Ключ-трава

А нас цікавив горицвіт. Вірніше, ми прийшли сюди подивитися, скільки його ще залишилося на цих узвишшях.

Крок за кроком обстежуємо схил горба. Тут і там голубіють ніжні квіточки вероніки, біліють маргаритки. На високих стеблах погойдує великими урочисто-золотими голівками жовтець кашубський. На його теплих світлячках мимоволі зупиняєш погляд: чи не горицвіт? Не диво, бо ж і горицвіт із родини жовтцевих.

А горицвіт усе не попадається.

Носаль розводить руками:

— Тут же колись його було, хоч косою коси. Як зацвіте — крутосхил палахкотить вогнем.

Зникає горицвіт. А тим часом торговці лікарськими рослинами щороку виносять на базар усе більше й більше пучечків цього цілющого зілля. «Що йому станеться? — кажуть. — Наступної весни знову відросте».

Так, горицвіт відростає. Але тільки в тому разі, коли його акуратно зрізувати та й то не кожного року. А якщо зривати, то виривається трава разом з вершками кореневища, де саме містяться бруньки, з яких відновлюється рослина. Отож де вже тут до відростання!

Не вельми спритно горицвіт розмножується і насінням. Хоч цвіту з’являється на кущах нібито й рясно, та що з того? Адже, по-перше, насіння зав’язується далеко не в усіх квіток, по-друге, воно має низьку схожість і дуже чутливе до примх погоди. Щоб з дрібнісінької насінинки зазеленіла рослина, потрібний певний збіг умов: насінинка має впасти не на траву, а в грунт, цей грунт має бути вологим, у липні-серпні не повинно бути засухи і так далі. Горицвіт — досить тендітна рослина, а тому не тільки не обжинає нових ділянок, а й зі старих зникає.

Особливо швидко зникає горицвіт у тих місцях, де випасають худобу. І зовсім не тому, що до смаку тваринам. Навпаки — ні корови, ні коні, ні всяка інша худобина його не їсть. Рослина просто боїться витоптування.

Зате скошування для горицвіту не страшне. Бо на той час, коли починається сінокіс, рослина встигає відцвісти і обсіменитися, і її стебло уже саме починає відмирати.

Зараз у багатьох країнах пробують розводити горицвіт, для нього відводять хороші ділянки, доглядають, підживлюють. Кажуть, приживається непогано і росте. Але люди, що знаються на травах, стверджують, ніби горицвіт, вирощений в таких умовах, тобто окультурений, не має тієї сили, що дикий.

Не мають ніякої лікарської сили і рідні брати нашого горицвіту весняного — горицвіти літній, вогнистий та осінній. Вони — звичайні собі бур’яни в посівах. Дехто каже, навіть злісні бур’яни. Може, й так. Тільки коли на крейдянистому полі побачу в житі пломенисту ромашку-горицвіт, хай там що — зупинюся і схилюся над квіткою. Бо ця квітка щоразу сполохує в пам’яті оту колись почуту розповідь. — Давно, ще за царя, чи й раніше, над нашими землями був князь.  І мав той князь дочку, хорошу-прехорошу, як весняний ранок.

І покохала та дочка простого селянського хлопця, та покохала так, що жить без нього не могла. І хлопець той теж покохав княжну. Але старий князь і на мислі не мав, що його зять буде простим селюком. Почав дочку відговорювать, розраювать, а коли не вдалося добитися свого — звелів дочці разом з усіма селюками жати жито, щоб скуштувала, який він, селянський хліб. Сподівався, донька злякається тяжкої праці, схаменеться. Однак та горда була, та ще й допомагав їй коханий — донька ввечері повернулася з поля щасливою, усміхненою. Князь розлютувався, наказав назавтра поставить дочку в полі на окрему постать і щоб ніхто не смів до неї навіть наблизитися. Тяжко довелося дівчині, бо ж до жаття не мала ні звички, ні сили. Порізала серпом руки, поколола стернею ноги, кров капала на золоте жниво. А літній день був довгий, як літній день… Коли нарешті сонце почало сідати, прийшов економ, дивиться, а княжни немає на полі. Ніде немає. Тільки в житі, на краю постаті, незнана квітка вогником світить — усе, що лишилося від дівчини… З того часу в хлібах і водиться вогник — так називають у наших селах цю пломінку квітку. Вірять, вона подарована хліборобам для втіхи за їх велику любов до поля. Бо тільки тому, хто коло хлібів порається, являє вона свою красу.

