Страница 109 из 168
І все ж 15 квітня досягли попередніх умов, а в травні 1608 року було досягнуто в цілому домовленості щодо пана воєводи Юрія Мнішека і його дочки Марини (її вперто обидві сторони намагалися не титулувати царицею — одна з умов Москви). Їх вирішено було перевезти з Ярославля до Москви. Правда, поки що до Москви. А там, сказали бояри, видно буде. Не виключено, що вже з Москви пан воєвода зі своєю дочкою нарешті зможе виїхати на свою кохану батьківщину.
Заслання Марини Мнішек, що тривало двадцять один місяць, добігало краю. Серед поляків почалася радісна метушня, всі квапно збиралися в дорогу... Збиралися всі, аж тут Юрія Мнішека було додатково повідомлено: він має право взяти з собою до Москви «лише кількох шляхтичів». Решта ж ще мала залишатися в Ярославлі. Поки що.
Ті, хто мав їхати з паном воєводою, раділи, ті, хто мав залишатися в Ярославлі, бодай і на недовгий час, засумували.
Із «Щоденника Марини Мнішек»:
«А в місті була печаль і ридання». Тим, хто залишався, доводилося утішати себе надією, що і їх обіцяли вивезти, але через три тижні. «Отож виїхали всі жінки (крім дівчат, що повиходили у Ярославлі заміж і вже поставали підданими московського царя) і юнаки, більше всього шляхтичі, челядь не дозволили брати більше шести на визначене число. Після цього зосталося ingenere (загалом) — 162 добрих молодці».
В червні 1608 року воєвода Юрій Мнішек уже був у Москві — зі своєю дочкою, — де йому й дозволили зустрітися з польськими послами.
Ще через місяць було укладено угоду про перемир’я Московської держави з Річчю Посполитою строком на три роки й одинадцять місяців. Згідно із цим договором, воєвода Юрій Мнішек і його діти Станіслав і Марина (останню вперто не величали царицею), як і всі інші піддані польського короля, які були затримані в Росії, мають повернутися на батьківщину.
В угоді були й такі пункти:
«А которые люди ваши пан Юрьи Мнишек, воевода Сандомирской, с сыном и с дочерью и с иными своими приятели и иные ваши люди, польские и литовские, которые в том деле задержаны, из нашего Московского государства были не отпущены, и нам, великому государю, тех всех людей ваших от большого и до малого человека мужескаго и женского полу, не задерживаючи, с их животами, которые при них, отпустити из государства нашего месяца сентября до 28-го дня 116-го (1608) году, и корм и подводы им до рубежа дати и отпровадити велети».
Москва остерігалася, аби Марина Мнішек не зустрілася з тими, хто видавав себе за людей «царя Дмитрія». Це було однією з умов того, що їх відпускали з Росії. В угоді про це прямо писалося: «Затем тебе не називати и дочери своей Марины за него не давати, и иным всяким таким же вором ныне и впред ничем не верить». За тією угодою, що її підписав і воєвода Мнішек, його дочка втрачала всі права на Русі і навіть саме право називатися «московською царицею»:
«И дочери своей Марины государским именем государынею Московскою не называти».
Записано було ясно і без-будь яких підтекстів чи кривотлумачень.
І воєвода Мнішек мусив погодитись на такі умови — в обмін на право залишити Московське царство — нарешті залишити...
Одночасно посли Речі Посполитої і посланці приклали свої печатки в тому, що вони отримали все майно («маетность»), що розшукувалося, а також коней, які належали воєводі Мнішеку і його дочці Марині. А про решту майна, відібраного раніше у пана воєводи та його дочки, домовилися через рік «выслати на рубеж судей меж Орши и Смоленска» і там вже остаточно домовитися і все вияснити. З тим, щоб частину майна повернути Мнішекам.
А ще посли підтвердили своїми підписами і печатками, що вони розішлють листи «королівським іменем» до всіх прихильників нового самозванця, які приїхали з Речі Посполитої, «ажебы они оттих всих людей московских и от того человека, котрого они называют господарским сыном, зараз отстали и шли вон з господарства Московского».
За умовами перемир’я, підписаного між Московською державою і Річчю Посполитою, воєвода Юрій Мнішек і його дочка Марина та їхні співвітчизники одразу ж після того, як перемир’я набирало чинності, мали негайно виїхати до себе на батьківщину і за жодних умов не приставати до нового (чи старого) самозванця, а Марина в свою чергу віднині і ніде до кінця свого життя не буде титулуватися як російська цариця.
