Марина — цариця московська

Отож, виїхавши з Москви, троє ченців на чолі з Григорієм Отреп’євим, що був у них заводієм, на найнятій підводі спершу дісталися Новгород-Сіверського (нині місто Чернігів­ської області, райцентр на Десні), що був удільним центром князівства Київської Русі, потім його загарбала Литва, у якої містечко «перезагарбала» Росія після російсько-литовської війни 1500—1503 років, пізніше захопить Польща, і лише у 1654 році Новгород-Сіверський повернеться до України.

Не затримавшись довго в Новгород-Сіверському, трійця подасться на Київ, де побуде трохи менше місяця в Печерському монастирі. І хоч її там ніхто не чіпав, гайне ще далі. Невдовзі Григорій опинився в князя Костянтина Острозького, де пробув літо, добре відпочив і, вельми грамотний, розумний, привітний, теж сподобався князеві та його жоні, що навіть отримав від них «щедрий дарунок».

На той час Острог (сьогодні місто Рівненської області, Україна, на річці Вілії — притока Горині) в другій половині XIV ст. належав Литві, а до XVII ст. — князям Острозьким. (Після Люблінської унії 1569 року — у складі шляхетної Польщі.) Київський воєвода князь Костянтин Костянтинович Острозький був багатим, впливовим і знатним магнатом, володів великими маєтностями на Правобережній Україні і в Галичині. Брав участь у придушенні козацько-селянських повстань Косинського і Наливайка, але залишався прихильником православ’я. В Острозі він створив свою школу, відкрив друкарню і всіляко підтримував культурне життя краю. А загалом це був веселий добродушний чоловік, який намагався взяти від життя все найкраще і ніколи не занепадав духом.

Ось до нього влітку 1602 року і заявився збіглий москов­ський чернець і так припав до душі князеві, що й прожив у його замку на всьому готовому всеньке літо. Правда, спершу ченцю в Острозі не пощастило — кінні гайдуки вигнали його нагаями за ворота замку втришия. Але Григорій був не з тих, хто легко здавався, а був з тих, хто, вигнаний через двері, повертається через вікно. Йому вдалося вдруге проникнути в княжий замок і навіть зазнайомитись і заприязнитися з самим князем, що було ой як не просто. Костянтин Костянтинович був вельми підозрілим на нові знайомства і не дуже довіряв різним волоцюгам, які тинялися повсюдно, але московському ченцеві він, здається, повірив. Як і його розповіді про те, що він, збіглий чернець, насправді — азм єсмь царевич Дмитрій, син царя Івана. (Це згодом підтвердить син князя Януш Острозький.) Хоча насправді повірив князь розповідям московського збіглого монаха чи тільки вдав, що повірив, не відомо, але відомо, що в нього Отреп’єв прожив до осені. А тоді — не відомо, з яких причин — подався в Гощу на Волині до княжого маршалка Гаврила Гойського, керівника аріанської школи. Там він наполегливо опановував ази польської мови, вчив латину та вдосконалював свої знання в богословстві, що потім йому добряче знадобиться. Був, як уже мовилося, тямковитим, тож грамота йому як завше давалася легко, що ж до оволодіння польською мовою, то він значно і значно просунувся вперед.

Проте, не знайшовши в Гощі впливових покровителів, чернець одного дня, нікого не застерігши, раптово зник.

Виринув він уже в маєтку Адама Вишневецького, великого любителя гульбищ (його ще величали «бражником»), розвеселого взагалі чоловіка, який ніколи не печалився, бо на все у нього була готова команда: «Наливай! Щоб за нами не журилися!..»

Першим, хто з ясновельможного панства розпустив у Речі Посполитій ясу про дивом врятованого сина «тирана Грозного» царевича Дмитрія, який опинився на теренах королівства в пошуках захисту й допомоги, і був князь Адам Вишневецький із знаменитої династії княжої сім’ї магнатів. Буцімто йому збіглий чернець Чудова монастиря «відкрив» своє справжнє, себто царське, походження[1]...

«Самозванство аж ніяк не можна назвати чисто руським феноменом...»

Звичайно. Хоча саме в Росії воно було (та й досі ще є) чи не наймасовішим. Згадаймо хоча б найзнаменитішого самозванця, донського козака Ємельяна Пугачова, який видавав себе за імператора Петра III. Після поразки повстання він був четвертований у Москві на Болотній площі 10 січня 1775 року. Перед виконанням вироку зачитали ухвалу: «Учинить смертную казнь, а именно — четвертовать, голову воткнуть на кол, части тела разнести по частям города и наложить на колеса, а после на тех же местах сжечь», — що й було зроблено, а закривавлену голову «Петра III» кат підніме вгору за волосся...

