Страница 3 из 17
— Ці знайомі, — додала Г алинка, — запрошують нас поїхати разом.
— Проведу бесіду про Петрищева, — мовив я, — і гайнемо.
Галинка ледь-ледь усміхнулася. В цей час в автобусі засперечались. Огрядна жінка з великим кошиком квітів увійшла через передню площадку. Хтось поцікавився:
— Ви хіба з дитиною?
— У мене речі! — войовниче відповіла жінка і швидко оглянулась, готова вступити в перепалку.
Старий, що сидів попереду нас, зітхнув:
— Чим тільки не спекулюють… Навіть квітами.
— Ти б помовчав! — вибухнула жінка. — Бач, розсівся!..
Дорога пішла під уклон. Шофер жваво крутив баранку. Через скло кабіни я бачив, як вій спритно переводив важелі. Потім щось трапилось. Я помітив, як шофер почав хапатися то за одну, то за другу рукоятку.
— Я кожну квіточку, як мале дитя, своїми руками викохала! — не втихала жінка з квітами.
Її ніхто не слухав. Усі дивились у вікио, бо швидкість була незвичайна. Раптом розлігся тріск і скрегіт, і автобус помчав ще швидше. Стало зовсім тихо і якось моторошно.
— Третя космічна швидкість, — усміхнулась Галинка, але усмішка вийшла неприродна.
У мене виникло непереборне бажання діяти. Я швидко пробрався до кабіни шофера:
— В чому справа?
— Гальма…
— Що гальма?
— Відмовили!
Він натискав на сигнальну кнопку і закричав, висунувшись з кабіни:
— З дороги! Гальма не працюють! Гальма!!!
Моторолер, що підстрибував попереду, метнувся вбік.
Плигонуло в кювет дівчисько з тоненькими кісками. А потім вигулькнула зграя гусей, і автобус врізався в неї.
На всі боки полетіло біле пір’я. Показався міст через ґлухий і темний яр. Деякі пасажири і очі заплющили, Але міст проскочили благополучно. Дорога вирівнялась. Раптом попереду, з-за повороту, вийшла колона школярів.
— Ой леле! — застогнав шофер і всім тілом наліг на руль.
Автобус крутнувся, пролетів над кюветом, иакренився і мало не перекинувся в сухому бур яні. Заскреготів метал, задзенькало скло… Я встиг побачити бліді обличчя, злякані погляди… Почувся переривчастий зойк… Усе це я пригадую, як уривки недбало змонтованого фільму.
Деякий час було тихо. Пасажири лежали поміж кріслами в неприродних позах. Мовчали. Нарешті шофер тремтячим голосом спитав:
— Жертви є?
Ніхто не відповів.
— Жертви є? — тривожно гукнув вій.
— Галинко, — озвався я, — як ти там?
— Жива, — відповіла вона.
— Я теж живий, — відповів старий, що сидів попереду мене. Потім хтось з кутка сказав здивовано:
— Тут теж усі живі.
Шофер ще раз тихо, без будь-якої иадії на відповідь, повторив:
— А жертви?..
Йому відповіли:
— Нема… Обійшлось.
Перші дані
Через два дні, як ми домовлялись, я не зміг зайти до музею. Наш корабель вийшов у море. Ми провадили залікові артилерійські стрільби. Справи посувалися добре. Всі артилеристи почували себе іменинниками, в тому числі і я.
Капітан третього рангу Скосирев поздоровив мене з успіхом і спитав:
— Ну, як?
— Погано, — признався я і розказав йому про музей, бібліотеки і всі невдачі.
— Якщо вам важко, — сказав Скосирев, — я можу звільнити вас од лекції і доручити комусь із вільніших офіцерів. Доручення не з легких.
— Ну ні, тепер я вже просто не можу не займатися ним.
Скосирев усміхнувся:
— Оце мені подобається. — І додав: — Якщо документи не знайдуться, зверніться в Центральний військовий архів. А щодо порядків у музеї, то я скажу в міськвиконкомі. Людям з холодним серцем не місце в культурио-освітньому закладі.
На другий день увечері я подався до музею. У знайомому мені вестибюлі тьмяно світилась покрита пилом лампочка. Прибиральниця мила підлогу. Повернувшись на стук вхідних дверей, вона промовила, ие розгинаючись:
— Запізнились, громадянине військовий. Музей зачинено.
— А директор тут?
