Страница 135 из 168
У Москві вже були готові визнати об’єднання двох держав, якщо престол посяде королевич Владислав, і впустити до столиці польський гарнізон, аби він допомагав їм обороняти її від самозванця.
Дмитрій зі своїми людьми був оточений в Калузі, як ведмідь у барлозі, військами короля. Надії на порятунок уже не було. На останній раді в гетьмана Жолкевського вирішили: ще раз спробувати гуртом умовити Лжедмитрія II та Марину Мнішек залишити Росію, пообіцявши їм навзамін який-небудь «удільчик, у Польщі чи Литві...».
Коли ж вони не пристануть на цю пропозицію, об’єднаному війську взяти штурмом Калугу, оплот Лжедмитрія, його самого скарати на горло, труп, як і труп першого Дмитрія, спалити, попіл зарядити до гармати і вистрелити ним у яке-небудь болото. Що ж до Марини Мнішек, то, враховуючи, що вона все ж таки жінка (та й піддана короля), відправити, не питаючи на те її згоди, під домашній арешт у Самбір.
І на тім поставити крапку в Смуті, що все ще не вгавала в Московській державі...
Але зовсім інші наміри мали Дмитрій та Марина. Обоє вони й не думали здаватися на милість переможців, а ще збиралися «повоювати за свої попрані права».
11 грудня 1610 року.
ПОЛЮВАННЯ ПІД КАЛУГОЮ
Анекдоти вічні, і не суть важливо, який з них і коли народився — в далекому минулому, сьогодні чи ще завтра з’явиться на світі білому.
Суть у тому, що вони несуть нам сьогодні.
Хоча б ось такий, який, звичайно ж, виник у наші дні.
Офіцер велить взводу взяти лопатки і рити окопи.
Наївний солдатик і питає: а для чого треба рити окопи?
— Ворог нападе, нам потрібне укриття.
Тоді наївний солдатик пропонує інший варіант:
— Може, ми самі на ворога нападем, хай краще він риє окопи?!.
Логіка залізна — для всіх віків минулих і майбутніх підходить.
Справді-бо, не треба ховатися од ворога, який нападає, в окопах. Хай краще він ховається в тих окопах!
Лжедмитрій, утікаючи до Калуги, вирішив більше не наступати, а рити окопи і ховатися в них — себто відсиджуватися — допоки? — за фортечними мурами. Вони міцні, на перших порах ніби й захистять, але ж... Така позиція — копати окопи і ховатися в них — супротивнику дає можливість наступати. Замість того, щоб його загнати в окопи.
І супротивник, скориставшись наданою йому можливістю, перейшов у наступ — з наміром, звичайно ж, викурити Лжедмитрія II з окопів.
Така придибенція.
«...Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього...»
Що творилося в Московській державі в кінці 1610 року!
Дійшло до того, що сам король, аби хоч якийсь край покласти жадобі й розбоям, змушений був заборонити війську «пустошити (у Росії. — В. Ч.) землі, виводити полон, руйнувати церкви, розорювати села, мучити підданих».
Але це вже мало чим могло зарадити. Король був далеко, у Варшаві, а польські війська у засніженій Росії, охопленій до всього ж ще й смутою.
У Москві, яку на запрошення «Семибоярщини» зайняли поляки, відкрито ділили державну скарбницю, ділили чини, посади, маєтки і вотчини, бо все продавалося і на все були покупці. Із Москви та з інших міст царства щодня вирушали загони, які годилося б назвати зграями грабіжників, «на охоту» і «на ловитву».
У самій Москві лютували хапуги, які розтягували все, що траплялося під руки. Навіть золоті статуї апостолів у людський зріст, що були виготовлені за Годунова, переплавляли в золоті зливки і ними розплачувалися з німецьким найманим військом із Швеції. Не пощадили і статую «Ісуса з чистого золота, вагою, напевне, в тридцять тисяч червоних золотих».
Міколай Мархоцький не щадив співплемінників, пишучи:
«Наші, охоплені жадібністю, не пощадили і Господа Ісуса, хоч дехто пропонував його відіслати в цілості до Краківського замкового костьолу — в дарунок на вічні часи. Але отримавши Ісуса з московської скарбниці, наші розрубали його на шматки і поділили між собою».
