Марина — цариця московська

Марина гадала, що це всього лише неминучі витрати, обумовлені довгою і тяжкою дорогою та весняним бездоріжжям і погодою, коли зверху сіялось, а знизу хлюпотіло... Гадала, не підозрюючи, що то був лише початок чогось жахливішого, що врешті-решт усе зведе нанівець...

Старша фрейліна Марія (взагалі, вона була німкенею польського походження і мала потрійне ім’я — Луїза-Марія-Вільгельміна, але Марина, аби простіше, звала її лише одним ім’ям — Марією) завжди наче відчувала — і як це їй вдавалося? — коли цариці нудно, тоді й з’являлася в її кареті — ласкою покірною і лагідною.

— Фрейлейн Марино, — так вона за німецьким звичаєм дозволяла собі звертатися до цариці, як звертаються німці до незаміжніх жінок, — знову занудьгувала? Нічого не вдієш — дорога до Москви довга й одноманітна. Та ще й весняна сльота. Але в гарній бесіді час минає швидко, тож я й спробую з дозволу фрейлейн Марини розважити її бесідою. Та заодно й у дечому її просвітити — звичайно, із згоди самої фрейлейн Марини. Минулого разу, якщо мені не зраджує пам’ять, ми з фрейлейн Мариною любесенько бесідували про родовід її мужа, царя Дмитрія Івановича, який тому Іванович, що батьком його є цар Іван. Ось про царя Івана й почнемо. Фрейлейн Марині варто знати, яким був батько її мужа. Так, на всяк випадок. А раптом знадобиться? Та й треба знати родовід мужа.

Марія й так дозволяла собі розмовляти з царицею. Вона була старшою серед її фрейлін (з німецької перекладається як панночка), що складалися з дівчат та неодружених жінок не простих родів. Марія теж, як і велить етикет, була неодруженою, хоч вік уже й підпирав її до цього дійства.

В довгій і, таки ніде правди діти, нудній дорозі Марія (вона ж Луїза-Марія-Вільгельміна) таки розважала царицю Марину, а заодно й просвіщала її, що було не зайвим: на Русі Московській (Московській, підкреслювала, адже раніше була Київська Русь, але то зовсім інша держава), так ось на Русі Московській правителі-монархи звалися великими князями. Себто головні, такий титул собі присвоїли князі Московські. Пізніше вони себе титулуватимуть уже як князі — великі! — ВСІЯ РУСІ. Великим князем всія Русі з 1533 року і був великий московський князь Іван IV Грозний, тиран, між іншим, з тиранів, яких і світ ні до нього, ні після не знав.

Природа відпочила на останніх Рюриковичах. Прадід Івана Грозного, великий князь Василій Темний, слабував на розум та волю. Батькові тирана було вже за п’ятдесят, коли народився спадкоємець. Інші в сім’ї бабці Софії Палеолог страждали від нервових хвороб. Брат царя Юрій був не сповна розуму.

Сам Іван чи не щодень скаженів від люті — з приводу і без. Коли на нього находили напади роздратування, у нього на губах виступала піна, казали, як у коней. Гнів виникав з найменшого приводу. Жертвами ставали не лише люди. Так, Іван якось велів порубати на шматки слона. Бідна тварина провинилася тим, що відмовилася опускатися перед царем на коліна. Мабуть, був божевільним — не інакше, розповідала старша фрейліна Марія. Він тільки те й робив, далі жахала вона Марину, що страчував невинних людей, нещасних своїх підданих. «Навіть, — ще з більшим жахом додавала пані Марія й блідла, — власноручно... Так, так, своїм гостро заточеним посохом проштрикував на смерть приближених, тих, хто йому чимось не догодив чи видався підозрілим... Навіть не пощадив свого старшого сина Івана — провалив йому голову, і той помер у муках... Убивав він, ох і вбивав! А під час Лівонської війни, захопивши Полоцьк, цар Іван у 1563 році проголосив себе князем Полоцьким і велів усіх євреїв з їхніми сім’ями потопити в річці, а бернардинських ченців перебити, латинські церкви поруйнувати дотла! Часто Іван Божевільний, якого чомусь прозивали благородно — Грозним, — на гарненькому лиці пані Марії проступав просто-таки переляк, — влаштовував повальний гріх!.. Ходили дикі чутки про розпусту російського царя. Безберегу і злочинну. Вінчання Івана Божевільного на царство відбулося у 1547 році — великим князем він на той час побув десь із чотирнадцять літ. І відбулося за прикладом київського, теж великого князя Володимира Мономаха, із покладанням вінця, золотого ланцюга і барм царя Костянтина і було зело врочистим... Ось з того часу, — просвіщала московську царицю старша фрейліна, — руські владарі і стали йменуватися царями-государями всієї Русі. Але зберігаючи в своєму титулі, за традицією, і звання великих князів. Звідтоді Московська Русь стала унітарною — себто єдиною, яка інших об’єднує, — монархічною державою. За Івана Грозного, якому годилося б бути Божевільним, — нагадувала пані Марія, — всі монархи, в тім числі й муж твій Дмитрій Іванович, стали називатися на Русі царями...