…Ідемо схилом яру. Я раптом зирк — прямо переді мною пломенить велика золотисто-жовта квітка. Не стримуюся:

— Є! — гукаю зраділо. — Знайшов!

Якийсь час милуємося знахідкою. Потім Носаль набирає в жменю землі з ближнього кротовиння і розгортає під рослиною: коли вона відцвіте і дозріє насіння, то воно впаде в м’яку землю і в нього буде куди більше шансів прорости. А згодом, можливо, тут не одна квітка загориться. Бо хоч Носаль і стверджує, що назва горицвіту походить від слова «гора», тобто вказує на те, що рослина ця полюбляє пагорби, та мені чомусь більше віриться, що в основу назви лягло слово «горіти».

Місце виявилося щасливим. Неподалік ми знайшли ще кілька десятків рослинок горицвіту. На жаль, розквітлого більше не зустрілося.

Набродившись вволю по зеленопінних узвишшях, спускаємося вниз до джерела, що б’є під тополями. Дивимося здалеку на знайомий схил яру — палає жовтий ліхтарик.

Гори, цвіте!

Бризки веселки

[Нашу розповідь можна було б почати так. Жили собі дід та баба. Дід сіяв пшеницю і всяку пашницю, та рибу ловив, та дрова рубав, а баба город порала, корову доїла та вареники варила. А ще біля хати розводила силу-силенну квітів: і червоні півонії, і кручені паничі, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі.

Прийде неділя, посідають старенькі та й милуються квітами — не намилуються. Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були.

Та от минули роки. Дід ще більше постарів, знесилів, а баба вже й померла. Журиться старий: дружини немає, і квіти без її ласкавих рук переводяться — зовсім самотній лишається.

Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потім зацвіло синьо-синьо. Дивується дід: зроду таких квітів не бачив. Не впадав коло них, не доглядав — а вони цвітуть. Наступної весни ще густіше закущилися, ще яскравіше засиніли.

І зрозумів старий: це дружина вість посилає, щоб утішити його, звеселити. Розповів про це сусідам, а заодно й квітами тими поділився.

"Відтоді й оселилися у квітниках півники, бо це про них ми тут мову вели. Догляду їм особливого не треба, до грунту теж невибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьою усмішкою.

А можна і так розповісти.

Одного разу нахилилася веселка до річки, щоб води набрати. Аж тут чує — соловейко на калині тьохкає-заливається. Заслухалася, замріялась, та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори додолу й перетворилися на півників. Тому-то веселка у травні завжди над квітниками повисає, півників вишукує. Та хіба визбирає, коли їх стільки наросло?!

Можна і ще по-іншому.

Давним-давно, тисячу чи, може, й більше років тому, розцвів на світі перший півник. Хтозна, якого він був кольору, але квітка його полонила своєю красою птахів та звірів. Три дні цвів півник, і три дні милувалося ним усе живе. А коли дозріло насіння — птахи підхопили й рознесли по всьому світі. На півночі із насіння виросли півники голубі, як тамтешні озера, на півдні — золотаво-жовті, як піски пустелі, на сході — червоні, як вранішнє сонце, на заході — темно-сині, як літній вечір.

' Від оцих темно-синіх і походять дикі півники угорські, подивитися на які ми, власне, й прийшли на Вишневу гору, знамениту на Поліссі своєю рідкісною рослинністю. У двох інших місцях, де раніше нам траплялися ці приземкуваті темно-сині відлюдки, ми нинішньої весни їх так і не знайшли.

Проте й тут не повезло: ходили-ходили і нічого не виходили. Та й дощ, як на те, несподівано вперіщив. І такий рясний, що довелося ховатися під розлогий кущ, аби хоч трохи не так вимокнути.

Тут і підійшов до нас хлопчина, що під горою корів пас. Зняв свою довгу накидку з прозорої плівки і подає Іванові Михайловичу.