Страница 15 из 168
На той час у поляків були свої непереливки, і досить значні. Королівство, не маючи достатньої військової сили, розпочало війну з Молдовою і швидко почало її програвати. Все через той же брак достатніх сил. Зрештою, в тій війні їм і зовсім стало скрутно. Тоді поляки, запхавши до кишені власну гордість і те презирство, з яким вони ставилися до українських козаків, називаючи їх хлопами і розбійниками (лотрами), звернулися до тих же козаків з проханням допомоги. А по суті — рятунку. Наобіцявши їм з безвиході за це «права і вольності», яких потім, як і завжди, не виконали і не дотрималися. Це було у їхній звичайній практиці: як припече, прохали допомоги і все обіцяли, а як загроза минала, нічого з обіцянок — обіцянка-цяцянка — не виконували.
Та не встигла Річ Посполита закінчити війну з Молдовою, як почалася війна зі шведами. І знову поляки прохали допомоги у козаків та обіцяли — знову! — їм свої милості. Того разу сейм навіть видав новий закон, який повертав козакам старовинні права, хоча з деякими обмеженнями. Аби лишень козаки допомогли їм у війні зі шведами.
Козаки допомогли полякам і у цій війні (на тих полях битви наклав головою легендарний козацький ватаг, герой багатьох дум і легенд, овіяний славою Самійло Кішка).
Після війни козацтво повернулося в Україну, розійшлося по «волостях» і зажадало, аби з України були виведені польські війська, бо для її охорони досить і козаків. Поляки на той час втратили значну частину свого війська, й козацтво взяло гору.
За таких умов, не отямившись од війни з Молдовою та зі шведами, король не зважився ще й на похід проти Москви, а тому, прийнявши царевича Дмитрія, пообіцяв йому... Гм-гм, якось невиразно — офіційно не хотів, аби королівство брало участь у поході, а панам порадив збирати військо від себе. Як кажуть, приватним способом.
Тоді ж Дмитрій познайомився з воєводою Юрієм Мнішеком, який так і запалився йому допомагати, і, разом з ним прибувши до Самбора, поселився у замку королівського старости як вельми і вельми поважна особа, де й відбулася їхня перша зустріч — Марини, дочки воєводи, яка на той чає єдина з чотирьох дочок воєводи була вільною, і його, московського царевича Дмитрія. В присутності, звичайно, воєводи. Про те, щоб зустрітися з царевичем у саду біля фонтана тет-а-тет та ще й темної ночі за всіма правилами інтимного рандеву, і мови не могло бути. Нонсенс! Для таких зустрічей Маринка ще була надто юною і недосвідченою — шістнадцять років! — та й до того ж маминою і батьковою (особливо батьковою) донечкою, яку вони берегли як зіницю ока — як і честь її, репутацію. І не могли їй дозволити нічого, бодай і безневинного побачення віч-на-віч, що могло кинути тінь на її зразкову репутацію та дівочу честь...
Таємне побачення з Мариною
«...Що пропонував Марині Мнішек (і чи пропонував узагалі) вчорашній збіглий чернець з Московської держави, невідомо; сцена біля фонтана у Самбірському замку, що належить пушкінському генію, не більш як поетична вигадка...» (В. Козляков).
Так-так, мова йде про «Бориса Годунова».
...Опальний Пушкін після заслання в Одесу вже другий рік мешкав у с. Михайлівському Псковської губернії в маєтку своїх рідних, під наглядом — так вважалося — місцевої влади. А втім, та влада не заважала йому жити в Михайлівському собі на втіху, робити візити сусідам і крутити численні романи й адюльтери з гарними жіночками, — а що ще треба молодому «повесе», як величав себе Пушкін. Усе встигаючи, Олександр Сергійович, — а він любив усю повноту життя і просто купався в ній, — багато писав у засланні. (А втім, яке то заслання? Радше перебування на дачі в селі, у батьків.)
Отож у 1825 році він задумав у Михайлівському (після того, як з величезним захопленням прочитав епохальну працю Карамзіна «Історія держави Російської») і там же й написав «Комедию о настоящей беде Московскому государству, о царе Борисе и Гришке Отрепьеве» — Писал раб Божий Александр сын Сергеев Пушкин в лете 7333 на городище Ворониче» (первісна назва відомої трагедії) — це з листа до князя В’яземського.
