Марина — цариця московська

Марина вибігла засмучена, в її очах, як встиг загледіти батько, був недівочий сум-печаль...

— Ти жива, доцю? — з гіркотою мовив, ледве стримуючи сльози (ковтав їх). — Жива?

— Як бачиш, тату...

— Жива-а... — полегшено перевів подих пан воєвода. — І це вже добре. Моя найменшенька жива...

— Тільки й того...

— У наш час і в цій дикунській країні...

— Не говори так, тату...

— Але ж це... Це так. Як я кажу.

— Так, але... Я цариця цієї, як ти кажеш, дикунської країни. А вона швидше всього не дикунська, а дрімуча. Дрімуча Русь — я цього не врахувала. Як їхала сюди. Жаль...

— Справді, жаль. Що вона стане цивілізованою, як ми вже будемо там, де перебуває нині руський цар, твій муж, а мій зять.

— Мені жаль Дмитрія. А те, що я врятувалася — поки що врятувалася, це всього лише випадок.

— Але ми, слава Богу, живі. І це вже добре. І я щасливий... Що моя дочка вціліла. Все інше — переживемо. Я подбаю про наше майбуття...

— До нього ще треба дожити...

— Я подбаю про наше завтра.

Тут до покоїв, гупаючи чобітьми, зайшли якісь люди. У голосі, коли роти розкрили, — залізо.

— Побачення закінчено!!!

— Що?.. Як?.. — розгублено озирнувся пан воєвода. — Мені з моєю дочкою не дозволено... Не в тюрмі ж ми, зрештою, не в’язні... Не злочинці якісь.

— Побачення закінчено, — повторили ті люди із все тим же залізом у голосі (серця у них, мабуть, немає). — Пан воєвода переконався, що його дочка жива і здорова?

— Переконався, панове.

— А решта... решта буде такою, як вирішать ті, хто там, — було показано кудись угору. — Пан воєвода має залишити палацові покої.

— А що буде з моєю дочкою, а вашою царицею?

— Вірно лише перше твердження пана воєводи. А що з нею буде... Це вирішать ті, хто там, — знову показали кудись угору. — Все у волі Божій.

— Коли вирішиться?

— Невзабарі...

— Та-ату...

— До-очко?..

На тім побачення їхнє й скінчилося — наче й справді у в’язниці. Але все ж, незважаючи на арешт дочки, воєвода заспокоївся — від того, що дочка жива й здорова. Все інше й справді має вирішитися. Можливо, й скоро. Хоча швидко, як відомо, казка розказується, — в житті все складніше. А щодо дрімучої Русі, то... Стане ж вона колись цивілізованою. Цар Дмитрій хотів її навернути до Європи, одержав кулю в груди. Тому сподіванка лише на Господа — Він виведе Русь із дрімучих хащів. Шкода, що їх тоді вже не буде. Ще подумав: як бути з Мариною і самій Марині? Цариця вона вінчана. Короною, що її патріарх поклав дочці на голову. Цариця російська, яку дрімуча Русь вже не хоче визнавати за царицю, — то як бути?

Ет, заспокоював себе, час та обставини покажуть. Яка доля їй Господом визначена, таку долю й треба прийняти.

Коли йшов кремлівським двором, народ, що там все ще никав, дивився на нього — ба, ба витріщався! — як на якесь диво. Поляк і живий? І йде собі Кремлем. Тесть царя йде Кремлем, йде чомусь усе ще живий-живісінький...

Анонімний автор запише до «Щоденника Марини Мнішек»:

«Адже й завжди там більше мир може, аніж сенат, а особливо як трапляються вибори царя чи бунти».

Хоч бояри — та й сам Шуйський, — злякавшись некерованого натовпу, почали його приборкувати й заганяти звіра в лігво та наводити в Москві порядок, але до того порядку було ще далеко. Ніким не керована розбурхана юрма, сп’яніла від волі та крові, могла робити все, що її темна душа багла, — жахливішого звіра за того, який все терзає на своєму шляху, немає. Витіснені нарешті з Кремля, бунтівники вихлюпнулися на вулиці Москви. Та й почали там грабувати, палити, убивати — в першу чергу поляків і литовців, які приїхали до Москви у почті цариці і поводилися в столиці чужого царства, ніде правди діти, не вельми коректно й тактовно, як то належить бути гостям... Були вони розселені по різних будинках — необачно, як покажуть наступні події, адже розрізнені, вони при потребі не могли спільно захищатися, влаштувавши кругову оборону. А тому опинилися маленькими острівцями серед розбурханої стихії. Народного гніву, як писатимуть пізніше...

А втім, це свідчило — за словами Жака Маржерета — про те, що вони вірили в істинність царя Дмитрія і не чекали нічого лихого від московитів (хоч самі своєю нерозумною політикою, часом хамовитою брутальністю і прискорили те лихо, у яке згодом потраплять). У своїх «Записках» Маржерет з цього приводу так пише:

«Я гадаю... що воєвода (Юрій Мнішек) привів би більше військо із своєю дочкою-імператрицею, як було, і знайшов би спосіб розташувати поляків близько один від одного, замість того щоб поселити їх на значній відстані від влади руських».

Поселені нарізно, часом і далеко один від одного, та ще й поводячись у Москві, як у завойованому місті, поляки швидко відчули, як гостинність московитів змінюється неприкритою ворожістю, а потім і кривавим бунтом.

Власне, повстанням проти поляків, що не лише змело з трону самого Дмитрія Івановича, а й позбавило його життя.

Через кілька днів, коли новій владі, яка після перевороту засіла у Кремлі, вдалося хоч якось вгамувати бунтарів, грабіжників і убивць, заходилися підраховувати сумні наслідки бунту, що гірше пожежі пронісся Кремлем і Москвою і для багатьох став нищівною катастрофою.

Врятувалися (з польського боку) лише ті, кого було взято новою владою під охорону (Марина Мнішек, її батько, князі Костянтин Вишневецький, Станіслав Мнішек та деякі інші високопоставлені гості покійного царя), а також ті, хто, даючи відсіч нападникам, зумів з боями пробитися до Посольського двору. А решта... Решта загинула, здебільшого розтерзана: шляхтичі і шляхтянки, пахолки (слуги) і навіть кучери, які були при конях (а вони в чому винуваті?), купці, челядь. (Особливо дісталося челяді, яка, не вважаючи себе в чомусь винуватою, не чинила опору.) Заколотники не пощадили навіть музик, які грали у царя на весіллі 8—16 травня. Їх усіх — до одного — повбивали. Найжорстокішими способами.

За людьми з царської охорони юрми полювали з особливою жорстокістю — їх усіх до одного винищили теж!

І ті поляки, які служили у царя і які здалися без бою (сподіваючись, що за це їх буде помилувано, адже покірну голову меч не січе), теж були винищені чи не до одного. Найбезжалісними способами!

Більше того, закатували на смерть навіть гінця Склін­ського, який їздив з листами царя до Самбора, до Марини Юріївни, — незбагненно, в чому полягала його провина?

Були перебиті й розтерзані вже мертвими всі слуги царя. Був убитий — теж мученицькою карою — навіть ксьондз Франтішек Помаський, колишній самбірський священик-бернардинець, згодом королівський секретар, який наївно вірив, що йому вдасться якщо й не поєднати дві церкви — католицьку з православною на теренах Московії, то, принаймні, зблизити їх, аби вони стали церквами-сестрами, не розуміючи, що це нездійсненно.

Хоча цариця й мешкала всі дев’ять днів свого короткочасного — як блискавка — правління в кремлівському палаці, але для неї ще по її приїзді до Москви був виділений двір на Нікітській вулиці, де вона так і не встигла жодного разу побути, — там знаходилась частина її почту. Двір той під час бунту був відданий вогню, а слуги і гості цариці винищені — коли там шукали саму дочку воєводи Мнішека.

Царицю Марину Юріївну з її фрейлінами, частиною прислуги та з деяким її почтом нова влада тримала під арештом у Кремлі від 17 травня, коли стався переворот і було вбито царя Дмитрія, і aж до 23 травня — себто майже тиждень.

Ці шість з чимось днів були днями суцільної тривоги, напруги, навіть відчаю, і були днями очікування чогось жахливішого, чи не кривавої розв’язки. Проте нова влада тримала царицю в Кремлі під домашнім арештом (така собі незамкнена в’язниця) тільки тому, що, з одного боку, не знала, що з нею робити. (Хоча розуміла: убивати царицю, польську громадянку, не можна, бо в чому полягала її провина, якщо вона й була? Тільки в тому, що Марина Мнішек вийшла заміж за царя Дмитрія, офіційно — пізніше — визнаного самозванцем та узурпатором влади.) А з другого боку, новій владі тоді було не до Марини Мнішек, юної польської графині, дочки сандомирського воєводи і самбірського королівського старости.