Чи його предтечу, менш в історії знаного Тимофія Анкудинова (1617—1654), який видавав себе за Івана Васильовича, сина царя Василія Шуйського; він досить довго гастролював по Європі, намагаючись зібрати військову силу, доки не був схоплений і не виданий Москві. В серпні 1654 року на площі Великого ринку в Кремлі йому спершу відрубають ліву руку і ліву ногу, потім праву руку і праву ногу і нарешті голову. Кати понаштрикують відрубані частини тіла «царевича Івана Васильовича» на кілки, виставлять їх на всезагальні оглядини (для «устрашения бунтовщиков»), а потім викинуть їх до сміттєвої ями...

За часів Івана Болотникова діяв, правда, безуспішно і невідомо де зрештою зник, самозванець Лжепетро, який видавав себе за царевича Петра, нібито сина Федора Івановича (хоч у того й не було синів). Швидше за все він був схоплений разом з Болотниковим і страчений після нього. В історії російського самозванства Лжепетро не залишив яскравого сліду.

Успішно діяв на Балканах (Чорногорія) самозванець Степан (Стефан) Малий, який видавав себе за російського царя Петра III. На всенародному зібранні чорногорців (його спершу супроводжував успіх, і успіх досить значний) Стефан Малий, він же «Петро III», був визнаний не лише руським царем, але й государем Чорногорії. Протягом шести років фактично правив країною і — доволі успішно. Так, він запровадив низку реформ, зокрема судову, відділив церкву від держави, закликав до миру і взаємопорозуміння між племенами, наладив ділове співробітництво з російською владою і був визнаний нею як правитель Чорногорії. За іронією долі, Стефан Малий (прізвисько самозванця походить не від буцімто його малого зросту — зростом він якраз удався, — а від того, що монарх Чорногорії проголосив себе приналежним до простого, сиріч малого, за тодішньою термінологією, народу, він же Петро III) вів переговори — як буцімто Петро III — з графом Орловим, який вбив справжнього Петра III, але самозванця визнавав — з політичних міркувань — за буцімто справжнього Петра III. Але врешті-решт Стефан Малий — він же буцімто Петро III — загинув від рук найманого вбивці — грек Станко Класомунья, взятий Стефаном на службу, підкуплений турками, вночі перерізав своєму повелителю горло...

Після того на два чи й більше століття в Росії із самозван­ством був передих. А потім знову почали з’являтися любителі видавати себе за когось — зрозуміло, що за відомих історичних осіб. Їх виявилися прямо-таки десятки, сипонули вони як з міха. Чи точніше — зі скриньки Пандори, з якої, на думку давніх греків, вихопилися підступність, хитрість, брехливість і велемовство. В посудині Пандори були сховані всі вади люд­ства, нещастя й хвороби, що їх і випустила Пандора — надто цікавою вона була, — на світ білий, на лихо людству. Спадкоємців престолу вигулькнуло ще більше. За свідченнями істориків, «потомків», наприклад, Миколи Романова в Росії і за кордоном уже назбиралося чи не півсотні.

За підрахунками Марини Нечаєвої, одного з авторів книги «Воскресшие Романовы», протягом усього XX ст. самозванці росли як гриби після дощу. В найрізноманітніших куточках світу «знаходилися» царевичі Олексії, княгині Анастасії, княгині Марії чи й самі Миколи II.

Члени імператорської сім’ї, які нібито «дивом врятувалися», почали з’являтися у 1918—1919 роках. Найвідоміша самозванка Анна Андерсон, яка часом успішно видавала себе за велику княгиню Анастасію, дочку Миколи II і Олександри Федорівни. (Анастасія, реальна, історична, була розстріляна зі своєю сім’єю, її смерть підтвердили очевидці, в тім числі й головний учасник розстрілу Яків Юровський, а її останки знайдені на початку 90-х, ідентифіковані і захоронені у 1998 році у Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга.) Офіційна справа «Анастасії Романової» тривала до 1977 року. Вчені вважають, що самозванку насправді звали Францішкою Шануківською, вона була німкенею польського походження. У 1961 році суд в Гамбурзі виніс остаточний вердикт: Анна Андерсон (яка, до речі, не володіла російською мовою, хоча лицедійкою була непоганою і для декого свою роль грала переконливо) не є великою княгинею Анастасією Миколаївною. Хряснувши зі зла дверима, «княгиня» перебралася до Америки, де нарешті вгомонилася — померла у 1984 році і тепер, очевидно, в інших світах, якщо вони є, видає себе за все ж ту велику княгиню Анастасію.

1

Вважається, що першим його ім’я було Уар. (Сьогодні це ім’я має по­значку: застаріле, рідковживане.) Його носив святий мученик, чия пам’ять відзначається православною церквою 19 жовтня. А вже під час хрещення немовля і було назване Дмитрієм.