Страница 159 из 168
Иногда кол вбивали до тех пор, пока он не протыкал насквозь тело осужденного, словно вертел, но такое было очень редко, так как означало бы быструю смерть. На практике чаще всего кол вводили до тех пор, пока он не разрывал кишки, после этого его устанавливали в землю.
В Африке схожая казнь пользовалась широкой популярностью. Зулусы использовали казнь для воинов, проваливших выполнение своих заданий или проявивших трусость.
На Руси эту казнь любил Иван Грозный, не забывал про нее и Алексей Тишайший, рассаживая рядами на колья участников восстания Разина, Петр І. Последний, узнав о связи его постриженной в монахини жены, Авдотьи Лопухиной, с майором Глебовым, пришел в дикую ярость от ревности. Глебов получил все: дыбу, пытку огнем, капанье воды на темя, кнут. Затем «...его посадили на кол. Так как дело было зимой, его, уже сидящего на колу, укутали в шубу, на ноги ему надели теплые сапоги, нахлобучили шапку, опасаясь, что он слишком быстро замерзнет. Глебов промучился почти 30 часов. Все же он нашел в себе силы, когда Петр подошел к колу, изругать своего мучителя и плюнуть ему в лицо...».
(Садовили на палю своїх противників поляки, турки, також і запорозькі козаки.)
«Еще в XVIII веке на Руси смазанный смолою кол загоняли в задний проход конокрадам. В наше время встречаются упоминания об этой казни, так, в 1991 году в центральной тюрьме Багдада сотрудники иракской службы безопасности посадили на кол женщину, обвиненную в шпионаже.
Это была одна их самых зверских казней, какую только могло придумать человеческое воображение. Как ни странно, даже в наши дни она продолжает использоваться...»
Івашко (Іванко) Заруцький родом з українського Тернополя (хочби там яка вуличка була нині названа його ім’ям!), турецький раб, донський козак, отаман, український наказний гетьман, боярин, один з найвідоміших сподвижників Марини Мнішек, її захисник і остання її любов, був посаджений на палю в листопаді 1614 року за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою.
На те дійство — посадження на палю — збіглася дивитися чи не вся Москва (видовиськ тоді було мало — життя суворе, — а тут така потішна подія, що од неї аж мороз по спині йде!).
Смерть свою жахливу, мученицьку Іван Заруцький зустрів мужньо — з його закривавлених вуст не вихопився жодний стогін. В останні години свого кінця, що його і кату не побажаєш, згадував він свою далеку батьківщину, звану Тернопіллям. Терну там і справді росло багато, і він малим часто з дітьми бігав за містечко рвати тернові ягідки — солодко-кислуваті. Кров у нього йшла з рота, а йому на смак здавалося, що то він ласує сизим, аж темно-синім терносливом (терновищ у його краї було пребагато.) Коли б він жив пізніше і знав Тараса Шевченка, то, подумки прощаючись із далеким своїм краєм, повторив би його рядки:
— Характерник!!! — кричали екзекутори, відбігаючи від палі, на якій був піднятий отаман. — Його на гостряк наштрикнули аж до самого горла, а він... Він — пойот!.. Чаклун!!! Істинний колдун!!!
Характерниками колись на Україні називали чаклунів, чарівників. Особливо ж козаків. («Дід мій був запорожцем... І був він великий характерник: знався з відьмами, з чортами...» — Стороженко.)
В народній уяві українців усі козаки були неодмінно характерниками. Себто людьми, які володіли надприродними здібностями. А це такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, шабля їх не бере, кулі їх не пробивають...
Одчайдухи такі, яких і світ ще не знав! Усе людське їм ніпочім! І страх, і біль. Нічого вони не бояться, болю не знають і ніколи його не відчувають. Кожен з них має ще й верцадло (дзеркало чи що?), яким він бачить навколо себе на десятки верст (вочевидь, магічний кристал) — що діється під землею (у землі), на великій глибині під водою, що твориться у небі, у всьому світі білому. Такий козак «перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді як ударять запорожці по татарві!..».