Все це доходило до Калуги й обурювало Лжедмитрія II. Але не грабіж — грабіж був звичним явищем, а те, що поляки його вдруге зрадили, а його земляки, руські, «йому набридли». Не чекаючи більше нічого доброго від тих і тих, він сказав собі: «Я мушу набрати турків і татар, які й допоможуть мені повернути мої спадкові володіння, а якщо я не отримаю ці володіння, то розорю і зруйную їх так, що вони небагато будуть після того варті, а поки я живий, я Росію у спокої не залишу!».
Може б, і не залишив, але йому самому жити залишалося вже всього нічого.
Правда, він збирався закликати собі на допомогу служилих татар Ногайської орди, які кочували неподалік Астрахані і давали «шерть» (присягу) московським царям («Тепер їхні царевичі даватимуть шерть мені»), але не вистачило життя. До фатального для нього 11 грудня 1610 року залишалося вже надто мало часу.
Правда, в Калузі, в таборі Лжедмитрія з’явився касимівський цар Ураз-Мухаммед із служилими татарами і цілував руку самозванцю, і навіть — на знак «вічної дружби» — обмінявся з ним позолоченим шоломом та ножем із чистого золота, але...
Але досить швидко він перебіжить од Лжедмитрія до короля Сигізмунда, що й стане фатальним. Для обох «царів». Для татарського і для руського. Насправді ж Ураз-Мухаммед приїхав до Калуги тому, що Лжедмитрій тримав у тамтешній фортеці жінок і дітей членів свого «государевого двору» — як заручників. («Будете мені вірні — ваші жінки та діти будуть живими, але тільки зрадите мене — посічу їх на капусту», — заявив Лжедмитрій.)
Касимівський цар і приїхав до Калуги з наміром перехитрити «царика», якого не шанував, а лише вдавав, що шанує, і визволити з полону свою жону та дітей, серед яких були і його спадкоємці у статусі царевичів. Приїхав, гадаючи, що про його перехід на бік короля Лжедмитрій — ні гу-гу.
Але Джедмитрій про зраду касимівського царя вже знав. Це й стало фатальним. І не лише для касимівського царя — для обох...
Лжедмитрій тоді затято мстив усім іноземцям, які зрадили його під Москвою, мстив безжалісно і криваво. Німецьким найманцям, і в першу чергу польським.
Як свідчить Конрад Буссов, в Калузі «майже кожного ранку знаходили посеред ринку від шести до дванадцяти «мертвих поляків, убитих уночі». То були переважно дворяни, але траплялися серед них і холопи, які приїздили з товарами для торгівлі.
Давно відомо (і в ті часи було відомо, і ще й у ранішні): не копай яму ближньому, аби сам у неї не попав. (Чи інша мудрість, теж широко відома: посієш вітер, пожнеш бурю.) І така народна мудрість була перевірена віками, світу землян її подарувала ще Біблія — Книга Книг.
Цього не врахував Лжедмитрій.
І посіяв вітер, забувши про застереження Книги Книг: пожнеш бурю!
Розлючений на касимівського царя Ураз-Мухаммеда, який клявся йому у вірності, а тоді перебіг на бік поляків, заклятих віднині його ворогів, звелів скарати перебіжчика на горло. (Буцімто на татарського князя доніс його рідний синок, який вже давно багнув посісти батькове місце, а батько все барився і не йшов з цього світу!)
А жону і дітей перебіжчика велів віддати «за приставы».
Що й було вчинено.
Це й був той вітер, що його ще Біблія застерігала не сіяти, аби не пожати бурю. Лжедмитрій посіяв.
Ту бурю і використає хрещений ногайський князь Петро Урусов.
Але від Петра Урусова Лжедмитрій якраз і не сподівався смертельного удару, адже він його не так давно порятував від... смерті. Петро Урусов потрапив до хурдиги за вбивство невинної людини — під п’яну руку.
І вже замаячила перед ним шибениця, але за нього заступилася Марина Мнішек — теж на свою голову.
Лжедмитрій зважив на прохання цариці, велівши Урусова помилувати. І того витягли із зашморгу й сказали: живи! Та дякуй цареві Дмитрію за милість! Він дарує тобі життя.
Хрещений ногайський князь і віддячив Лжедмитрію за подароване йому життя.
11 грудня 1610 року «цар Дмитрій» поїхав на полювання — вирішив розважитись-розвіятись — у супроводі ближніх бояр і ногайських татар, яких вважав вірними його царській милості.