Марина — цариця московська

З цим, ясна річ, не погоджуються східні патріархи та їхні вірні. Хоч католики і вимагають повернути східних патріархів під пастирське керування Папи Римського, яко «заблуканих овець». А східні церкви — під юрисдикцію римської курії. І взагалі, істинна віра належить лише західним церквам, Папі Римському, який є прямим спадкоємцем Святого Петра, a всі інші то... То ледь чи не від лукавого.

Остаточний розрив між колись рідними церквами-сестрами настане у 1729 році, коли Римська Конгрегація з поширення віри видасть декрет, що надалі суворо заборонятиме спілкування у таїнствах вірних західної церкви з вірними східної. Тоді ж відбудеться й останній розрив між грецькою і латинською церквами. Хоча він уже був і раніше, у часи Марини Мнішек, католички, вірної Папі Римському, і царевича Дмитрія Івановича, вірного православ’ю, східним патріархам...

Нічим не міг зарадити й Дмитрій Іванович — церковні канони залишалися церковними канонами, де він не владний був. Та й до всього ж сам він необачно відмовився від причастя — чи не за компанію з Мариною?

Відмова царського сімейства від причастя була розцінена московитами як знехтування ним Божественного, освяченого обряду, адже царями в Російській державі ставали лише через обряд миропомазання, що не було того разу здійснено. Та й причастя, коли б до нього вдалася Марина, символізувало б її перехід у православ’я. На це Марина, пам’ятаючи сувору і категоричну заборону папського престолу, не могла зважитись. Мине не так і багато днів до бунту, що спалахне в Москві, цариці Марині Мнішек (а заодно й цареві Дмитрію Івановичу) все це пригадають. І буде в Марини Юріївни каяття, але вже не буде — ніколи-ніколи не буде — вороття! Який жаль!

Коли після всіх подій у Кремлі 17 травня, трагічного для Марини 17 травня, буде вибрано 29 травня князя Василія Шуйського новим царем, Дмитрія Івановича буде звинувачено — заднім числом, звичайно, — ще й у тому, що він «взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы, и... венчал ее царским венцом (нехрещену. — В. Ч.) и учиняти хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...». Хоч останнього Дмитрій Іванович якраз і не збирався робити, але хто йому тоді, під час бунту, повірив би!

Про «осквернення» кремлівського Успенського собору «расстригой» Гришкой Отреп’євим писав у богомільній грамоті і патріарх Гермоген у листопаді 1606 року: «Многих вер еретиков аки в простой храм введен безо всякого пристрашия, не усомнясь нимало, великое зло учинил, к чудотворному образу Пречистыя Богородицы, еже Евангелист Лука Духом Святым наставляем написа, и ко всем честным образом и к чудотворцовым Петровым и Иониным мощем приводя велел прикладыватся скверной своей люторские веры невесте, с нею же в той же великой церкви и венчася, все злое свое желание получил».

(По правді кажучи, Марину Мнішек постійно звинувачували в Москві «в лютеранській вірі», тоді ж як вона до лютеранства — одного з основних напрямів протестантизму — ніколи не належала і не мала ніколи наміру належати, просто цим — лютеранством — Марину Мнішек її вороги багнули зайвий раз зневажити й оганьбити.)

Під час вінчання в Москві царя Дмитрія Івановича і цариці Марини Юріївни відбувся повторний обмін обручками, що ніби затверджував попередній шлюб, проведений у Кракові. Таким чином, Дмитрій Іванович і Марина Юріївна нарешті оголошувалися шлюбним подружжям, з усіма юридичними наслідками, що звідси витікають. Все. Далі, як у народі кажуть: муж і жона — одна сатана!

Варто наголосити, що вінчання, яке відбулося після коронації на прохання і бажання самої цариці, здійснювалося скромно і якось навіть по-домашньому — на відміну від коронації. Свідками вінчання було небагато осіб, в основному родичі: з боку царя Нагі та найбільш приближені бояри, з боку цариці — її батько і кілька теж найближчих родичів.

Усе здійснювалося так, як і велів «Чин».

«Народ в те поры из церкви выслати».

І вислали народ, себто попросили його залишити собор.

Обряд здійснив протопоп Феодор, «коруны на блюде» тримав конюший Михайло Нагой і сваха — жона Андрія Нагого. Як і велить звичай, молодих, трохи вже стомлених ритуалом коронації, причастили церковним вином і обсипали їх з «мисы» золотими — на щастя, на здоров’я, на багатство.

Молодий і молода разом вийшли з собору на яскраве сонце, що щедро заливало Кремль. Все було, як і належить бути при подібних церемоніях.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, «при выходе из церкви ее (молоду) вел за руку император Дмитрий, и по левую руку ее вел Василий Шуйский», майбутній цар.

Марину вели два царі під руки: нинішній Дмитрій і завтрашній Шуйський, який поки що був у чині боярина. Але вже завтра-позавтра, принаймні, дуже швидко після царського шлюбу він стане і царем, і одночасно тюремником Марини Мнішек, цариці, якій так поклонявся і яку так славив, як свою володарку і повелительку Московського царства-государства.

Коли в Кремлі за князя Івана III тривало будівництво Великого палацу, почали на Соборній площі споруджувати палату, що її пізніше буде названо Грановитою. За історичними документами 1487 року, «повелением великого князя Ивана Васильевича всея Руси основал палату велику Марко Фрязин на великого князя дворе, где терем стоял».

Невдовзі до неї приєдналася ще Золота палата для прийому послів та для інших урочистих випадків, але з часом уціліла лише Грановита. Розташована вона на західному боці Соборної площі. Вважається, що суворі пропорції і кубічний об’єм надають всьому вигляду Грановитої палати «характер благородної простоти і ясності». Стіни її викладені з цегли і облицьовані з головного фасаду камінням, обтесаним на чотири грані (звідси і її назва — Грановита).

Будувалася вона у 1487—1491 роках, коли Москва вже об’єднувала навколо себе сусідні князівства і стала на чолі молодої централізованої Російської держави, коли «изумленная Европа была ошеломлена внезапным появлением на ее восточных границах огромной империи и сам султан Баязет, перед которым Европа трепетала, впервые услышал высокомерную речь московита».

Із Соборної площі в Грановиту палату вели Золоті Червоні сходи. З чотирьох маршів і трьох майданчиків (згодом їх прикрасять білокам’яними левами). Ці парадні сходи слугували лише для виходу царя під час особливо урочистих церемоній, а потім їх запирали витонченою решіткою, що була розписана золотом і фарбами. В той же час для входу іноземних послів і торгового люду були інші сходи — середні і Благовіщенські (Благовіщенськими дозволялося сходити лише християнам).

Всі сходи вели на Красний верхній ґанок — Передні переходи, а вже звідти — до помешкання великокнязівського палацу. Крім головного входу, в палац із Соборної площі вів і другий вхід — із західного боку, де був Боярський майдан, на якому зазвичай товпилися служилі бояри і двірцевий люд, там же виголошувалися царські укази.

Але перш ніж потрапити до Грановитої палати, треба було пройти через Святі сіни, де й збиралися запрошені до царя. Святі сіни (вони були прикрашені композиціями на сюжети Священного Письма) були початком входу в Тронну залу.

А над Святими сіньми була влаштована таємна кімната для жіночої половини царської сім’ї. За давніми звичаями жінки не могли бути присутніми на урочистих прийомах та офіційних святах. Стіни і стеля таємної кімнати були оббиті щільно ви­стьобаною тканиною та англійським сукном, а підлога — товстою повстю. У певному місці була «глядацька решітка», яка завішувалася прозорою шовковою тканиною, через яку було добре видно. Там цариця й царівни з цікавістю розглядали заморських гостей, спостерігали бенкети, багатолюдні зібрання бояр, духовенства та інші пишні державні урочистості.

У ті часи Грановита палата була головною Тронною залою — найбільшою на Русі. Колони в центрі прикрашували ліпні роботи в давньогрецькому стилі — зображення птахів, звірів тощо. Навколо стовпа — визолочена решітка, а на ній стояли різні прикраси.