Марина — цариця московська

«Рубікон перейдено, — наголошував воєвода у своєму листі, — про відступ не може бути й мови! Попереду тільки перемога. На чолі рушення царевич має йти тільки вперед! Від однієї побіди до іншої! Ще вражаючішої. За Рубіконом попереду царевича чекає царство, і він змінить свій статус і стане повноправним царем-владикою! А вірна Марина чекатиме свого коханого у Самборі і молитиме Бога, аби він посилав Дмитрію самі лише перемоги!»

«Господи, — молився воєвода ночами, як не спалося, — тільки б Дмитрій не програв, тільки б не охолов до Марини, тільки б обвінчався з нею в Москві, а вже тоді ми, Мнішеки, візьмемо своє. Ой візьмемо!.. Історія ще нас запам’ятає!..»

Історія й справді Мнішеків запам’ятає. Як, у якому статусі — то вже інша річ. Але Мнішеки таки й справді увійдуть в історію Російської держави на віки вічні.

Росія захвилювалася, забурлила, заклекотіла.

Як на околицях царства, так і в центрі почали збиратися повстанські загони — династія Годунових доживала останні місяці. Цe Дмитрій, — а він не був позбавлений як політичного, так і ситуативного чуття, — відчув одразу ж і швидко переконався — та й вивідники його працювали у всіх напрямах, доносячи, що твориться на Русі Московській: ситуація складається як ніколи йому на руку. Доля посилала надійний шанс — тільки б його не упустити, не забаритися з походом, а з’явитися йому, законному претенденту на московський трон, своєчасно — не раніше й не пізніше. З Росії надходили обнадійливі вісті, що козаки, збіглі холопи, кріпаки свої надії на звільнення з кріпацтва, що його так затято утверджував ненависний Годунов, уже пов’язують з ім’ям царевича Дмитрія, якому треба було лише очолити народний виступ.

І він його очолив.

У свою чергу Годунов мав значні військові сили, що їх очолювали досвідчені в ратному ділі воєводи, але діяли вони, як мерзле горить — «вяло и нерешительно». «Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця» (Д. І. Яворницький).

Зазнаючи краху , Годунов у всьому винив своїх бояр (про це він їм заявляв відкрито, звинувачуючи їх у всіх провалах): це вони роздули історію з самозванцем, щоб скинути його, Бориса, з престолу — частка правди в цьому звичайно ж була, і разом з тим підозрілий і недовірливий Борис довірив боярству свою армію! Бояри почали потихеньку перебігати на бік претендента на престол, якому повсталі посадські люди та козаки почали здавати фортецю за фортецею, а багатьох воєвод приводили в його табір зв’язаними... Дмитрій хоч і втратив частину найманців, але швидко поповнював ряди свого війська за рахунок козаків, стрільців, посадських людей, селян, котрі звідусіль до нього стікалися, озброював їх, вибирав їм командирів, гуртував з них сотні, і його військо зростало чи не щодень. І — на ходу. Військо Годунова ріділо, відходило із занепалим духом і взагалі було не дуже боєздатним. (Більше як півроку воно не могло взяти Кроми, у яких засів отаман Корела з донцями, і таких прикладів було чимало.) Дворяни самовільно кидали цареве військо і роз’їжджалися по своїх маєтках. Борис Годунов уже злякався. Відчуваючи свій швидкий кінець, метався, як у западні. До всього ж він дуже у ті місяці хворів, і хвороба прогресувала. Від безсилля цар засилав у табір супротивника таємних убивць з наказом будь-що порішити самозванця і привезти йому голову, але ті, прибувши в табір царевича, переходили на його бік... Цар Борис вже почав вагатися: а раптом самозванець ніякий не самозванець, а справжній син Івана Грозного? Велів привезти до Москви його матір, жону Івана Грозного Марфу Нагу, і випитував у неї: чи насправді її син Дмитрій живий, а чи його таки немає в цьому світі.

— Кажи чесно, стара відьмо! — сікався до цариці. — Інакше тобі... Я за себе не ручаюся, а заплічних справ майстри у мене в наявності.

Але Марфа Нага відповідала чомусь невиразно, плуталась, щось белькотіла, і важко було збагнути: Дмитрій живий і він істинний її син, чи то все ж таки від його імені діє пройда-самозванець?

На царицю махнули рукою.

В розпачі — а раптом самозванець і справді син Грозного, який дивом врятувався тоді в Угличі? — Годунов прискіпливо допитав князя Василія Шуйського, який тоді, у році 1591-му, їздив до Углича як голова урядової комісії, вивчав справу про вбивство — якщо вбивство! — царевича Дмитрія.

Ось як ті події описані у трагедії «Борис Годунов» О. Пушкіна:

ЦАРСКИЕ ПАЛАТЫ

ЦАРЬ.

ШУЙСКИЙ.

ЦАРЬ.

ШУЙСКИЙ.

ЦАРЬ.

ШУЙСКИЙ.

ЦАРЬ.

Шапка Мономаха і справді виявилася важкою...

16 квітня 1605 року цар Борис раптово помер у Кремлі — казали, буцімто з відчаю прийняв трутизну, але швидше всього його докінчив апоплексичний напад, крововилив у мозок. Рідко хто тоді на Русі не обрадувався кончині ненависного Годунова. «Це Господь його прибрав!» — казали і щиро вірили тому. І всі були певні, що царевича Дмитрія веде на царство сам Господь.

Усе складалося на руку царевичу, щастило йому як ніколи. Але все ж до Москви він ще не квапився (плід має повністю дозріти і сам впасти до ніг). Виявляючи незайву обережність, просувався повільно, хоч його й кликали звідусіль: швидше! Йди швидше до нас, царю наш! Дмитрій висилав поперед себе гінців з листами, в тім числі й до столиці слав «прелест­ные письма», і коли пронеслися чутки, що істинний цар уже близько, Москва захвилювалася. (Писатимуть пізніше: «Загудела, как пчелиный улей».) Хто спішно озброювався, хто вже готувався врочисто зустрічати сина царя Івана.