Страница 137 из 168
Зізнавався їй: відчуваю, казав, меч ось-ось може впасти мені на шию.
«А вона ж у мене, — сумно посміхаючись, додавав, — усього лише одна-однісінька...»
Вона розраджувала його як могла. Дмитрій їй вірив, але своє гнув: він уже не жилець на цьому світі. Це душа його відчуває. А з душею не посперечаєшся, у неї свої, не підвладні нам закони.
І їй шкода його ставало, вона навіть багнула затулити його собою — як мати поривається затулити свою дитину. А він і був для неї дитиною — великою, часто жорстокою, але в принципі доброю дитиною, що сама себе губила. А оскільки ж сама себе губила, то й не бачила рятунку. Відчуваючи себе самотньою, батьківщина була далеко, батько, як наче десь зник, а він же був опорою їй у цьому світі (про матір і забувати вже почала), ні друзів у цій незбагненній Русі, ні... Один він біля неї, прозваний Лжедмитрієм під номером «два». Теж самотній і неприкаяний. І вона потяглася до нього, відчувши в ньому споріднену душу, таку ж самотню, неприкаяну і спустошену та нещасну, як і в неї. Відчувала у душі щось материнське (а це відчуває кожна жінка в собі, незалежно від того, мати вона чи ні, бо вона мати завжди!), як могла звідтоді оберігала його й захищала, гріла своїм коханням... Він, по суті, був таким самотнім, хоч навколо нього стільки вертілося бояр, козаків, ратних людей та різного підозрілого люду, здебільшого того, про який кажуть: набрід.
Невідомо було — навіть їй, — якого він був народу і до якого належав роду. Вдень приндився, вдаючи з себе царя, а ночами страшенно боявся, нікому не довіряв, щомиті був насторожі, бо щомиті чекав підступного удару в спину. Але навіть називаючи себе царем руським, насправді був тим, ким і був: усе тією ж маленькою людиною, яку всі переслідують, використовуючи у своїх цілях, і яка вперто вдає із себе царя... Здається, він так увірував у легенду, що буцімто й справді царського роду, так зрісся зі своєю роллю, що навіть почав вірити, що він таки той, за кого себе видає — руський цар. І та роль стала його другим «я», його натурою і сутністю. Боявся, що ось-ось його викриють, тому ховався за напускну безтурботність, за пиятики, а щоб його боялися, сам боячися всіх, вдавався до жорстокості, будучи певним, що кожен цар і має таким бути — жорстоким. Як «батечко» його Іван Грозний. Хоча насправді, за своєю істинною природою, він не був жорстоким. Але про те своє істинне походження він уже й сам забув, увірувавши у свій царський рід. А втім, якось їй, захмелілій, в пориві відвертості, що з ним так рідко траплялося, зізнався — ні, мабуть, тоді перебрав зайвину за столом, — таки був він колись шкільним вчителем із Богом забутого Шклова — здається, у Білорусії.
Він був начитаним. У принципі, не дурний. Знав російську мову, білоруську і польську як свою рідну (а втім, він напевне вже й забув, яка ж його рідна мова насправді), писав їй і розмовляв з нею тільки по-польськи, і це її підкупляло, і вона тоді іншими очима дивилася на нього. Перший її Дмитрій не був сильним у польській мові, а цей, другий Дмитрій, знав її, наче нею тільки й користувався. (Хоча, як вона помітила, перед росіянами чомусь старанно утаємничував, що знає польську.)
Загалом цей жорстокий чоловік, що часом і по трупах ішов до примарної влади, у яку увірував, в той же час був — чи міг бути — ніжним.
Диво з див!
І як це у нього поєднувалося? Що у нього було первинним, а що вторинним? Що природним, а що напускним? Жорстокість чи ніжність?
У першу їхню ніч — ще в Тушині — він її чи не зґвалтував, принаймні силою взяв, грубо й брутально вдовольняючи свою хіть. (Правда, він тоді надто пив.) А вже в Калузі наче змінився, іншим став. Ніжним.
В Калузі вона вже його не впізнавала, добровільно й з охотою лягала до нього в постіль, щораз дивуючись — як це у жорстокої людини може бути стільки... ніжності, пестощів, чистої любові і ласки нерозтраченої. Вона його тоді заново — чи вдруге — відкрила і була неймовірно рада тому відкриттю — вірячи йому і не вірячи. Невже у такі ночі у ньому ніжність природна перемогла напускну штучну жорстокість?