«Изучение Шекспира, Карамзина и старых наших летописей, — писатиме Пушкін, — дало мне мысль облечь в формы драматические одну из самых драматических эпох новейшей истории. Я писал в строгом уединении, не смущаемый никаким чуждым влиянием. Шекспиру подражал я в его большом и широком изображении характеров, в необыкновенном составлении типов и простоте; Карамзину следовал я в светлом развитии происшествий; в летописях старался угадать образ мыслей и язык тогдашнего времени».
Трохи пізніше, але того ж року Пушкін «с прелестным чистосердечием, придающим такую привлекательность гениальным натурам, сообщил своему корреспонденту: «Трагедия моя окончена! Я перечел ее вслух и бил в ладоши, и кричал: ай да ІІушкин, ай да сукин сын!..»
Отже, «Борис Годунов» (Санкт-Петербург, в типографии департамента народнаго просвещения, 1831).
СЦЕНА БІЛЯ ФОНТАНА
Ніч. Сад. Фонтан[2].
Діють: Самозванець, Марина
Після монологу Самозванця (його зізнання, що він «рожден не боязливым; / перед собой вблизи видал я смерть; / Пред смертию душа не содрогалась...», а тут — «неодолимый трепет...»).
— Нет, это страх. День целый ожидал /Я тайного свидания с Мариной...
Зізнається, ще «любовь мутит мое воображенье...».
І тут з’являється Марина.
Самозванець: Она!.. вся кровь во мне остановилась.
Марина: — Димитрий? Вы?
Самозванець: Волшебный, сладкий голос! (Идет к ней.) Ты ль наконец? Тебя ли вижу я, / Одну со мной, под сенью тихой ночи? / Как медленно катился скучный день? / Как медленно заря вечерня гасла! / Как долго ждал во мраке я ночном...
А що ж Марина? Здається, кинеться йому в обійми: шепіт, любовні речі, трелі самбірського солов’я... Чого ще треба на такому романтичному побаченні вночі в саду біля фонтана для шістнадцятилітньої дівчини, якою тоді була Марина? Тим більше в коханні їй зізнавався не хто інший, як царевич. ЦАРЕВИЧ!!! Чи багатьом дівчатам її віку — та й не тільки її — вночі на побаченні зізнаються в любові царевичі?
То що ж вона, дочка воєводи?
— Я здесь тебе назначила свиданье / Не для того, чтоб слушать нежны речи / Любовника... — Кадуб води холодної на голову закоханого царевича, і далі дівчина вимагає, аби Дмитрій «души своей / Мне тайные открыл теперь надежды. / Намеренья и даже опасенья...» — Себто все перевела в практичну площину: які його задумки, плани і що вона з них матиме. А любов... Любов — се таке... Про любов можна і потім поговорити, а зараз кажи, що я матиму з цього нічного рандеву в замку батька, у саду біля фонтана.
Що ж вимагає від царевича воєводина дочка романтичної пори у саду на побаченні з ним біля фонтана? Дарма Дмитрій хоче, аби вона бачила у ньому лише коханого: «О, выслушай моления любви...».
Але Марину — шістнадцятилітню дівчину! — це чомусь не цікавило. Як і кохання до неї царевича.
Уявляєте? Молода та рання. В шістнадцять літ такі вимоги. Не любові, а вигоди й користі.
Це, звісно, ображає царевича, який гаряче закохався в дочку воєводи, ображає, що «сан, а не меня, / Избрала ты». Та й кого б на місці царевича та ще на такому романтичному побаченні це б не образило! (Вважається, що Пушкін — на відміну від Карамзіна — змусив Дмитрія закохатися в Марину, тоді ж як він насправді захопився нею з першого погляду.)
Марина зневажливо величає його «бедным самозванцем», заявляє: «у ног своих видала Я рыцарей и графов благородных; / Но их мольбы я хладно отвергала (все це її вигадки, уяви, щодо рицарів і графів благородних). / Не для того, чтоб бедного монаха...», мовляв, покохати. І далі вимагає, аби «бродяга безыменный» (Господи, як вона зневажливо ображає царевича!) зізнався, чи царський син він насправді.
2
Цікаво, що в романі Ф. Булгаріна «Димитрий Самозванець» Марина зустрічається з царевичем не біля фонтана, а просто в саду на лаві.