Страница 3 из 168
І все ж в інших уиданнях уперто гнуть своє, традиційне:
«Марина Мнішек... ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою долю...»
А в неї, як опинилася в башті Коломенського кремля (восьмий ярус), уже не було ні життя, ні майбутнього. І це та Марина Мнішек, буцімто авантюристка, якій небеса у 26 літ, як превелику милість, послали швидку кончину.
Із книги «100 великих казней» (все того ж видавництва «Вече», Москва, 2000): «Сподіваємось, що небеса зжалилися над нею, послали (їй) швидку кончину...»
То хто ж вона насправді: жінка, у якої у 26 років зосталося лише минуле? Самбірське дитинство і рання — там же — юність? Препишне вінчання у Кракові в присутності короля Речі Посполитої у 1606 році? Тріумфальний в’їзд до столиці Московського царства? Коронація за участю Патріарха Московського? 9 днів перебування у статусі цариці московської, коли вона так і підписувалася: Марина, цариця московська? А потім — стрімка і всепоглинаюча катастрофа, що тривала аж до 1614 року, останнього року її перебування в цьому світі? Заслання, поневіряння по Русі з надією повернути собі втрачене? Загибель трьох чоловіків (з двома вінчана, двох кохала)? Страта чотирирічного сина, прозваного «ворьонком» і «выбледком»? Останнє ув’язнення у Кремлі, але не в московському, і народні передання про її чаклунство? Те минуле, що його вона згадувала, розуміючи: майбутнього у неї вже немає і бути не може...
А згадуючи своє не таке вже й велике минуле — принаймні, за роками, 26 усього ж бо літ! — бачила себе п’ятнадцятилітньою в Самборі...
У ті часи, про які й піде мова, воєводами в Давній Русі та інших слов’янських державах називали вождів, полководців, а також правителів міст чи округів.
Її батько, граф Юрій Мнішек, і був сандомирським воєводою (нині про нього в енциклопедіях пишуть як про авантюриста (а втім, можливо, він таким і був), одного з ініціаторів збройної інтервенції польсько-литовських феодалів проти Російської держави на початку XVII ст.).
У Самборі він був ще й королівським старостою.
У Самборі і минуло її життя — народження, дитинство, піддівство, рання юнь, коли до неї, тоді вже шістнадцятилітньої, посватався, закохавшись перед цим, російський царевич, — аж до вісімнадцяти років...
Розказувала нянька її багатолітня і вірная — чи не мати названа, — бабця Софія. Колись, гейби не за нашого життя, ачей і не за життя наших батьків, а ще раніше, була в тих краях маленька дерев’яна «хортеця» (так бабка вимовляла, і, так од неї перейнявши, вимовляла й маленька Маринка, а матінка тоді зело гнівалася, що її доня псує мову просторіччям та різними покручами простолюдинів, холопів, а батько лише посміхався!), і сидів у тім укріпленні князь із своїми людьми. Князь був не злим, але й не добрим, а таким... Яким і належить князям бути. А навколо «хортеці» були непроходимі бори, верховіттям у негоду шуміли, шуміли, шуміли... Тоді й доріг у краї на було, тільки по Дністру й плавали... У тій «хортеці» люди ховалися од ординських набігів — клята татарва могла у будь-який день на прудких конях вигулькнути. Що й траплялося чи не щоліта. Не встиг добігти до укріплення, за палісад його дубовий сховатися — поминай як звали! Заарканять тебе і в люту неволю, у самий Крим поженуть — пропала на віки вічні людина! Ось такечки тоді й жили — слава Богу, непроходимі бори рятували. Татари остерігалися у них і носа сунути. Тож спасалися в гущавинах, де ревіли ведмеді. Та ще за гострим частоколом укріплення. Хоч ти князь, хоч простолюдин — усі ховалися. Лиха годинонька була. З віку в вік ординці тоді шарпали Україну — просвітку не було. А край той ніяк тоді не звався. І «хортеця» не мала ймення. (Люди між собою її іноді називали «новоосілим городищем».)
А була в князя донька. Гарненька така, жвавенька і до всього на свою біду цікавенька. Все їй покажи-розкажи і розтовкмач що й до чого. Князь-удівець дуже любив свою доню і беріг її, у всьому їй потакав. Як вона скаже, так і буде. Беріг князь свою доньку, беріг і не вберіг. Якось вибралась та цікавенька до всього князівна за палісад та й пішла у бір, хоч князь їй те суворо забороняв. А вона пішла. Буцімто подивитися на світ білий — який він? Бо ж за частоколом їй зело набридло — одне і те ж. А так кортіло подивитися на світ білий — от і пішла. Та швидко й заблудилася. Мовби ж і недалеко відійшла од палісаду, а вже й не второпає, у яку руч їй брати, аби хоч назад додому повернутися. Всюди бір шумить, пустка, ніякого білого світу і на позір немає, десь звірі гарчать, і не відає вона, у який бік іти, аби до «хортеці» вийти. Куди не поткнеться — всюди зарості непроходимі. Страшно, моторошно, сичі ухкають, десь ведмеді ревуть, а на білий світ, що її так цікавив, і знаку немає.
Три дні княжі люди в борах навколишніх князівну шукали, кричали-гукали — глухо. Потім ще три дні, ще... Аж тоді й знайшли. Тільки й того, що теплу. Але нездатну жити — князівна вже й на ногах не трималася.
Коли її надибали врешті-решт — собаки нюхливі допомогли вийти на її слід, — князівна вже й говорити не могла — така квола та негодяща була. (Марина, слухаючи, нищечком сльозу пускала, шкода було невідомої їй княгиньки.) Тільки злякано шепотіла: «Світу білого... ніц, немає. Самі бори... Усюди самі бори, а світу білого й немає...» Себто хотіла сказати: куди вона не йшла, у який бік не повертала, де не блукала хащами, а ніде ні доріг не бачила (бо їх там тоді й не було), ні людей, ні хоч якогось просвітку — самі лише бори шуміли верховіттям, навіть небо затуляючи. Тож і не побачила вона світу білого... Допоки її донесли до фортеці, кволий вогник життя ще якось у ній тлів, а тоді й він згас... Закінчила вона своє молоде життя все з тими ж словами (сама лякалась, коли їх вимовляла): «Світу білого ніде ніц, немає. Самі лише бори... Самі бори...»
От князь погорювавши й ухвалив: на честь загиблої дочки і в її пам’ять назвати те місце Самібори — з наголосом на «о». Так і повелося звідтоді Самібори, Самібори... А з часом назва скоротилася до Сам-бір. А потім так, як і нині — Самбір.
Сьогодні Самбір — одне з найстаріших міст на Прикарпатті, розташоване на лівому березі Дністра за 73 кілометри від обласного центру Львова, на перехресті доріг Львів — Ужгород, Дрогобич—Перемишль.
Першою друкованою згадкою про місто вважається 1241 рік. Того року ординці спалили й сплюндрували тодішнє місто Самбір (теперішній Старий Самбір), а вцілілі мешканці знайшли притулок у добре укріпленому посаді (передмісті), що звався Погонич.
На березі Дністра, де в нього впадали швидкоплинні Страв’яжа та Дубровка, між Карпатами з одного боку і великими болотами з другого, — це був добре захищений природою край. Шуміли там дрімучі бори-ліси, де наші предки займалися нагінним полюванням, — від слів «погон», «погоня» і виникла назва Погонич. Утікачі розбудували його, і звідтоді посад Погонич став зватися Новим Самбором, а пізніше й просто Самбором.
Про назву міста розповідають кілька легенд (загалом десять), і всі вони мовби правдиві. Так, за однією з них, назва міста походить від згадуваного вже словосполучення «самі бори» (на придністровських околицях тоді й справді шуміли самі бори) або від назви червоної верби, званої «самбірка», зарості якої були в тих краях вельми поширеними — і біля Старого Самбора і біля Нового Самбора. Ще інші вважають, що назва походить від старослов’янського чоловічого імені (було таке) Самбір. Або від кельтського слова «самбора» — тиша. Існують й інші припущення, але яке з них відповідає істині, тепер уже й не скажеш.
Династії польських королів та магнатів, віками здійснюючи нещадну полонізацію місцевого українського населення, володіли Самбором від 1349-го і по 1772 рік, коли розпалося Польське королівство. З історії відомо, що в кінці ХVI — на початку ХVII ст. королівським старостою Самбора був великий польський магнат сандомирський воєвода Юрій (Єжи) Мнішек. Як представник короля Речі Посполитої, він здійснював адміністративні та судові функції на Самбірщині. (Староство — адміністративно-територіальна і господарська одиниця у феодальній Польщі, Великому князівстві Литовському (та й нині Польща поділена на 49 воєводств) та на загарбаних ними українських землях, і надавалося воно в тимчасове чи вічне користування вищим урядовцям за службу — їм і належали прибутки із старостинських маєтностей, чиї селяни нещадно експлуатувалися і трудилися на користь старости.)