В одну з їхніх подружніх ночей у Калузі він — як вона вже лежала біля нього в ліжку — обережно і ласкаво так, майже нечутно зняв з неї сорочинку. І вона чомусь не противилась, ще й допомагала йому знімати з неї ту благеньку сорочечку... І мружилась в передчутті чогось такого... такого. І — дочекалася. А він, милуючись нею голенькою — в спочивальні яскраво горіли свічки у двох канделябрах, він любив займатися любов’ю при світлі, так ось тоді, милуючись нею, він, пестячи її тіло, раптом процитував їй Біблію — Пісню Пісень царя Соломона, звернену до коханої, до незрівнянної Суламіф. Виявляється, він, прозваний вором, спершу Тушинським, а це Калузьким, Біблію знав! Пісню Пісень Соломона, присвячену його коханій Суламіф:
«О, як прекрасні ноги твої в сандалях, дщер іменита! Заокруглення стегон твоїх, як намисто, справа рук мастаковитого художника; живіт твій — кругла чаша, у якій не вичерпується ароматне вино; чрево твоє — гірка пшениці, що обставлена ліліями; два соски твої, як двоє цапенят, близнюки серни; шия твоя, як стовп із слонової кістки... Як ти прекрасна, як приваблива, кохана, твоєю милолицістю! Цей стан твій схожий на пальму, і груди твої на виноградні грона. Подумав я: зліз би на пальму, ухопився б за віття її; і грудь твоя була б замість грон винограду, і пахощі від ніздрів твоїх, як від яблуків; уста твої, як відмінне вино. Воно тече прямо до друга мого, насолоджує уста стомлених...»
...Наче вчора це було. Ба навіть сьогодні, на світанку, коли сонце, зійшовши над засніженими просторами, позолотило їх своїм сяйвом. Наче сьогодні, на світанку. А насправді давно це було. Жаль, що більше така ніч не повторилася, коли він був царем Соломоном, а вона була його коханою Суламіф... Не було в них більше таких ночей, як ТА, НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВА І НІЖНА НІЧ, СПОВНЕНА НЕЗРІВНЯННОЇ ЛЮБОВІ, не було. Але, мабуть, тоді, у ту ніч, вона й завагітніла...
Він хоч і вдавав з себе, як росіяни кажуть, рубаху-парня, якому все ніпочім і якому й саме море по коліна, але насправді, в душі своїй, що її він старанно приховував у собі і нікого до неї не пускав, був тихим, скромним молодиком, незнайомим з військовою справою, за яку так необачно взявся. Йому тяжко було звикати до табірного життя, походів і безконечних сутичок та боїв. Тому він військову справу передоручав іншим — вони його й підведуть, — а сам часто, як невтерпіж було, як страхи його обсідали, хутчій ховався за пиятику, за гамірливі застілля, де й справді вдавав, що йому все ніпочім і саме море по коліна...
Їй здавалось, що вона його розуміє і сприймає таким, яким він був насправді. І навіть їй починало тоді — у Калузі, після тієї їхньої неймовірної ночі, коли він був царем Соломоном, а вона його коханою Суламіф, здаватися, що вона його любить. Жаль, що над їхніми почуттями завжди брали гору обставини. Але попри все, вона була певна, що разом вони досягнуть задуманого... І ще будуть у них такі ночі, коли вона сприйматиме його царем Соломоном, винахідливим на любов, а він її коханою Суламіф...
І раптом...
Раптом його привезли 11 грудня з полювання на санях, з відрубаним плечем з рукою, з відсіченою головою.
І — все.
То був кінець не лише йому, а й їй самій, не кажучи вже про їхні ночі.
Думала, що татари, спільники князя Урусова, переб’ють їх усіх, а її позбавлять життя в першу чергу, але Урусов, нашкодивши, злякався і втік з Калуги, кинувши своїх спільників-татар напризволяще...
І тоді козаки кинулися бити татар.
Але Дмитрія те вже не могло повернути.
Для неї то був ще один крах. Після московського з першим Дмитрієм, другий крах — з Дмитрієм Другим.
Чому вона така невезуча і така нещаслива? Чи доля в неї фатальна?
Чи Бога прогнівила? Чи потрапила в сіті диявола?
Коли до кремля привезли його, порубаного-посіченого, світ для неї в одну мить став чорним — хоч був сліпучо білим од снігів, що вляглися у тих краях чи не до весни...