«Запорозькі характерники могли непомітно для сторонніх залазити й вилазити з геть зовсім зашитого мішка, відмикати будь-які замки одним дотиком руки, без ключів. Вони без остраху брали в руки розпечені ядра, кулі, могли вмить перевертатись у вовків, хортів, котів. Уміли привертати до себе віру людей, бо мали в собі силу: знали, чим лікувати тяжкі хвороби, вміли напустити й страху на людину.
Часто характерники й допомагали людям у біді, нещадно карали ворогів, боронили покривджених. Могли й причаровувати красунь. Найвидатніший запорозький характерник був козак Мамай. Той усе міг. На малюнках сидить він по-турецькому, грає на кобзі, а біля нього вся амуніція і кінь стоїть на припоні» (І. Шаповал).
Ось таким характерником і вважали козаки отамана Заруцького. Все йому, мовляв, ніпочім! Ні тортури, ні нелюдські муки. Ач, на палю його посадовили, на гостряк лютий, над Москвою своєю високо підняли, а він — ані пари з уст! Характерник, чаклун — не інакше. А чаклуни ні мук, ні болю не відчувають. І страху смерті не знають, бо ж і самої смерті не празнують. Ти їх огнем печи, а вони кажуть, що їм... холодно. Ти їх живцем терзай, а їм хоч би хни! Ось і цей, Заруцький, козак-отаман такий, були певні екзекутори. Його на палю посадовили, у нього й уста закривавлені, а з уст тих — ані стогону, ані словечка!..
Характерник! Істинний характерник, чаклун і чародій! А по-московськи колдун! Його на палю наштрикнули, а він... Щось про себе наспівує. Про козаків своїх, про долю козацькую... Не інакше, як то він очі відводить — що буцімто на палі сидить. Бо хтось інший на палі сидить, а він, анахтема, десь уже на коні своєму вороному гасає, проти царя-батюшки нові бунти замишляє, людей воровських біля себе гуртує...
І то була правда.
Не було на палі отамана Івана Заруцького. Хоча то його підняли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою на тім гостряку, і він тоді сказав:
— Ох і високо підняли ви мене у своїй Москві, вище як свого царя...
Кажуть, що він промучився на палі дві ночі й один день, але то... То не він. Їй-бо. Бо з ним, справжнім отаманом Заруцьким, таке лучилося... Як тільки-но поплив перед ним кривавий туман, що закрив і Москву-ріку, і увесь царський град, як спалахнула у його вічу червона пожежа, так коник вороний і вигулькнув з тієї пожежі, у якій Москва потонула, і примчав до отамана — грива розвівається, з ніздрів огонь виривається, а сам він ірже, землю копитами б’є. Мить — і отаман опинився на конику вороному з вірною шаблею-подругою в руці і полетів на Україну свою милу, до козаків — побратимів своїх...
А хто в муках дві ночі й день на палі конав — невідомо. Характерник! Істинний характерник! Якому й смерть ніпочім. Десь він гасає на своєму конику вороному й досі, як то й належить справжньому козакові...
Так завершив свої земні дні один з видатних українських (запорожці) та російських (донці) козаків — Іван Микитович Заруцький, який нині в енциклопедичному виданні «100 великих казаков», серед таких, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Дутов, Каледін, Мамонтов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов і багато-багато інших, більш чи менш знаменитих.
І посідає він у цій плеяді п’яте місце.
В УРЕ йому рядків, звичайно ж, не знайшлося. У відповідному томі (4, ст. 216) вміщено біографічну довідку про іншого Заруцького, Атанасія Олексійовича (помер між 1720—1723 pp.), письменник, протопіп, чиї проповіді (про це в енциклопедії повідомляється з гордістю — знай наших!) «слухав Петро І».
А потрапив він до УРЕ завдяки своїм віршованим панегірикам, написаним «на похвалу Петрові I», якому послужливий письменник подарував свою рукописну книжечку «Хлеб ангельский, на крестном жертовнике испеченный»...