Страница 56 из 168
«Так ось яка вона... уродзонна шляхтянка, — між тим збуджено думав Дмитрій. — Моя!.. Моя!.. Моя!..»
«Моя!!!» — хотілося йому крикнути на всю Москву.
Марина, здається, впізнала його в натовпі царедворців, ледь посміхнулась йому — звабливо й манливо, і щоки її наче спалахнули жаром — вона стала ще вродливішою.
Він широко заусміхався їй, хотів було рвонутися з місця і, розштовхавши бояр та дворян, кинутись до неї, але...
Але в цю мить наречену загородила його мати, черниця Марфа Нага, висока, худа і жовта. Вона й повела невістку в монастир, залишивши молодого ні з чим. Рвонувшись було до нареченої, він так і застиг з простягненими руками...
Згідно з руським звичаєм, цар Дмитрій Іванович хоч і перебував у статусі молодого, але до весілля не міг бачитися з нареченою...
Довелося підкоритися — не порушувати ж (хоч ти, приміром, і цар-государ!) прадавню весільну традицію русичів, освячену терпеливим чеканням не одного покоління молодих, що їх споконвіку називали на Русі князями. Та й заборонений плід, як відомо, від заборони стає ще солодшим.
Та й (вдамося ще раз до підсилювального сполучника) скільки там залишилося чекати гучного весільного дня — всього нічого.
— Витерплю, — сміявся цар, перебуваючи на той час ще й у ранзі весільного князя, і сміявся завзято і був як ніколи в доброму настрої, не підозрюючи, що над його головою вже почали згущатися ті хмари, що їх йому так і не вдасться розігнати, — пізно спохопиться. — Два роки я ждав свою любоньку-зазнобушку, тож можна почекати ще кілька днів. Сподіваюсь, моє святе терпіння буде сповна винагороджене в першу ж, після весілля, ніченьку...
Він так і сказав, мрійливо й захоплено, аж примружившись: ніченьку...
І по-сороміцькому підморгнув — знай, мовляв, наших!
Молодий був цар Дмитрій, безшабашний одчайдух!
Але бояри у високих соболевих шапках дуже серйозно закивали розкішними, що їх хотілося назвати дрімучими, бородами: так, так, як заведено на Русі в першу ніч після весілля молодий, який терпляче чекає, сповна отримає належне йому!..
До коронації Марини Мнішек на царство Московське залишалося шість днів. 8 травня після коронації відбудеться обряд вінчання (повторне, але вже московське, після краківського), і тоді ж весільний поїзд, але вже тільки з двома особами — царем Дмитрієм і царицею Мариною — нарешті вирушить у свою останню подорож: із Грановитої палати Кремля до Великого палацу все того ж Кремля або, точніше, як запише потім літописець, «до постельних хоромів».
P. S. ІЗ СТАТТІ ОДНІЄЇ МОСКОВСЬКОЇ ГАЗЕТИ: «ЗАГАДКИ СЕРЦЯ КРАЇНИ. ЧОМУ ЙОГО ОБМИНАЮТЬ ГРОЗИ І ЛЮБЛЯТЬ ВОРОНИ»
«Московський Кремль не тільки головна столична знаменитість і резиденція царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни.
Яку енергетику він випромінює, чи випадково саме тут знаходиться «серце країни»?
У районі Кремля спостерігаються природні аномалії. Наприклад, неподалік бушує гроза, а там ні. КРЕМЛЬ — УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ ВОРОН (виділення моє. — В. Ч.). Їх манить сюди особлива природна енергетика, невідома вченим-орнітологам.
Згідно з археологічними даними, Кремль виник на місці давнього Дяківського городища 2000 років тому. В околицях Боровицького горба кілька століть поспіль знаходилося святилище — величезний камінь. До нього йшли натовпи людей — хто просто вклонитися, а хто з надією зцілитись.
Ще один священний символ, за версією дослідника московських тайн Вадима Бурлака, ховається під Водовозною баштою. Навколо цього місця ще в дослов’янську епоху здійснювалися ритуальні таїнства. За його словами, десь там знаходиться так званий Центр початку, уособленням якого є срібний скіфський знак.
«Правда, в наступні часи на території Кремля і навколо нього існувало близько 40 монастирів, так що це місце стало вже не язичницькою, а православною святинею. Такі співпадіння ніколи не бувають випадковими. Москва сама по собі дуже цікаво розташована, а Кремль — у самому її центрі. Якщо взяти геологічну карту Москви, то відразу ж все стає видно. Уявіть собі звізду, від якої в різні боки розходяться промені — розломи. Геологічно і метафізично Кремль якраз у центрі цієї звізди. Чи не звідси амбіції вождів, що правили?» — запитує Станіслав Єрмаков, культуролог, спеціаліст із вивчення загадкових місць. На жаль, доводиться визнати, що енергетика у Кремлі не тільки світла. Не дивно: на Красній площі, там, де нині розташовані гостьові трибуни, знаходилось місце публічних страт.
При Земському приказі (на тому місці нині Державний історичний музей) була боргова тюрма. Справами про грабунки і вбивства відав Розбійницький приказ, який знаходився у Костянтино-Єлінській башті Кремля. Слідство завжди супроводжувалося тортурами, тому башту й прозвали Питошною. А деякі частини тіл підслідних, які у ході дізнання здавалися катам «зайвими», ночами викидалися у рів.
Кажуть, радянські вартові у розташованих неподалік Спаських воротах осінньо-зимовими ночами часом заклякали від жаху — з боку Костянтино-Єлінської башти час од часу лунали чи то жахливі завивання вітру, чи то стогони і крики.
Розповідають і таку історію.
В одну із світлих червневих ночей 1950 р. поблизу від Костянтино-Єлінської башти на кам’яній кладці стіни кремлівський курсант виявив темну, схожу на криваву пляму. Вона на очах спершу почала збільшуватися в розмірах, а потім стала повільно стікати вниз. Курсант вже збирався було доповісти начальству про страшне видіння, але засумнівався — вирішив для початку позвати товаришів по службі. На їхніх очах пляма безслідно пішла у землю.
Існує думка, що десь у надрах Кремля страшний деспот, любитель чарівництва і окультизму Іван Грозний, заховав свою легендарну бібліотеку. За версією В. Бурлаки, це може бути не вся «ліберія», а тільки її найстрашніша «чорна частина» — книги з чарівництва і чорної магії, які з усього світу везли грізному повелителю посли і купці. «Коли на кінець життя Грозний згадав, як багато він нагрішив, то вирішив замурувати «чорні книги» у Кремлі, наклавши на них прокляття», — говорить дослідник.
Разом з книгами у стіні було замуровано й монаха, який допомагав цареві знищувати бібліотеку. Напередодні смерті видіння замурованого переслідувало тирана. Нібито і через століття якась нематеріальна сутність лоскотала нерви мешканцям держрезиденції.
Один з кремлівських службовців якось напередодні Страсного тижня далеко за північ засидівся в робочому кабінеті. Раптом по кімнаті при зачинених дверях і вікнах пронісся протяг, заворушивши на столі папери. Гуркнулась, на скалки розбилася товста кришталева попільниця з недопалками. Несамовитий до того атеїст, чиновник довго, до самозабуття, хрестився...
Деякі чиновники з адміністрації зізнавалися, що працювати в президентській резиденції ночами не дуже приємно — періодично чуються якісь звуки, що напружують нерви, поскрипування. Можливо, дух історії, незважаючи на всі багатомільйонні ремонти останніх років, як і раніше витає в тих стінах...
«Якщо ми хочемо позбавити Росію проблем, що дісталися нам ще від радянської влади, ми повинні прибрати Мавзолей. Упокоєння там Леніна було свого роду містичним актом. Те ж саме стосується й інших комуністичних могил. Можливо, поховані там люди і не бажали країні зла, але на їхніх душах занадто багато гріхів», — вважає С. Єрмаков.
II. «...Найяснейшая и великая. Государыне цесарева и Великая княгиня Марья Юрьевна Всеа Русии...»
Вознесенський дівочий монастир у Кремлі біля Спаських воріт (як казали, «под навесом зубчатых твердынь») був заснований великою княгинею Євдокією (в чернечому постригу Єфросинія) Дмитрівною, жоною князя Дмитрія Донського, яка на сімнадцять років пережила свого великого мужа.
Монастир назвали в ім’я Вознесіння Господа. І було це в році 1407-му.
В келіях Вознесенської обителі знаходили притулок лише інокині з княжих і боярських сімей. Дякуючи їх щедрим внескам та особливому опікунству великих княгинь і цариць, монастир швидко перетворився на один з найбагатших у Москві, мав дорогу утвар, унікальні ікони, прикрашені перлами, коштовним камінням та срібними ризами.