. Неперевірена інформація — місце проживання сім’я змінила, тому шукайте своїми каналами.