— Ах, як... цікаво, — Марина ледве стримала позіх (карету гойдало-хилитало, і це навівало міцний сон, з яким вона надсилу боролася).

— Буде ще цікавіше, моя дорога ясновельможна панночко, як я перейду до безконечних женінь царя Івана. Він був вельми женолюбивым, ця, даруй, худоба-скотиняка! Женився вісім чи дев’ять разів, не рахуючи численних наложниць. Сам же він хвастав, що збезчестив 1000 дівчат. Навіть перед смертю поліз під юбку до невістки — дружини сина Федора.

Спершу він женився на Анастасії Романовій — «кроткой голубице» — і прожив з нею тринадцять років. І вона йому народила синів... Другою жоною після смерті Анастасії стала Марія Темрюковна, дочка казанського князька, — вельми гарна, але й вельми... гм-гм... вільного норову й поведінки, недостойної матрони. Коханців міняла чи не щодня.

— Справді, вельми цікаво, — буркнула Марина. — Принаймні, вже стає цікавіше.

— Тому згодом цар зачинив її у Кремлівському палаці без права виходу — довічно. Там вона й сконала — мабуть, цареві слуги допомогли їй відправитись в інший світ, де заміжній жінці можна мати ще й коханців. Пізніше, перебравши багато наречених, Іван вибрав бояриню Марфу Сабурову. Але чи не відразу ж після вінчання вона раптом померла, хоч до того була здоровою і на хворість не скаржилась...

— Виявляється, у Кремлі й таке могло бути?

— Буцімто Марфу Сабурову отруїли — з наказу царя. Чимось вона йому не догодила чи він швидко до неї охолов... Потім була Анна Колотовська. І хоч за православними правилами дозволялося женитися лише до трьох разів («Ого!» — вигукнула Марина), Іван, задушивши митрополита Філіппа, який не давав йому дозвіл на ще одне вінчання, домігся права вінчатися стільки разів, скільки він сам хотів... Анна Колотовська, як і її попередниця Марія Темрюковна, відзначалася пристрастю до добрих молодців — цар старів і став їй байдужий. У її коханцях був і молодий князь Ромодановський. Він проникав у палац Анни під виглядом... боярині Ірини. І сталося так, що та «бояриня Ірина» впала в око самому царю Івану. Він одразу ж забаг провести з нею ніч кохання і велів негайно стелити постіль... Аж тут і виявилось, що то ніяка не «бояриня Ірина», а князь Ромодановський...

— Ax, ax, як любить вигукувати панна Хмелевська, плескаючи при цьому в долоньки, — це страшенно цікаво, — вигукувала Марина, і з її сну-дрімоти й сліду не лишилося. — Розказуй, Маріє, що було далі... Це ж так здорово! Поліз, даруй, до «боярині Ірини», а вона раптом виявилася — ха-ха-ха! — князем Ромодановським!

— Справді весела історія! Але не для самого князя Ромодановського. Бо цар власноручно убив Ромодановського своїм гострим посохом — проштрикнув князеве серце наповал, щоби знав, як до цариці на любовні пригоди бігати.

— Справді... не весело, — зітхнула Марина. — Ох, любов, до чого вона тільки не доводить чоловіків. Та й жінок... Але що було далі?

— Цар віддав Анну своїм опричникам, і вони її гуртом ґвалтували доти, поки це їм не набридло. А потім Анну по­стригли в черниці.

— Які жорстокі ці руські! І взагалі, оригінали: зґвалтували царицю, а тоді відправили її до монастиря.

— Але й це ще не все, моя ясновельможна панночко, — захоплено — чому захоплено? — розповідала далі Марія. — Під ім’ям схимомонахині Дар’ї Анна під замком провела 54 роки, доки й не померла од старості.