— Пішов директор. З годину як пішов.
Я потоптався на місці під її допитливим поглядом. Мені хотілося довідатись про контролерку, але я не знав її імені.
— У вас тут жінка працює? — нарешті спитав я.
— У нас тут багато жінок, — мовила прибиральниця, кидаючи виразистий погляд на моє запилене взуття. — Ось і я працюю…
— Контролерка чи касирка… Невисока…
— А-а, Марія Андріївна? — протягла прибиральниця. — Вона не контролерка, а науковий співробітник.
— А її можна побачити?
— Звичайно, — відповіла прибиральниця привітно. — Марія Андріївна завжди допізна в кабінеті працює. Зайдіть на подвір’я, там побачите двері. Це і буде кабінет.
Я зайшов у невеликий дворик, посередині якого росли фруктові дерева. Те, що називали кабінетом, насправді було кімнаткою, забитою штабелями товстих папок. За столом сиділа Марія Андріївна. Побачивши мене, вона усміхнулась:
— Де ви пропадали?
— Здрастуйте, — привітався я і відразу відчув себе дуже звично. — Знайшли документи?
— Не всі. Я розшукала дублікат тексту, який був під знімком.
— А знімка не знайшли?
— Ні, — зітхнула Марія Андріївна.
Я взяв аркуш паперу з машинописним текстом і прочитав:
«Подвиг Матвія Петрищева.
У жовтні 1941 року фашисти прорвались до Волногор-ська. Мотомеханізована дивізія генерала Кеніга підходила з півночі. Передусім фашисти намагалися захопити склад з вибуховими речовинами. Коли вони зайняли територію складів, пролунав потужний вибух. Склади висадив у повітря Матвій Петрищев. Він загинув сам, але зиищив багато фашистських солдатів, офіцерів і бойової техніки. Вічна слава герою!
На знімку: Матвій Петрищев».
Я подивився на Марію Андріївну.
— Для вас цього мало? — запитала вона.
— Це вже дещо. Але чому у Волногорську були розташовані склади з вибуховими речовинами? Бойові кораблі в той час тут не базувались, військових частин теж не було…
Марія Андріївна замислилась.
— Я народилась і жила у Волногорську, — сказала вона. — І теж дуже рідко зустрічала в місті військових, навіть не підозрівала, що можуть бути якісь склади. Але вибух справді був, щось висадили в повітря. Ви можете пересвідчитися в цьому, якщо поїдете на шостий кілометр Північного шосе.
Це була нова загадка. Містечко Волногорськ до війни не мало якогось особливого значення. Розташоване далеко від морських і сухопутних комунікацій, воно навряд чи могло бути місцем зберігання великої кількості боєприпасів. А, судячи з опису, вибух був потужний.
Марія Андріївна, мабуть, угадала хід моїх думок, бо підтвердила:
— Вибух був дуже сильний. Зруйновано водонапірну башту на пагорбі, хоч пагорб від місця вибуху — кілометрів за три.
Я зробив помітку в блокноті про водонапірну башту, про вибух і спитав Марію Андріївну:
— Як у музеї опинилась фотографія Матвія Петрищева?
— Не знаю. Я працюю тут недавно.
Я зітхнув. Марія Андріївна співчутливо запитала:
— А чому вас це так цікавить?
— Готую бесіду про Петрищева, — пояснив я. — Та справа не тільки в бесіді. Людина пожертвувала життям заради щастя майбутніх поколінь, а ми навіть її фотографії не вберегли.
Марія Андріївна почервоніла.
— Виправдовуватися нічим, — тихо сказала вона, — але я докладу всіх сил… Розраховуйте на мою допомогу.
— Дякую, — відповів я і подумав, що на моєму шляху зустрілася ще одна хороша людина.
Я пішов з музею в доброму настрої. Марія Андріївна обіцяла переглянути всі реєстрові книги і знайти джерела надходження відомостей про Петрищева.
Того вечора ми з Галинкою довго блукали по Приморському бульвару. Було нестерпно тихо.
— Ось проведу бесіду про Петрищева, — сказав я Галинці, мабуть, уже вдвадцяте, — і тоді в дорогу. Хай живе природа!
Галинка зітхнула і подивилась иа зірки.
— Далеко до них, — промовила вона. — Просто моторошно стає, коли подумаєш про космічні відстані… І про час…
Несподіванки
До мене в каюту подзвонив черговий по кораблю: