Поїзд, що зник

— У вас запитання, товаришу Сирота?

Він що — телепат? Вже чужі думки читає? Ну, постривай!

— Аякже, товаришу підполковник, не без того. Скажіть, кримінальний елемент теж зобов’язаний виконувати оту саму директиву, на яку ви посилаєтеся?

— Не зрозумів, товаришу Сирота.

— Пояснюю, товаришу підполковник. Мене цікавить: чи кримінальний елемент щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої не буде шманати по кишенях у транспорті, займатися розбоєм, чистити квартири і так далі, а, наслідуючи нас, ментів, сидітиме по «малинах» і уважно вивчатиме останні рішення Ростовського східняка?

Настала така тиша, що було чутно, як хтось чхнув під брамою Святої Софії на тому боці площі.

— На правду, — не втримався хтось, уже з наших.

До замполіта нарешті почало доходити, що я ляпнув щось таке… але, на щастя, не встигло дійти. Бо наш Генерал підскочив і ревонув, як на стройовому огляді: «Товариші офіцери!»

Ми теж підскочили.

— Усі вільні. Сирота — до мене! Бігом!

Команду я виконав у повній відповідності зі змістом — побіг. Генерал ненабагато відстав від мене. У своєму кабінеті він затримуватися не став: вхопив мене за шкірки і фактично заніс у кімнату для відпочинку, де я, до речі, не був ще ні разу. Там він шворигнув мене у шкіряне крісло, але посидіти не дав. Поставив струнко і почав без передмови:

— Ти, йолопе дипломований, чим думаєш? Оцим?

І дав мені по дупі такого ляща, що я аж підскочив.

— Ти хоч знаєш, яка тема отих політзанять, щоб вони скисли! Рішення травневого Пленуму ЦК КПРС! Зрозумів тепер, кого ти з бандитським східняком порівняв?

У мене задрижали коліна і я попросив дозволу сісти. Генерал махнув рукою і першим гепнувся у крісло.

— Підведеш ти мене колись, Сирота, під заслужений відпочинок. А мені ще треба, щоб син ад’юнктуру академії МВС закінчив.

Проте, бідкався наш начальник недовго. Не та в нього посада аби нюні розпускати.

— Зробимо так: нашого попку-дурника я завантажу роботою, щоб він і голови не підняв. Швидше забуде, що ти ляпнув. Але й тебе треба теж кудись заховати, щоб ти йому на очі не втрапляв, бо ще, не дай Боже, пригадає і зробить непотрібні висновки.

Я знахабнів:

— А може, у відпустку, товаришу генерале?

— Зараз! І обов’язково в Адлер, у міністерський санаторій. Причому, до генеральського котеджу. Разом з отою малою пожежницею, котра по тобі сохне. Будете професійно гасити сексуальну спрагу… Переб’єтесь! Поїдеш від нашого управління на науково-практичну конференцію. Щось там про сучасні методи профілактики і боротьби зі злочинністю. Три доби у Пущі Водиці. Кажуть, там буде хороший буфет. Тому я тебе, Сирота, благаю: не пити більше пляшки за раз і не влаштовувати доповідачам те, що ти проробляєш із нашим замполітом. Все! Бери мою «Волгу», заскоч додому по свіжі носовички і презервативи — і кулею в Пущу Водицю! Конференція, щоправда, починається завтра, але треба щоб тебе не було в Управлінні вже сьогодні.

…Вже згаданий мною бравий вояк Швейк вважав найкращими днями свого життя два тижні, проведені у празькій божевільні. Для мене такими стали три доби конференції у Пущі Водиці.

Не встиг я зареєструватися і одержати ключа від окремого номера, як хтось ляпнув мене по спині і загорлав:

— Привіт холодному філософу! І ти, Сирота, продався більшовикам!

І сам голос, і його володар були мені добре знайомі. Ми вчилися разом на філософському факультеті, щоправда, він на пару курсів вище. Проте, займався не стільки наукою, скільки художньою самодіяльністю в університетському клубі. Він був душею товариства у будь-якій студентській компанії, бо талановито співав куплети, імітував популярних естрадних співаків, відбивав чечітку і знав силу-силенну анекдотів. Та це не завадило йому після закінчення навчання опинитися в аспірантурі в той час, коли я, наприклад, зі своїм червоним дипломом помарширував на два роки служити Батьківщині в збройних силах.

Прізвисько у щасливчика було чудне, перероблене з прізвища — «Мономах». На моє здивування, колишня душа товариства була зодягнута в мундир майора внутрішньої служби, прикрашений університетським значком на статутному місці.

— Вільно, старлей, вільно, — скомандував Мономах, насолодившись моєю реакцією, — за мною кроком руш!

Остаточно я прийшов до тями після повного гранчака коньяку у напівлюксі, котрий займав мій однокашник.

— Бачиш, Сирота, кесарю кесареве, а слюсарю — слюсареве. Мій науковий керівник одразу пояснив, що я зможу захиститися за єдиної умови: через законний шлюб з його єдиною-таки донькою. Та ти повинен її пам’ятати: бігала по коридору така дзиґа в окулярах і з довгою косою. Партійна кликуха — «мимра». Ні, ти тільки подумай, Сирота, яке нахабство: її татуньо вважав, що я не в змозі переспати з його спадкоємицею без його ж таки батьківської допомоги. Ну, я йому і помстився! До смерті не забуде! Одружився на мимрі, захистився і бахнув дверима. Пішов геть!

Я жахнувся:

— Від дружини?

— З Університету, дурнику, — заспокоїв мене Мономах. — У Вищу школу міліції на кафедру наукового комунізму. Бо розумієш, в нашому колгоспі імені Т.Г.Шевченка я хоч і зять, але посивів би у старших викладачах. Максимум — в доцентах і то після двох інфарктів. Справа в тому, що всі вчені тесті на академічних харчах і відомчій «Лікарні вчених» живуть дуже довго. А у Вищій школі я вже доцент і закінчую докторську. А від дружини піти? Та ти що! Я ж під неї клинці ще з першого курсу бив, тільки ви не помічали. Людина вона хороша, можеш ти це зрозуміти? Та де вам…

Крім багатьох цікавих подробиць із свого минулого майор дав не менш цікаві поради:

— У нас, ментів, з наукою складнувато. Спасибі Щолокову, відкрив у Москві академію зі своєю вченою радою. Бо досі нас цивільна наука з нашими дисертаціями мочила, як зеки стукачів у зоні. Але є ще одна біда. Ти про неї, можливо, і не чув: немає публікацій — немає захисту. А де нам свої теоретичні розробки друкувати? В журналі «Радянський міліціонер» чи в «Мурзилці»? От розумні люди і придумали такі конференції, як ця. З’їдуться, погомонять, вип’ють-закусять. А потім коштом міністерства видають збірник, де кожна доповідь автоматом стає науковою публікацією. Дві-три зібрав — і вперед, на захист. Загалом такі, як ти, Сирота, тут для декорації. Але раджу тобі менше пити і більше слухати. Раптом щось та й знадобиться.

Я зробив так, як наказав Генерал і порадив майор Мономах: пив не більше пляшки за раз і уважно слухав. З’ясувалося, що недаремно. Краще б я на тій оперативці мовчав!

Одне слово: дискусія — і то емоційна — спалахнула на конференції один лише раз. Якийсь не київський полковник читав щось таке з дуже мудрою назвою: «Дещо до проблеми конгруентності…» чи «кореляції». Якщо по-простому, то йшлося про те, у що обертаються часом благі наміри високого начальства.

— П’ять років тому було вирішено жорсткіше ставитися до мужчин, котрі ухиляються від сплати аліментів. Пленум Верховного Суду рекомендував активніше застосовувати в якості покарання для цього контингенту позбавлення волі. Місцеві суди прийняли це до дії. В результаті ми мали загальний зріст засуджених, відповідно — збільшення контингенту в трудових колоніях і спецпоселеннях, а головне — кількість тих, хто злісно ухилявся від сплати аліментів не зменшилась, а зросла. Більше того — аліментники все частіше почали застосовувати таку тактику ухиляння, як зміна місця проживання без відповідної реєстрації у міліції. І ми одержали ще один небажаний зріст по загальній статистиці — кількість громадян, поданих у всесоюзний розшук. Цікаво, що по Києву, наприклад, у перший рік виконання згаданої постанови ця цифра зросла на десять відсотків. Чого не спостерігалося навіть у повоєнні роки, коли тисячі людей шукали один одного.

Мені здалося, що це полковницьке триндіння нікого не хвилює. Хіба мало ми у себе в міліції (та хіба тільки в міліції) передавали куті меду: хотіли як краще, а потім одержували небажану статистику. Проте, не нашого полковника досить різко обірвав, що мене здивувало, підполковник — з київських.