Повагавшись, Марина Юріївна дала таку згоду (правда, чи не всю ніч після того проплакала). Дав згоду і Юрій Мнішек — не підтримувати нового самозванця і за будь-яких умов не приставати до нього і не підтримувати Смуту в Російській державі. (Потім, правда, пан воєвода буде виправдовуватися, що він і дочка його дали таку обітницю — мусили дати! — з примусу і тиску, бо інакше б їх не випустили з Москви. А вже потім їх, мовляв, так закрутили події — після того, як вони виїхали з Москви, — що пан воєвода і його дочка, опинившись в круговерті, незчулись, як і порушили ту угоду.)
2 серпня 1608 року воєвода Юрій Мнішек з дочкою Мариною і частиною свого почту залишили Москву. Їх супроводжував — за умовами угоди — руський загін на чолі з князем Володимиром Довгоруким — який почесний ескорт. А заодно і як охорона поляків у дорозі від можливих ексцесів. Та й чимало тоді дорогами Московії никало різних «шаек худых людишек» — недовго й до біди.
Здавалося, що поляки залишали Москву назавжди. Принаймні пан воєвода і його дочка. Здавалося, що їх до тієї Москви більше й калачем не заманиш. Попереду була дорога до Дніпра, в район Орші-Смоленська, а вже на тім березі прямцем до Самбора, де все пережите на дрімучій Русі мало забутися, як поганий сон, а життя тоді повернеться у своє звичне русло.
Але не так сталося, як гадалося.
Ще перед від’їздом з Ярославля до Москви Марина в супроводі слуг та жовнірів обійшла тих своїх фрейлін, котрі повиходили в Ярославлі заміж за тамтешніх парубків і назавжди залишалися в тім Ярославлі зі своїми руськими чоловіками.
Прощання вийшло зворушливим. Марина всіх дівоньок своїх обіймала, з кожною своєю колишньою фрейліною розцілувалася і, витираючи сльозу, питала панночок:
— Невже ж таки й справді вам, дівоньки мої милі, панночки мої хороші, не хочеться додомоньку? Остання можливість повернутися до Польщі — ви ж полячки, схаменіться! Чи не хочете нею скористатися?
І кожна з колишніх її фрейлін відповідала своїй ясновельможній панні Марині (теж витираючи сльози):
— Додому ми вже ніколи не повернемося, адже наш дім віднині тут.
— Але ж там ваша батьківщина.
— Наша нова батьківщина, люба наша панночко ясновельможная, віднині тепер тут — у Росії. А ясновельможній нашій панночці ми бажаємо щасливої дороги на батьківщину.
Ось тоді Марина й зізналася, дивлячись кудись мимо себе у простір, мимо своїх колишніх фрейлін:
— Я, до вашого відому, цариця російська. — Фрейліни посхилялися перед нею у шанобливому поклоні. — Подобається це комусь чи не подобається. І тікати з Росії якоюсь... воровкою, як руські кажуть, я не збираюся. А тому теж залишуся... В Росії!
Польські панночки, а тепер новітні росіянки дружно зааплодували.
— Так, так, залишаюся в Росії. Але де саме і як це станеться — ще не знаю. Але знаю, що залишуся у своєму царстві — чого б це мені не коштувало. — Довго мовчала і врешті твердо, хоч і сумно, закінчила: — Хоча б і життя!
Повторила замислено:
— Хоча б і життя! Я не якесь дурне дівчисько, яке побуло дев’ять днів царицею і — драла. Задерши спідницю. Я — цариця вінчана, і цим все сказано, тож маю гідність і не проміняю її ні на яку свободу, що мені навзамін відмови від царського титулу пропонують людішки Шуйського, царя, якого ніхто не вінчав на царство російське, як мого Дмитрія і мене, а якого просто викрикнули якісь п’янички, підмовлені самим Шуйським. Він ще пошкодує, що погодився стати царем, затіявши криваву веремію тоді у Москві. Все повертається на круги своя, повернеться і Шуйському. З чого він почав — зі змови, — із того — змови — й закінчить!
Це про нього, царя Василія Шуйського, історики писатимуть: